42. Західно-українські землі в другій половині хіх ст.

Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи.

43. Розвиток української культури другої половини ХІХ ст.

Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зок­рема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок украї­нською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини ХІХ ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися.

Протягом 1860-1867 рр. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори і віча, видавали книжки і часописи.

У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бакте­ріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті досліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств — дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському універ­ситеті, історико-філологічного товариства при Одеському універси­теті та інших — перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях "Из записок по русской грамматике" і "Мьісль и речь" він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознав­стві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні про­блеми загального мовознавства, діалектології.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка ста­ло вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським на­уковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Товариства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Напри­кінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва роз­почав історик Д. Яворницький.

Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрі­лості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реалістичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Кобринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.

Дуже близькими були зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, посилали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.

М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соціальних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицько-го, П. Мирного, пізніше — В. Винниченка, О. Олеся, які стали цін­ним надбанням української культури.

Творцями української драматургічної літератури стали М. Кропивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий. М. Кропивницький і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був ство­рений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт та­ланту відомої української актриси М. Заньковецької. Із театральним мистецтвом був пов'язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства "Боян", диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на західно-українських землях опери "Купало". Першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. Гулака-Артемовського.

Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли обробці музичного фольклору. У творчому доробку видатного українського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які на­писано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба".

В українському живопису визначні представники побутового і пей­зажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пи-моненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людя­ності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам'ятник Б. Xмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітек­тор В. Шретер) та Львові (архітектор З. Горголевський).

44. Економічний розвиток України на початку ХХ ст. Столипінська аграрна реформа.

Упродовж 60 – 80-х років у Східній Україні завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисловим паливом стало кам’яне вугілля. З цього часу активніше застосовуються у виробництві досягнення науки і техніки. Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів. Процес монополізації став особливо активним. Напередодні першої світової війни в Україні не було вже жодної важливої галузі промисловості, в якій так чи інакше виробництво не було б монополізоване. Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона перетворилась в один з найрозвинутіших у промисловому відношенні районів імперії. Незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку Першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишилася аграрно-індустріальною.

В Галичині у 1905 –1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицько-карпатське товариство", "Східниця", "Галичина".

Столипінська аграрна реформа. Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами незатихаючої боротьби у пореформеному селі по всій Російській імперії, в тому числі й на східноукраїнських землях. Царський уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. Столипінська аграрна реформа мала на меті розв’язати земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов’язкові "земельні общини" і надавав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі й створювати "хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів. Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбанню її селянами. Ще один важливий напрямок реформи – переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі. У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння.

45. Суспільно-політичний рух на початку ХХ ст. Становлення українських політичних партій.

По-перше, це створення українських національних партій.

По-друге, посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набули характеру опозиційних виступів.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст.

РУП - Революційна українська партія - заснована 1900 р. у Харкові Д Антоновичем, М. Русовим, О.Коваленком, Б.Камінськнм, Д.Познанським та ін. Партія об’єднала різні покоління українців і різни класи у боротьбі за національне і соціальне визволення. Програмні вимоги РУП були розроблені М.Міхновським у брошурі "Самостійна Україна", де висувалась кінцевою метою "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ", а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою. У складі партії були 6 "вільних громад РУП”- Київська, Харківська, Чернігівська Полтавська, Лубенська, Чорноморська. На чолі стояв Центральний комітет до якого входили Д.Антонович, В.Козиненко, Є.Голіцинський. У Львові буї закордонний комітет у складі В.Винниченка та Д.Антоновича. З 1903 р. перейшла на соціал-демократичні позиції і її фактичним керівником став М.Порш. Органами партії були місячник "Гасло", часопис "Селянин", газета"Праця".

УНП - Українська народна партія, заснована 1902 р. М.Міхновським, М і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії, дуже невеликої за чисельністю, була сформульована М.Міхновським у так званих "10 заповідях": самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. Серед заповідей висувався лозунг "Україна для українців". УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.

"Спілка" -Український соціал-демократичний союз, вийшла у 1904 р. із РУП. Її лідерами були М.Меленевський і А.Скоропис-Йолтуховський. Вони хотіли, щоб партія представляла усіх робітників України, незалежно від національності, і приєдналися у 1905 р. до російських меншовиків на правах автономної організації.

