5 Форми залягання осадових гірських порід

Осадові гірські породи біля 10% маси земної кори і покривають 75% поверхні Землі. Основна їх маса знаходиться на материках (752 млн. км²), шельфах і континентальних схилах (158 млн. км²), тоді як на дно океанів припадає 190 млн. км². в межах материків біля 20% об’єму всіх осадових гірських порід залягають на платформах і 48% в геосинкліналях. Товщина осадової оболонки в земній корі коливається від долей метра до 10-15 км і можливо навіть більше, але щодо об’єму Землі складає надзвичайно малу величину.

5.1 Шар (пласт), його параметри і способи визначення

Первинною структурною формою залягання осадових утворень є шар, або пласт.

Пластом, або шаром називається геологічне тіло плоскої форми, складене однорідною осадовою породою, обмежене двома паралельними поверхнями напластування, яке має приблизно постійну товщину і займає значну площу розповсюдження. Назва пласта (шару) визначається складом його порід, наприклад, пласт, пісковика, пласт вапняку, пласт солі, та інші пласти.

Поверхня, яка обмежує пласт знизу, називається його підошвою, а зверху – покрівлею (рис. 8.1). В більшості випадків вони не плоскі та строго паралельні і можуть мати багаточисельні нерівності, а часом значну кривизну. Перехід одного шару в інший може бути різким або поступовим, незамінним. В останньому випадку перехід шару до нижче- або вищележачих порід проходить при поступовій зміні складу породи.

В серії або пачці пластів (шарів) покрівля нижче лежачого шару є одночасно підошвою верхнього шару. Вони називаються також поверхнями нашарування. Відстань між покрівлею і підошвою шару (пласта) називається його товщина.

Розрізняють три види товщин – дійсну, видиму і неповну. Дійсною товщиною називається найкоротша відстань між покрівлею і підошвою шару (пласту). Відстань між покрівлею і підошвою, відмінна від нормальної, складає видиму товщину. Якщо вимірюють відстань від покрівлі або підошви шару (пласта) до будь-якої поверхні, яка знаходиться внутрі шару (пласта), то кажуть про його неповну товщину.

В польових умовах при геологічному картуванні дуже рідко вдається заміряти дійсну товщину безпосередньо у відслоненнях. Тому в більшості випадків спостерігається тільки видима товщина, а дійсну товщину необхідно вираховувати. Вираховування товщини проводиться як на основі абсолютних відміток покрівлі і підошви пласта, знятих із топографічних карт, так і простими математичними розрахунками. Наприклад, якщо абсолютна відмітка покрівлі пласта складає 187 м, а підошви – 163 м, то дійсна товщина h складатиме 187-163=24 м. Дійсну товщину також можна визначити розрахунками, замірявши попередньо видиму товщину “а” і кут  нахилу рельєфу, за формулою h=a sin .

Товщина пластів по площі може бути відносно постійною (витриманою) і непостійною (змінною). При зміні товщини пласта спостерігається явище роздуву – різкого збільшення товщини та перетиску – різкого скорочення товщини пласта. Поступове або різке зменшення товщини пласта по простяганню до повного його зникнення по стратиграфічних або тектонічних причинах називається виклинюванням. Найбільш витриманими за товщиною характеризуються пласти морських осадових порід, а найменш витриманими – континентальні відклади. Для останніх характерне також лінзовидне і гніздоподібне залягання гірських порід.

Таким чином, шар (пласт) являє собою не тільки елементарну структурну форму, але й відповідну товщину, тобто його утворення проходило протягом певного періоду геологічного часу. В цьому випадку кожний шар (пласт) являє собою елементарну стратиграфічну одиницю, відмінну від підстелючих і перекриваючих порід своїм складом, забарвленням, текстурними ознаками, наявністю однакових включень або скам’янілостей.