35.Економ.Теорія Мальтуса,Сеніора,Мілля,Дж.С.Мілля

З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати кла­сичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економі­чної системи капіталізму.

Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було вида­но або написано без прохань та міцної підтримки мого батька». Ви­давцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.

Джеймс Мілль (1773—1836) отримав теологічну освіту в Един­бурзькому університеті. 1802 p. переїздить у Лондон, де знайомить­ся з Рікардо, Мальтусом, Мак-Куллохом та іншими видатними еко­номістами і філософами. Він приділяв багато уваги самоосвіті і досяг значних успіхів у галузі філософії, економіки, соціології. Як філософ-позитивіст уважав, що наука має бути утилітарною (корис­ною), відштовхуватись від потреб дійсності, базуватись на фактах. Він поділяє погляди Юма та Бентама, котрі в центрі економічного розвитку ставили інтереси окремої особи (індивідуалізм) і вважали, що економічні закони торують собі шлях через зіткнення інтересів. Мілль — один із лідерів радикалізму, що позначилося на його тео­рії. З його ім'ям зв'язано багато культурних та наукових починань того часу.

Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля, в яких знайшли відображення його економічні погляди, — «Історія Бри­танської Індії» (1817), після виходу якої в світ Мілль отримав при­значення в Ост-Індську компанію, та задумана як навчальний посіб­ник книжка «Елементи політичної економії» (1821). Якщо в першій міститься глибокий конкретно-економічний аналіз основ капіталіс­тичного господарювання, то друга популяризує вчення Рікардо.

Мілль суворо дотримувався доктрини Рікардо, навіть, коменту­ючи її, намагався «обійти» слабкі місця. Однак певні доповнення до теорії Рікардо він усе-таки вніс.

Теорія вартості. Повністю погоджуючись з тезою Рікардо про трудове походження вартості, Мілль намагається роз'яснити це по­ложення. Він, як і Рікардо, не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — ви­значення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорід­ними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це ко­лишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є дже­релом вартості, створює вартість.

Мальтус, критикуючи Рікардо, писав, що трудове походження вартості можна поставити під сумнів уже тому, що за обміну праці на капітал більша кількість праці обмінюється на меншу, а це не відповідає вимогам закону вартості щодо еквівалентного обміну. Заперечуючи Мальтусу, Мілль пояснював, що насправді відбуваєть­ся не обмін праці на капітал, а товару на товар. На думку Мілля, ро­бітник та капіталіст спочатку виступають як співвласники майбут­нього, іще не створеного товару. Одна його частина належить капіталістові, який вкладає у виробництво нагромаджену раніше працю у вигляді основного капіталу, а інша — робітнику, що аван­сує власну, живу працю. Саме цю живу працю робітник продає під­приємцеві за заробітну плату, тобто за грошовий еквівалент, що бу­де відшкодований капіталістом після реалізації частини товару, створеного живою працею.

Мілль намагається вирішити проблему вартості тієї частини то­вару, що належить робітникові. Він указує на те, що заробітна плата не є еквівалентом цієї частини вартості, а під впливом співвідно­шення попиту та пропозиції лише наближається до неї.

Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробіт­ної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансо­ваної частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збіль­шення фонду заробітної плати він зв'язує з дією об'єктивних чин­ників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як ос­нови розвитку виробництва, а не споживання.

Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати.

Прибуток та заробітна плата у Мілля протистоять одне одному як результати двох форм праці і виконують різні функції: прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.

Рента. Важливим доповненням доктрини Рікардо було поло­ження Мілля про природу ренти. Висновки, які він зробив, виходячи з рікардіанської теорії ренти, радикальні за своєю суттю. Він ува­жав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формуєть­ся за його рахунок.

Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспіль­ного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні негаразди, до яких вона при­зводить.

Мілль доводить, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землеробства, оскільки зростання проду­ктивності праці, котре протистоїть закону-тенденції спадної родю­чості грунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже, зменшення ренти. Він виходить із тези Рікардо, що рента тим вища, чим більше перешкод існує на шляху до обробі­тку земель, і вказує, що землевласнику вигідно створювати ці пере­шкоди. Найголовнішою перешкодою Мілль уважає самого земле­власника. З іншого боку, зазначає Мілль, кожний окремий земле­власник заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту по­зитивно позначатиметься на розмірі ренти.

Для обмеження можливостей отримання дармового доходу зем­левласниками він пропонує встановити для них конфіскаційний рі­вень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, фактичної націоналізації землі.

Антагонізм між рентою та прибутком, на думку Мілля, є не лише породженням форми власності на землю, котра стає на заваді про­никненню капіталістичних відносин у сільське господарство, а й на­слідком протекціоністської політики держави, завдяки якій земле­власник утримує таке винятково вигідне становище. Мілль уважає, що свобода торгівлі сприятиме припливу товарів із-за кордону, зві­льнятиме від необхідності обробітку гірших земель, знижуючи по­пит на землю, а отже, і ренту.

Теорія грошей. Цікавими є думки Мілля стосовно кількісної тео­рії грошей Рікардо. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому не ставив питання про чинники вартості грошей, проте стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Він указував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, па­діння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема тоді ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначи­вши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому прос­торі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфля­ційні процеси в інших.

Слід також сказати, що він погоджувався із теорією народонасе­лення Мальтуса і віддавав належне його внеску в теорію ренти.