7. Розвиток психіки у філогенезі.

Філогенез психіки (історичний її розвиток), розглядається за аналогією з філогенезом організмів; тому в дослідженні філогенезу мова йде про видовий розвиток психіки у тварин. Філогенез вивчався переважно об'єктивними методами (дійсно, інтроспекція - самоспостереження, самоспоглядання як метод пізнання психіки для тварин виявляється неможливою). Погляд на філогенез, який існував у радянській психології і зараз є найбільш розробленим, вказує на те, що існує взаємообумовленість між рівнем розвитку психіки і рівнем організації нервової системи її тілесного носія. Про це переконливо свідчать порівняльно-фізіологічні й зоопсихологічні дані. Ця взаємообумовленість склалася у процесі адаптації організму та його психічного складу до середовища.

Життя у біологічному сенсі розглядається у єдності процесів росту, розмноження, обміну речовин; живі організми на відміну від неживих здатні до активної відповіді на подразнення - тобто такої, яка здійснюється за рахунок енергії самого організму. Допсихічною (біологічною) формою реакції організму на середовище є проста подразливість - це здатність організму відповідати на життєво важливі впливи середовища. Шляхом еволюції простої подразливості виникла чутливість - психічна форма реакції на середовище, яка передбачає подразливість по відношенню до тих явищ середовища, котрі не мають життєвого значення, але орієнтують організм у середовищі, тобто виконують сигнальну функцію.

Філогенез психіки вивчають дві психологічні науки: загальна психологія та зоопсихологія. Усі психологи згодні з тим, що процес розвитку психіки тварин налічує три стадії:

• елементарної сенсорної психіки;

• перцептивної психіки;

• тваринного інтелекту.

Є одностайність і з питання основного змісту стадій. Але коли справа стосується віднесення тієї чи іншої тварини до певної стадії, можливі суперечки. Для визначення рівню розвитку тієї чи іншої тварини застосовують канон Ллойда-Моргана, згідно з яким якщо поведінку тварини можна пояснити більш простою її психічною організацією, то не слід пояснювати більш складною. Проте, цей канон не рятує від певних розбіжностей у поглядах між представниками зоопсихології (які схильні до завищення рівню психічного розвитку досліджуваної тварини, оскільки центровані саме на психіці тварини) та загальної психології (які схильні до заниження, оскільки психіка тварини як такої їх не цікавить, а важливим є саме її порівняння із людською психікою). Так, останні відмовляють одноклітинним організмам у наявності психіки і, визнають усіх безхребетних тварин належними до стадії елементарної сенсорної психіки.

Нижчим рівнем розвитку психіки в філогенезі вважається елементарна сенсорна психіка. Вона, за О. М. Леонтьєвим, наявна в багатоклітинних безхребетних організмів. Зоопсихолог Г. Чайченко із таким твердженням не згоден; він цю стадію розвитку психіки поділяє на 1) нижній рівень, до якого належать одноклітинні організми, які взагалі не мають нервової системи й можуть реагувати на подразнення у формі локомоції - руху до позитивних подразників і від негативних (сюди попадають одноклітинні й деякі багатоклітинні організми); 2) вищій рівень, на якому нервова система виникає, у дифузній та гангліозній формах.

На стадії елементарної сенсорної психіки поведінка тварин обумовлена впливом окремих властивостей предметів або явищ зовнішнього світу. Відображення дійсності цього світу тваринами відбувається у формі чутливості. Чутливість відрізняється від простої подразливості тим, що подразник, на який тварина реагує, може не мати безпосереднього біологічного сенсу, тоді він виконує сигнальну функцію (сигналізує про наявність біологічно значущих подразників), а, отже, орієнтує організм у середовищі. Тварини отримують від дійсності лише елементарні відчуття, що сприяє їх адаптації в постійних умовах середовища, але не дозволяє їм адаптуватися до мінливого середовища. Отож, головним психічним процесом на даній стадії є відчуття.

Розвиток організму, який відповідає цій стадії, головними напрямами має диференціацію органів відчуття (що впливає на краще розрізнення відчуттів), розвиток органів руху та розвиток нервової системи від дифузної до гангліозної. Гідра, в якої дифузна нервова система, реагує на подразнення усією поверхнею тіла, бо її нервові клітини не спеціалізовані. В нервовій системі дощових хробаків вже є спеціалізація - їх нейрони об'єднані в нервові вузли - ганглії, вони вже мають окремі органи чуття. Це сприяє виникненню зародків більш складних форм поведінки. Активний пошук позитивних подразників є домінуючим над пристосуванням до існуючих умов.

До стадії перцептивної психіки належать хребетні тварини (за розширювальним уявленням зоопсихологів, вищі безхребетні й хребетні). На цій стадії організми здатні розрізнювати не лише окремі фактори середовища, а цілісні предмети, речі. Відбуваються процеси не лише відчуття, але й сприймання. Поведінка тварин керується одразу багатьма спільно діючими подразниками. Головним психічним процесом стадії перцептивної психіки є сприймання.

Розвиток тілесного організму, який відповідає даній стадії, полягає у розвитку дистантних органів відчуття (зору, слуху - які на відміну від дотику вимагають дистанції від предмету), кортикалізації органів руху (рухові акти переходять під контроль кори головного мозку, тому стають більш довільними), розвиток нервової системи (передусім - центральної нервової системи, а у ній - переднього мозку, великих півкуль, насамперед їх кори).