УДП - Українська демократична партія, створена в 1904 р. С.Єфремовим,  Є.Чикаленком, Б.Грінченком, мала ліберальну орієнтацію. Вона ставила за мету встановлення конституційного правління, здобуття національних п України в межах Російської держави. Передбачалась автономія України з своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.

На початку XX ст. великої активності набув земський рух. Хоча земства діяли в цей час на Україні лише на Лівобережжі і Півдні, їх голос звучав гучно у вимогах скликання загальноросійського Земського собору, рішучого оновлення законодавства, надання усім громадянам політичних прав і свобод. Значно зросла роль земств у ході так званої "банкетної кампанії" 1904р.,  влаштованої на честь 40-річчя судової реформи. Під часи проведення земства в містах і містечках відбулися мітинги та демонстрації опозиційного характеру, нерідко з відверто антисамодержавними лозунгами.

Були проведені масові культурно-просвітні заходи, у яких брали участь широкі верстви української інтелігенції, відомі діячі національного руху. Серед таких заходів слід назвати урочисте відкриття в Полтаві пам'ятника І.П.Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М.В.Лисенка та І.С.Нечуя-Левицького. Все це сприяло зростанню національної само свідомості українців, зміцненню контактів між українцями у складі Австрійської та Російської держави. Конфлікти з властями, що виникали, тільки посилювали рішучість учасників. Так, у Полтаві під час відкриття пам'ятника Котляревському було заборонено виголошувати привітання українською мовою. Але делегати відмовились виступати і поклали на стіл президії тексти своїх промов.

Одночасно відбувається піднесення робітничого та селянського руху. Економічна криза, що охопила на початку XX ст. економіку всієї Російської імперії, привела до погіршення становища робітничого класу. Робітники часто переходили від чисто економічних до політичних вимог. Особливо грізним був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри. Селянство, яке перебувало в скрутному становищі у зв'язку з голодом 1901 -1902 рр., нападало на поміщицькі маєтки. Тільки навесні 1902 р. трапилося близько 120 таких нападів.

Значно посилюються студентські виступи з вимогами академічних свобод. У відповідь на студентські заворушення в Київському університеті в грудні 1900 р. царський уряд вдався до репресивних заходів. 183 студенти на початку 1901 р. були віддані в солдати. У 1902 р. українське студентство взяло активну участь у всеросійському студентському страйку.

Царський уряд з одного боку посилював репресії, а з другого був змушений іти на поступки. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси, бібліотеки, скликати студентські збори.

В листопаді 1904 р. було дозволено скликати земський з'їзд, на якому і знову вимагали "народного представництва з законодавчими правами".

12 грудня 1904 р. було оголошено царський указ про поступове зрівняння  селян у правах з іншими станами, розширення прав земств, про введення державного страхування робітників.

Одночасно обговорювалося питання про скасування обмежень щодо української мови. Всі експерти, до яких звертався уряд з цього питання, виступали за таке скасування. Але уряд не зміг стримати наближення революційної бурі 1905-1907 рр.

Підсумовуючи цю тему, слід вказати на те, що опозиційний настрій щ початку XX ст. охопив практично всі кола суспільства.

Український рух вийшов за межі переважно культурно-освітні і н політичного спрямування. Виник цілий ряд українських політичних партій але у своїх програмних цілях ці партії (за винятком Української народної партії) не йшли далі національної автономії для України.

46. Україна в період революції 1905-1907 рр. Наслідки революції.

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення. Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви. Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури. Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи. Незважаючи на те, що революцію 1905—1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення. Революція 1905—1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.

47. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль у розвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а й іноземний - австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90% населення.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськими партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905-1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908- 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців - переважно соціал-демократів та радикалів.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація "Сокіл" стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство "Січ", засноване К. Трильовським. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи.

48. Україна в період першої світової війни.

Улітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Війну вели два угруповання держав: Антанта (Великобританія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Українські землі посідали важливе місце в планах воюючих країн. Австро-Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина — на інші українські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Узагалі саме Галичина стала ареною найжорстокіших та найкровопро-литніших битв на Східному фронті. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій та ще й убивати один одного.

