9. Причини феодальної роздробленості:

Причинами роздробленості Київської держави були: 1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти); 2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри); 3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.; 4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками); 5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ). З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку. Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України. Особливу роль в історії України у період феодальної роздробленості відіграли Волинське та Галицьке князівства. Ще у 980—990 pp. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь. З розпадом Київської Русі над Бугом виникло Волинське князівство (середина XII ст.), а над Дністром — Галицьке князівство (1097). До 1199 р. відбувався самостійний розвиток цих земель. Територія князівств простягалася від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі, від Угорщини та Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході. Розташування обох князівств було вигідним: тут проходили важливі торговельні шляхи через Віслу, Західний Буг та Дністер та сухопутний шлях із Русі у країни Європи. Крім того, вони були віддалені від територій, що потерпали від нападів орд кочовиків. У Галицькій землі правили Ростиславичі, нащадки Ярослава Мудрого. Найвищого розвитку князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (1153—1187), який розширив кордони своїх володінь до гирла Дністра. Головними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. У Галицькому князівстві велику владу мали бояри. Це пояснювалося тим, що свої землеволодіння вони дістали не від князя, а шляхом захоплення общинних земель. Тому Рюриковичі, прийшовши сюди, зустріли протидію бояр, які почали відстоювати власні інтереси. Після смерті Осмомисла у князівстві почалися міжусобні війни між галицькими боярами, більшість з яких шукали підтримки у сусідніх, угорських і польських, феодалів. У 1199 р. галичани закликали до себе володимирського князя Романа Мстиславича, який об'єднав Галицьке і Володимирське князівства. Володимирське князівство відокремилося у середині XII ст., з послабленням Київської держави. На Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. Головними центрами Волині були Володимир, Белз, Любомль, Дорогобуж, Луцьк. Володимирська земля менше потерпала від міжусобних воєн, оскільки з початком феодальної роздробленості влада в ній дісталася першому нащадку великого київського князя — Роману Мстиславичу. Крім того, волинські бояри, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшли у ці землі у складі дружин своїх князів і отримали земельні володіння від них. Внутрішня стабільність Волинського князівства дозволила йому наприкінці XII ст. почати боротьбу за розширення своїх володінь. У 1199 р. Роману Мстиславичу (1199—1205) вдалося об'єднати Волинську і Галицьку землі у єдине Галицько-Волинське князівство. Намагаючись зміцнити князівську владу, князь Роман повів боротьбу з боярством, вигнавши з Галицьких земель впливовий боярський рід Кормильчичів. У 1202 p., оволодівши Києвом, Роман Мстиславич прийняв титул великого князя Київського. Створення міцного Галицько-Волинського князівства в умовах феодальної роздробленості, яку переживали Київська Русь та Європа, дозволило з успіхом вести боротьбу з половцями, польськими, литовськими та угорськими феодалами, з непокірним боярством, сприяти розвиткові західноукраїнських міст, ремесел і торгівлі. Роман Мстиславич загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, що призвело до тимчасового (1205—1238) розпаду Галицько-Волинського князівства. Роман залишив після себе двох малих синів — Данила і Василька. Бояри, спираючись на допомогу угорців та поляків, захопили владу у Галицькій землі, прогнавши Данила і Василька. У 1214 р. Угорщина захопила Галич, а Перемишль було віддано польському князеві Лешку. У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили на галицький стіл Мстислава Удатного, який правив у Галичі до 1228 р. Борючись проти безладдя у краї, Данило Романович у 1229 р. утвердився у Володимирському князівстві, потім приєднав Галицьке, а у 1239 р. — Київське князівство і відновив територіальну цілісність Галицько-Волинської держави.