Практичні методи навчання

Практичні методи навчання охоплюють надто широкий діапазон різноманітних виглядів діяльності навчаємих. Під час використання практичних методів навчання застосовуються прийоми: постановка завдання, планування його виконання, оперативного стимулювання, регулювання і контролю, аналізу підсумків практичної роботи, виявлення причин недоліків, корегування навчання для повного досягнення мети.

До практичних методів відносяться також вправи, що виконуються навчаємими зі звукозаписною, звуковідтворювальною апаратурою, сюди ж відносяться комп'ютери.

Індуктивні і дедуктивні методи навчання

Індуктивні і дедуктивні методи навчання характеризують винятково важливу особливість методів - спроможність розкривати логіку руху змісту навчального матеріалу. Застосування індуктивних і дедуктивних методів означає вибір певної логіки розкриття змісту теми, яка вивчається: від приватного до загального і від загального до приватного.

Репродуктивні і проблемно-пошукові методи навчання

Репродуктивні і проблемно-пошукові методи навчання [35] вичленяються, передусім, на основі оцінки ступеня творчої активності школярів в пізнанні нових понять, явищ і законів. репродуктивні методи навчання не дозволяють в належній мірі розвивати мислення і особливо самостійність, гнучкість мислення, формувати у тих, що навчаються, навики пошукової діяльності. При надмірному застосуванні ці методи сприяють формалізації процесу засвоєння знань. Одними репродуктивними методами неможливо успішно розвивати якості особистості, як неможливо розвивати такі якості особистості, як творчий підхід до справи, самостійність. Все це вимагає застосовувати поряд з ними і методи навчання, що забезпечують активну пошукову діяльність учнів.

Проблемно-пошукові методи застосовуються в ході проблемного навчання. Слід зауважити, що під проблемною ситуацією треба вважати невідповідність між тим, що вивчається і вже вивченим. При використанні проблемно-пошукових методів навчання викладач використовує такі прийоми: створює проблемну ситуацію (ставить питання, пропонує задачу, експериментальне завдання), організує колективне обговорення можливих підходів до рішення проблемної ситуації, стимулює висування гіпотез, тощо. Студенти роблять припущення про шляхи вирішення проблемної ситуації, узагальнюють раніше набуті знання, виявляють причини явищ, пояснюють їхнє походження, вибирають найбільш раціональний варіант вирішення проблемної ситуації. Викладач обов'язково керує цим процесом на всіх етапах, а також за допомогою запитань-підказок.

79. Загальна психолого-педагогічна характеристика процесу виховання: цілі, завдання, зміст, рушійні сили, закономірності та принципи.

Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Рушійні сили процесу виховання.

Зміст і методика процесу виховання залежать від об'єктивних та суб'єктивних чинників і рушійних сил.

До об'єктивних чинників належать суспільно-політичні, економічні процеси, що відбуваються в соціумі, події культурного життя, вплив природного середовища тощо. У сучасній Україні — це особливості розбудови держави загалом та системи освіти і виховання зокрема; утвердження в економіці ринкових засад; розвиток соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення меж спілкування з іноземними громадянами.

Суб'єктивні чинники — соціально-педагогічна діяльність сім'ї та громадських організацій; навчально-виховна робота працівників закладів освіти; вплив засобів масової інформації; заходи культурних, позашкільних установ, молодіжних об'єднань та діяльність церкви.

Ефективність процесу виховання залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об'єктивних умов. Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає не тільки створення умов для співпраці педагогів і учнів (студентів), а й залучення до неї різних виховних інституцій.

Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. До внутрішніх суперечностей належать:

— суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;

— суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного процесу, за якої зміст і форми його реалізації не викликали би спротиву в молодої людини). Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:

— виховними впливами сім'ї і закладу освіти (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні особистості вихованця);

— організованим виховним процесом закладу освіти і стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);

— різними вимогами вихователів (внаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);

— деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, однокласниками (однокурсниками), батьками.

Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов'язковими для всіх ситуацій, применшувати їх дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за необхідності і протидіяти їм.

Метою виховного процесу в школі є виховання і розвиток вільної, духовно багатої, життєлюбної, талановитої особистості, що володіє знаннями про природу, людину і суспільство, готова до творчої діяльності і дотримується принципів моральної поведінки.

Головні завдання виховного процесу:

1. Навчити учнів мислити та розвивати їхні розумові здібності.

2. Формувати пізнавальні інтереси школярів.

3. Виявляти й розвивати творчі здібності та задатки учнівської молоді.

4. Забезпечувати моральні стосунки в учнівському колективі.

5. Навчати учнів любити людей та життя.

6. Прилучати до духовних національних і загальнолюдських цінностей.

7. Формувати моральне ставлення до людини, праці, природи, батьківщини.

8. Формувати та розвивати риси характеру кожного учня на основі принципу природо відповідності за програмою духовного і морального вдосконалення.

9. Розвивати комунікативні здібності учнів.