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові було створено Головну Українську Раду, яка об'єднувала прибічників цих настроїв, представників усіх українських партій. Пізніше у Відні було організовано «Союз визволення України» (СВУ), який мав за мету створити самостійну конституційну монархічну державу.

У ході війни з добровольців Галичини було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі регулярний полк, який став частиною контро-угорської армії. Він брав участь у боях проти російських військ на різних ділянках фронту в Карпатах і Закарпатті. Січові стрільці відіграли потім важливу роль у наступних подіях в Україні.

Значно погіршився стан сільського господарства. На воєнні потреби було забрано багато коней, що утруднювало виконання сільськогосподарських робіт. Скоротилися посівні площі, знизилася врожайність, збір зернових зменшувався на 200 млн. пудів щорічно. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке підвищення цін, зменшувалася. Усе це призвело до наростання страйкової боротьби. З 1914 по березень 1917 р. в Україні відбулося біля 380 страйків, у яких взяли участь близько 300 тис. робітників. Посилювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевих властей, захоплювали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. У результаті боїв були знищені сотні населених пунктів, 650 шкіл, більше 500 тис. житлових та господарських будинків.

Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяльності країни: політичну, соціальну, економічну.

49. Створення і діяльність Центральної Ради. М. Грушевський.

Після повалення царизму в Російській імперії, у Києві 4 березня 1917 року утворюють Виконавчий комітет об’єднаних громадянських організацій, які від імені Тимчасового уряду і в перші пореволюційні дні вважався найвищою виконавчою владою. Подібні організації виникають по всій території України. Знаковим є утворення 4 березня 1917 року в Києві, за ініціативи Товариства українських поступовців, Української Центральної Ради. Крім членів ТУПу до її складу ввійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також національних наукових товариств – наукового, педагогічного, техніків, агрономів. Головою Центральної Ради був Михайло Грушевський – лідер руху за українське національне відродження. Він висунув гасло побудови автономії України в складі Російської Федеративної Республіки. 7-8 квітня у Києві Центральна Рада скликає Національний конгрес. Головою Ради конгрес обрав М.Грушевського.

Одним із перших програмних документів Центральної Ради був виданий нею 10 червня 1917 року «1 Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого». У ньому проголошувалась автономія України, «не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською». Висловлювалася надія, що національні меншості, які живуть на території України, теж будуватимуть автономний устрій.

Перший український уряд очолив В.Винниченко. 3 липня 1917 року Центральна Рада опублікувала 2 Універсал. У ньому проголошувалося, що вона, «з задоволенням сприймає заклик уряду до єднання». Треба зазначити, що Рада, поповнившись представниками партій національних меншин, які проживали в Україні, стала єдиним найвищим органом демократії в краї. Рада зобов’язувалася підготувати закон про автономний устрій України, в якому мали враховуватись інтереси національних меншин, тобто її кожного четвертого громадянина, для прийняття його Установчими зборами. Складений радою «Статут вищого управління України» не було прийнято Тимчасовим урядом.

7 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила 3 Універсал: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів». У цьому Універсалі була накреслена програма політичних та соціально-економічних перетворень в Україні, а саме ліквідація приватної власності на землю, 8-годинний робочий день на підприємствах, контроль над виробництвом, скасування смертної кари, запровадження судової реформи, гарантія демократичних свобод, персонально-національна автономія для національних меншостей.

В ніч на 12 січня 1918 року Михайло Грушевський оголосив останній 4 Універсал, яким проголошувалася «вільна Українська Народна Республіка», самостійна, «від нікого не залежна, суверенна». УНР закликала усіх громадян «стояти непохитно на стороні добутої ворогів селянсько-робітничої Української Республіки». Згідно з Універсалом Генеральний Секретаріат дістав назву Ради Народних Міністрів, яка розпочала виконувати покладені на неї обов’язки виконавчої влади.

50. Українська держава гетьмана П. Скоропадського.

