67. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя 1950-1960 рр. Шестидесятники

Отже, період ліберизації, іншими словами – десталінізації, був досить суперечливим часом у розвитку держави і права України. З одного боку, під впливом рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна, йшов процес демократизації державно-правового життя, намітилась тенденція до поліпшення життя людей, розширення їх прав, а з другого — консервативні уявлення, які тривалий час зберігались у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень неминуче призводили до хиб і прорахунків.

Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно і не була завершена. Державний апарат, виплеканий Сталіним, зазнавши лише косметичного ремонту, устояв.

Влада, яка зосереджувалась у руках партійно-державної номенклатури, так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління виявилися досить живучими. Командно-адміністративна система збереглася.

Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття режиму культу особи Сталіна продовжувала вперто будувати поза-ринковий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відповідав потребам продуктивних сил суспільства, об'єктивним законам його розвитку. Проте він вижив при підтримці адекватної йому командно-адміністративної системи, всеохоплюючої "апаратної" держави як знаряддя такого соціалізму.

Оптимістичний висновок третьої програми партії про переростання з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату у всенародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократизація суспільного життя як невід'ємна риса всенародної держави не була забезпечена. А втім, диктатури пролетаріату також не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалась диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом особи у період з середини 50-х до середини 60-х pp., партійно-державна бюрократія прикрасила себе демократичним одягом, не змінюючи при цьому в основному своєї суті.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко,В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.

68. Посилення кризових явищ в соціально-економічному житті

України 60—80-х рр.

Нове керівництво на чолі з Л.Брежнєвим знищило всі елементи політич-

ного плюралізму, зміцнило командно-адміністративну систему управління

суспільством. Проте економічні труднощі посилили соціальну напруженість

в Україні і потребували вдосконалення методів керівництва господарством.

Тому в 1965 р. розпочалися деякі зміни, спрямовані на перехід від адмініст-

ративних до економічних методів управління господарством на основі по-

станов партії й уряду.

Криза, що охопила економіку України, була результатом так зва-

них «соціалістичних методів господарювання». Економічна система, засно-

вана на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації,

силі наказу та інструкції зверху, не могла викликати заінтересованості людей

у результатах своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рів-

ня, перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках без-

платних благ і послуг. Ця сумна картина доповнювалася вкрай низькою ефективністю

використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідченнями цього бу-

ли сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарст-

ва, освіти і науки на збирання врожаїв) та відсталою системою переробки і

зберігання сільськогосподарської продукції, внаслідок чого щорічні втрати

врожаїв деяких видів культур сягали ЗО % і більше. Країна, яка мала най-

кращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном.

Як наслідок, наприкінці 70-х — на початку 80-х років

Україна, як і весь СРСР, опинилася над економічною прірвою. Про це, серед

іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за 1981 р. тільки в Ки-

єві відбулося 6 страйків, а в розташованому поряд м. Прип'яті дійшло до

заворушень на ґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим щодо

цього є відомий факт, коли у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на

будинку обкому партії 29 лютого 1981 р. з'явився транспарант із написом:

«Солідаризуємося зі всіма, хто проти вас».