Стадія тваринного інтелекту пов'язується вже головним чином із людиноподібними приматами (хоча наявна і в дельфінів). Ці тварини здатні до наочно-дійового мислення. Якщо тварини на стадії елементарної сенсорної психіки можуть відчувати лише певні моменти, сторони речей (в реагувати на них), а тварини на стадії перцептивної психіки мають справу з цілісними речами, то на стадії тваринного інтелекту перед твариною відкриваються відношення між речами (хоча й не у словесній абстракції, а в наглядній дії). Поведінка цих тварин перетворюється на набір цілеспрямованих операцій. Отож, мислення (у наочно-дійовій формі) виступає головним психічним процесом на даній стадії.

На вищому щаблі філогенезу психіки стоїть людина. Вона звичайно розглядається окремо від попереднього матеріалу. Людська психіка, згідно Ф. Енгельсу та згодним з ним психологам, детермінована вже переважно соціально: трудова діяльність із суспільною організацією є головними факторами. Внутрішня детермінація психіки людини в такому розумінні не відіграє великої ролі, людина розглядається як біосоціальна істота.

8.Психіка і мозок. Рефлексивний характер психіки.

Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини.

Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу.

Поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив було сформульовано ще в XVII ст. Р. Декартом, проте вперше положення про те, що всі акти психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними, висунув І. М. Сєченов (1829-1905). У праці "Рефлекси головного мозку" (1863) він назвав психічні процеси "середньою ланкою" рефлекторного акту.

Рефлекторна теорія І. М. Сєченова була значним кроком у розвитку психології, оскільки вона обґрунтувала походження всіх психічних явищ; їх детермінацію зовнішнім світом і зв'язок з діями людини.

Зв'язок психіки з мозком простежується різнопланово. Психічне відображення у тваринному світі здійснюється на різних рівнях залежно від структурної організації мозку, його анатомічної будови і функціональної діяльності. Залежність рівня відображення від дозрівання мозку можна спостерігати в онтогенезі. Анатомічна недорозвиненість мозку у людини чи порушення його функціональної діяльності також супроводжуються розладом психіки.

Вчення про мозок і його психічні функції має тривалу історію, в якій можна виділити дві тенденції: перша пов'язана з вивченням локалізації психічних функцій відповідно до анатомічних зон кори головного мозку, друга розглядає мозок і його роботу як єдине ціле.

Мозок людини - надзвичайно складна система, яка працює як диференційоване ціле. Функції різних його відділів пов'язані з тонкою, мікроскопічною будовою, так званою цитоархітекнонікою.

Головний мозок складається з двох частин - правої та лівої півкуль, які включають кору головного мозку. Кора головного мозку - верхній шар півкуль - це насамперед нервові клітини. Вони називаються нейронами, або невронами.

Нейрони об'єднані у великі мережі і є основою для функціонування всіх психічних явищ: процесів, станів, інтелекту й свідомості людини.

Доведено, що той чи інший вид психічної діяльності пов'язаний з певними центрами кори головного мозку. Це так званий "принцип структурності" (за І. П. Павловим) роботи мозку. Проте під "центром" слід розуміти не просто певну ділянку кори головного мозку, а складні взаємодії багатьох мозкових відділів, які можуть більш чи менш легко замінювати один одного. Це так звана динамічна локалізація функцій. Так у лобових частках здійснюється програмування і регулювання рухів, дій, їх порівняння, оцінення результатів. Задня кора приймає і переробляє інформацію. Передня - виробляє інструкції. Мережу нервових клітин, що заповнює "шлуночки" мозку, називають ретикулярною формацією. Вона є ніби енергетичною системою мозку, підтримує загальний тонус кори та увагу організму. Мозок є надзвичайно пластичною системою: одні ділянки можуть брати на себе функції інших (це простежується у випадках відновлення психічних функцій при інсультах).

У процесі еволюції виникає інша форма відображення, яка надає організмам значних переваг у виживанні та розвитку. Вона пов'язана з переходом від реакції на безпосередній вплив біотичних подразників до опосередкування цього впливу за допомогою сигналів. З'являється чутливість - здатність реагувати на біотично значущі об'єкти не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на відстані - за допомогою сигналів про них, завдяки чому організми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.

Спочатку чутливість регулює найпростіші рухові реакції, на основі яких поступово складаються і фіксуються складні ланцюги дій організму. Закріплюючись при переході від покоління до покоління у генетичному апараті тварин, тобто за законами еволюції (спадковості й мінливості), чутливість сприяє здійсненню інстинктивних форм їхньої поведінки. Фізіологічною основою інстинкту є безумовні рефлекси, які передаються спадково. Характерною ознакою інстинкту є його причетність до конкретної ситуації, що приводить у рух весь ланцюг автоматизованих дій тварини.

Об'єктивна дійсність виступала для живих істот не тільки через окремі властивості, а й через різноманітні предмети. Тому поступово сформувався новий тип цілісного сигнального, психічного відображення предметів у сукупності їхніх якостей. Виникає так звана перцептивна психіка як здатність тварин до сприймання, перцепції цілісних предметів і до предметного відображення дійсності.

Здатність до сприймання різноманітних предметів об'єктивної дійсності стимулювала формування ще складніших ланцюгів інстинктивної поведінки тварин як природжених безумовно-рефлекторних актів. На базі інстинктів виникають нові форми поведінки, які значно підсилюють можливості адаптації тварин до середовища упродовж життя одного покоління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми поведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу. Сприймання і навички помітно розширюють межі можливостей організму у взаємодії з довкіллям.

Практичний ситуаційний безпосередній інтелект вищих тварин разом із сенсорною та перцептивною психікою значно розширює можливості ефективної регуляції поведінки. Остання здійснюється завдяки формуванню складних безумовних, умовних, зокрема орієнтовно-дослідницьких, рефлексів і виявляється у вигляді розвинутої системи інстинктів, навичок і практичних інтелектуальних дій. Усе це в сукупності створює величезний фонд засобів реалізації доцільної поведінки тварин, якою вони іноді вражають людей.