29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Центральної Ради і в цей же день, у Києві на з'їзді хліборобів, приватних власників землі гетьманом України обирають П. Скоропадського, який відразу видає "Грамоту до всього українського народу". У цій "Грамоті..." говорилося про відновлення приватної власності і вільного підприємництва, що розкривало класову природу гетьманського режиму, який переважно представляв інтереси поміщиків, заможних селян і капіталістів, які й становили його соціальну базу, а головною опорою влади гетьманату П. Скоропадського були окупаційні війська.

У дипломатичній сфері гетьманат встановлює стосунки з Німеччиною та її союзниками, нейтральними країнами, Радянською Росією, Кримом.

У військовій сфері починається будівництво національної армії, яка за короткий час досягає 60 тисяч чоловік та декількох дивізій.

В економічній сфері уряд намагається розробити аграрну реформу, але досить консервативну, що не сприймається основною масою селянства. У цілому ж в економічних програмах уряду про врахування інтересів селян та робітників найчастіше лише декларативно заявлялося.

Найбільш плідною діяльність гетьманського уряду була в культурній сфері, оскільки саме вона становила найменший інтерес для командування окупаційних військ. Усього ж за час існування гетьманського режиму було відкрито понад 150 українських гімназій, державні українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському. Засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. 14 листопада 1918 р. було утворено Українську Академію Наук. Її першим Президентом обирають В. Вернадського.

Соціальна база гетьманського режиму була вузькою, а його політика зачіпляла інтереси селян і робітників, особливо, коли на село почали повертатися поміщики з каральними загонами і з селян почали вилучати продовольство для окупантів. Тому вже влітку 1918 р. починаються селянські повстання, відбуваються страйки робітників.

Восени 1918 р. гетьманський режим опинився в стані кризи. Німеччина підписує акт про капітуляцію перед країнами Антанти. Гетьман, втрачаючи головну опору своєї влади, намагається заручитися підтримкою країн Антанти і з цією метою різко змінює свій зовнішньополітичний курс. 14 листопада 1918 р. гетьман видає грамоту про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, тобто фактично відмовляється від державної самостійності України. Цей крок гетьмана прискорює виступ проти нього Українського Національного Союзу, діячі якого створюють Директорію і закликають народ до повстання проти гетьмана, яке розгортається успішно, бо в цей час Україна вже охоплена селянськими повстаннями проти гетьмана і окупаційних військ. 18 листопада 1918 р. у бою під Мотовилівкою війська гетьмана зазнали поразки від військ Директорії. На її бік переходять майже всі гетьманські війська. Армія Директорії за короткий час досягає 100 тисяч.

За таких умовах, втративши остаточно підтримку й окупаційних військ, 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікається влади.

51. Діяльність Директорії УНР. Причини поразки національного руху в боротьбі за українську державність (1917-1920 рр).

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян.

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Та по причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель.

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

52. Встановлення Радянської влади в Україні. Політика воєнного комунізму.

Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручання з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 Центральній Раді більшовицькі війська наступний день почали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з’їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 резолюцією «Про організації влади в Україні» проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обраний вищий розпорядчий і законодавчий орган влади в період між з’їздами Рад — Центральний виконавчий комітет (ЦВК), уряд — Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, місцевими органами радянської влади стали губернські та повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів і надзвичайні органи влади — ревкоми, реввийськревкомы, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. За допомогою російських радянських військ це уряд 6 січня 1918 захопив Харків, проголосила Україну соціалістичної радянської республіки — УРСР, продекларировав її федерації з Росією. 29 січня ЦВК призначив новий уряд — Рада Народних Комісарів (Раднарком, РНК). Зазначену державну структуру закріпила Конституція УРСР, прийнята 14 березня 1919.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 Всеукраїнський революційний комітет, який взяв на себе вищу законодавчу і виконавчу владу в УРСР. Очолював Всеукрревком Р. Петровський. Наприкінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком і місцеві органи більшовицької диктатури В Україні остаточно встановилася радянська влада.

У 1919 р. більшовики вводять нову політику, яка отримала назву "воєнний комунізм". В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні вводився товарообмін без посередництва грошей.

Основні напрямки:

— Націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв’язку. Для управління господарською життям створювалася українська Рада народного господарства.

— Ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювалися радгоспи, комуни, артілі.

— Встановлювалася державна монополія на основні продовольчі товари.