Закономірності процесу виховання

1. Обумовленість виховання суспільними потребами та умовами життя.

Ця закономірність реалізується на уроках під час вивчення основ наук, на виховних заходах, у процесі позауроч-ної та позашкільної роботи.

2. Взаємозалежність виховання, навчання, освіти та розвитку особистості. Погрібно: виховуючи — навчати, а навчаючи — виховувати.

3. Визначальна роль діяльності та спілкування у вихованні особистості. Ця закономірність реалізується через уроки праці, через спілкування на уроках мови, літератури, інших предметів.

4. Залежність виховання від вікових та індивідуальних особливостей учня. Ця закономірність передбачає застосування особистого прикладу у виховному процесі.

5. Взаємозв'язок учня, колективу класу у виховному процесі, що реалізується через громадську думку класу.

Принципи виховання особистості. Принципи виховання — це основні вимоги до виховання особистості учня, до змісту, форм і методів виховання. В основу виховного процесу школи суверенної України покладені такі принципи:

1. Інтеграція всіх виховних сил, єдність школи та інших соціальних інститутів, їх взаємодія, втілення в життя положення "виховання дітей — справа всенародна". Культуро-відповідність у змісті виховання.

2. Гуманізація, яка виходить із визнання кожної особистості вищою соціальною цінністю і передбачає створення сприятливих умов для становлення громадянина з високими моральними, інтелектуальними і фізичними якостями, посилення уваги до вивчення індивідуальних особливостей учнів і формування їхніх нахилів і здібностей, природо-відповідність у вихованні.

3. Гуманітаризація — раннє виявлення здібностей у дітей, їх цілеспрямований розвиток, спрямування енергії в русло свідомої культурної творчості на користь конкретної особистості і всіх людей. Гуманітаризація передбачає також використання виховних можливостей кожного предмета, який вивчають учні.

4. Демократизація стосунків — це врахування справді народного характеру школи, співробітництво і співтворчість педагогів і дітей, створення в школі атмосфери діяльності, спілкування, самоврядування, самоутвердження.

5. Добра воля дітей, самодіяльність, свободо-відповідність у вихованні, без яких не можуть бути реалізовані ідеї розвитку та співпраці. Потрібно спиратися на інтереси дітей, романтику, прагнення до самореалізації своїх природних сил, сприяти автономізації особистості, її самостійності і свободі.

6. Поступове перетворення учня з об'єкта пасивного сприймання виховання на суб'єкт активного самовиховання.

7. Плюралізм у діяльності громадських юнацьких і дитячих організацій, відмова від масового залучення дітей до них.

80. Засоби і методи виховання: прямі і опосередковані, свідомі та несвідомі, емоційні та поведінкові.

Метод – шлях досягнення ви­значеної мети.

Методи виховання – це конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою вирішення педагогічних завдань у процесі спільної діяльності вихованців і вихователів.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів практичних умінь і навичок самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони враховують демократичні засади виховання, необхідність активної участі дітей у виховному процесі.

Методи виховання за характером впливу на учня можна розділити на когнітивні, емоційні та поведінкові.

До когнітивних методів виховного впливу відносяться переконання та пояснення, метою яких є змінення свідомості та знань учня.

Метод переконання - це основний метод виховання, який являє собою логічно аргументований вплив учителя на раціональну сферу свідомості учнів в процесі виховання. Він забезпечує вирішення головного завдання виховання учнів - формування їхнього світогляду, високих громадянських і політичних якостей, свідомого переконання.

Емоційні методи виховного впливу викликають і підтримують в учнів на підсвідомому рівні певні емоційні стани. До них відносяться: заражування, навіювання, наслідування.

Навіювання - це цілеспрямований процес прямого чи опосередкованого впливу на психіку учня, який зорієнтований готової інформації. Навіювання характеризується як вербальний, переважно емоційно-вольовий вплив. Ефект навіювання залежить від багатьох чинників:

- від віку дітей (діти молодших класів краще піддаються навіюванню; у доросліших дітей розвивається протидія навіюванню - критичність. Її сплеск спостерігається у 3, 7 років та підлітковому віці);

- від особистісних властивостей (неадекватна самооцінка, довірливість, покірність, підвищена емоційність чи тривожність);

- від авторитету вчителя (довіряють чи недовіряють його словам).

Основними видами педагогічного навіювання є: вербальне (слова, інтонація) - невербальне (міміка, жести, дії вчителя й близького оточення), пряме (імперативні вислови) - опосередковане (включене в основне інформаційне повідомлення в прихованому, замаскованому вигляді), навмисне - ненавмисне, індивідуальне - колективне, вибіркове, комбіноване, змішане тощо. Шляхом навіювання учні засвоюють не тільки знання і способи поведінки, але й розуміння самих себе, відношення до самих себе.

Окрім методів, у виховній роботі використовують засоби виховання.

Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на

особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової

інформації, шкільний режим та ін.