64. Соціально-економічні перетворення та національна політика в західних областях України в післявоєнні роки. Політична платформа і тактика боротьби оун-упа в 1945-1953 рр.

Одним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР.

Нове розмежування кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.), яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони».

У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів.

Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей. Ускладнював ситуацію радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.

Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич. До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування.

65. Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 1940-х - на поч. 1950-х рр. Сталінські репресії.

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в анти науковості, відмову від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у обстоюванні владою монополії та трактування історичного процесу, що є однією із важливих умов функціонування будь-якою тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти „космополітизму”. Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти „космополітизму” мала на меті поселити культурну-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму - образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у

тінь. За короткий строк (1946 - 1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об’єктом нападок була

та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство.

Сталінські репресії.

Після закінчення Другої світової війни значну частину українців із Західних районів було депортовано в Сибір. З 1944 по 1952 р. в західних областях України піддалось різним видам репресій до 500 тисяч осіб, в тому числі арештовано понад 134 тисяч, вбито більше 153 тис., вислано назавжди з УРСР понад 203 тисяч осіб.

76. українська діаспора та україна

Українська діаспора бере початок з другої половини XIX ст., відколи українські селяни стали масово покидати батьківщину, головним чином, через малоземелля. До Першої світової війни виникли українські колонії в Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Уругваї, у Сибіру, Північному Казахстані, на Далекому Сході. У міжвоєнний період еміграція набула політичного характеру і спрямувалася переважно до країн Європи. Після Другої світової війни українська колонізація сягнула Австралії та Нової Зеландії, виникли багатолюдні українські громади в Німеччині, Великій Британії, Франції, посилився приплив українців до США і Канади. З остаточним окресленням кордонів УРСР, які далеко не на всіх ділянках співпали з суцільною українською етномовною територією, багато українців опинилися поза межами історичної батьківщини: у Польщі, Словаччині, Румунії, а також у Білорусі, Росії та Молдові. У складі цих країн залишилися цілі райони з переважанням українського населення, приреченим на поступову асиміляцію.

Протягом усього радянського періоду української історії українці роз’їжджалися по всіх неосяжних обширах СРСР. У результаті, на 1989 р. в одній Росії проживало 4,4 млн українців, на 2002 р. їх залишилося 2,9 млн, що пояснюється асиміляцією. Скоротилася чисельність українців і в інших республіках СРСР. У Казахстані, приміром, за період 1989 – 2002 р. чисельність українців зменшилася з 896 тис. до 547 тис, в Узбекистані – зі 153 тис. до 104 тис, У Латвії - з 92 тис. до 62 тис, у Грузії - з 52 тис. до 7 тис. тощо.

У багатьох випадках, з утворенням незалежних держав на теренах колишнього СРСР, українці почали повертатися на історичну батьківщину.

У країнах Європи й Америки чисельність українців більш стала, вони часто живуть компактними громадами, розмовляють між собою рідною мовою, зберігають культурні традиції. Відновлення української державності пожвавило зв'язки між українцями в усьому світі. У Києві періодично проводяться Всесвітні конгреси українців.