На всій України вводилася продовольча розверстку: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування.

Введення в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «военно-політичного союзу братніх республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставилися до українським звичаєм, мови і культури Щоб зломити опір України, уряд ввів політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних супротивників більшовизму.

53. Українське національно-культурне відродження 1920-х років.

Українське відродження 20-х pp. XX ст. — яскравий феномен історії українського народу. Воно охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. Протягом 20-х pp. кількість неписьменних скоротилася з 70 % до 43 % дорослого населення.

Бурхливо розвивалася українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. Саме тоді відкрили людям свою творчість такі письменники як А. Головко, В. Сосюра, М. Зеров, М. Рильський, П. Тичина, Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце займав М. Куліш; Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х pp. істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — вже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн„ що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78 %, технікумів — 39 % Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, у тому числі від ЗО до 60 % республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак у той же час українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Під впливом національного Відродження в Україні виникло так зване націонал-ухильництво — прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом.

53. Соціально-економічні перетворення в Україні на основі НЕПу.

НЕП - нова економічна політика. Сутність НЕПу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахунковому соціалізму Головним заходом непу була заміна продрозверстки продподатком на селі. 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозверстки продовольчою податком, а вже 29 березня уряд УРСР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менше продрозверстки. У деяких губерніях розмір продподатка прирівнювався до валового збору зерна, тобто всі вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якомога більше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, як можна довше користуватися без всяких обмежень продовольчими ресурсами республіки На інтереси українського селянства не звертали уваги. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні були також великі податки, ніж в інших радянських республіках — впровадження непу супроводжувалося боротьбою з селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні тільки на початку 1922 р. Голод, що охопила райони півдня України в 1921-1922 рр., ще більш віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торговельних та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове невдоволення непом, оскільки за роки громадянської війни у правлячої партії і мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільних методів господарства. Оскільки жовтневий переворот відбувся під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при нэпе викликало в одних обурення, в інших — розчарування.

54. Сталінська політика індустріалізації.

Індустріалізація УРСР 1920-1930-х рр. — форсований процес будівництва промислових підприємств важкої і легкої промисловості на території Української РСР з кінця 1920-х років до 1941 р. Індустріалізація України кардинально змінила соціально-економічні процеси, а також у великій мірі менталітет українського народу в ХХ столітті.

Причини індустріалізації в Українській РСР:

- Відхід від Нової економічної політики

- Загальна індустріалізація СРСР;

- Курс на «прискорене соціалістичне будівництво»

- Сталінський курс «великого перелому».

Індустріалізація України, як і всього Радянського Союзу, проходила за рахунок крайнього перенапруження трудових і промислових ресурсів. Матеріальні стимули часто замінювалися моральними, політико-ідеологічними.

Індустріалізація супроводжувалася активним інформаційним забезпеченням. Одним із аспектів такої політики стало «соціалістичне змагання» у всіх галузях народного господарства.

Методи індустріалізації:

- підвищення продуктивності праці;

- вдосконалення розподілу праці (вугільна промисловість, машинобудування)

- поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування);

- інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість);

- інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. ін.

В кінці першої п'ятирічки в Українській РСР підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського — 20,3 %, місцевого — 9,9 %. З середини 1930-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення ВПК.

Кардинально змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством в структурі економіки Української РСР. Різко скоротилися всі види приватної власності. Ліквідовувалися іноземні концесії.у 1940 році рівень промислового виробництва збільшився в 7 разів в порівнянні з 1913 р.;

за обсягами виробництва важкої промисловості Україна обігнала низку розвинених європейських країн: друге місце в Європі з випуску машин (після Великобританії) і друге місце з виплавки чавуну (після Німеччини);

Україна з аграрної країни перетворилася на індустріально-аграрну. Було ліквідовано безробіття, з'явилися тисячі нових робочих місць.

55. Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 рр.

Курс на колективізацію був проголошений XV з'їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке здійснення. Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний із переходом селянства до колективного виробництва.

Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:

- завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;

- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч селянських господарств, а жертвами репресій стали понад 1 млн. осіб. Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими. У зв'язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934-1935 рр.

Голодомор 1932-1933 рр.

Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним. Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.