47 Франція на рубежі 19-20 ст причини промислового відставання

Упродовж майже всього XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак наприкінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці.

Серед головних причин відставання була перш за все поразка у франко-прусській війні та її наслідки. Загальна сума збитків лише від війни становила понад 16 млрд франків. Невигідним для Франції був і мирний договір 1871 р. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарингію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалися текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарингії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля. Таким чином зростала собівартість французьких металовиробів, зменшувалася їх конкурентоспроможність У французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили ЗО % світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд франків, в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд франків. Вивезення капіталу в колонії, територія яких у 20 разів перевищували площу метрополії, давало величезні прибутки. Однак остання обставина, тобто монополія на експлуатацію колоній, гальмувала економічний розвиток Франції (аналогічним було становище і в Англії), оскільки давала змогу отримувати високі прибутки за застарілої техніки та невисокої якості продукції.Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Гострі проблеми в сільському господарстві також стримували розвиток економіки. Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати наявні суперечності в сільському господарстві. Парцелярність (роздробленість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затримували "зайве" населення в землеробстві, зменшували ринок робочої сили, приріст населення.Непосильною для французького сільського господарства виявилася конкуренція американського зерна та інших продуктів, що призвело до гострої кризи і необхідності структурної перебудови аграрного сектору країни.На світовий ринок Франція виходила в основному з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.

48.Французька школа неокл.пол. економ.Л.Вальрас,В.ПаретоСуттєвий внесок в розвиток маржиналізму внесла Лозаннська „математична” школа політичної економії, найвидатнішіми представниками якої були Леон Вальрас і Вільфредо Парето. Основним напрямом дослідження цієї школи став математичний аналіз загальної економічної рівноваги, заснованої на принципі взаємозалежності всіх елементів економічної системи.Марі Есері Леон Вальрас (1834 – 1910) відомий швейцарський економіст французького походження, засновник математичної школи в неокласичній економічній теорії. Народився у Франції в сім’ї професора філософії. Його наставником і вчителем був батько, економіст за освітою. Математична школа в економічної теорії, яку заснував у Лозанні Л. Вальрас, згодом отримала назву „лозаннської”. Після завершення трудової діяльності вчений передав кафедру своєму учню і послідовнику видатному італійському економісту В. Парето.В історію світової економічної думки Л. Вальрас увійшов як творець „маржиналістської революції”, автор моделі загальної економічної рівноваги і засновник Лозаннської неокласичної школи політичної економії, характерною рисою якої було економіко-математичне модулювання процесів господарського життя.Л. Вальрас – автор багатьох праць. Основні ідеї вченого знайшли відображення у працях „Теорія грошей” (1886), „Нарис соціальної економії. Теорія розподілу суспільного багатства” (1896), „Нариси прикладної політичної економії.Теорія виробництва суспільного багатства” (1898). Свою головну працю з економіки, яка принесла йому світову славу – „Елементи чистої політичної економії” – вчений опублікував у двох томах (І т. – 1874 р. і ІІ т. – 1877 р.). У своїх працях Л. Вальрас, розвиваючи теорію граничної корисності,розробив теоретичну систему економічної науки та модель загальної економічної рівноваги.Теоретична система економічної науки Л. Вальраса – це система упорядкованих і пов’язаних між собою елементів науки, підвалини яких складають чиста, прикладна та соціальна економічні теорії.

Теорія граничної корисності розвивається Л. Вальрасом при аналізі та визначенні умов організації й координації конкурентної економіки механізмом встановлення цінової рівноваги, при описанні і формулюванні умов досягнення загальної ринкової рівноваги. Модель загальної економічної рівноваги визнається головним творчим досягненням Л. Вальраса, яка принесла вченому найбільшу популярність.

В моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса:– усі суб’єкти господарської діяльності поділені на дві взаємопов’язані групи: фірми і домашні господарства;– всю різноманітність ринків відображають два основних види ринків:ринок факторів виробництва (ресурсів) і ринок споживчих товарів.

Розвиток теоретичної економічної системи вченого знайшов відображення у ХХ ст. в працях його послідовників В. Парето, Е.Бароне, Г. Касселя, Д. Хікса, А. Вальда, К.Ерроу, П. Самуєльсона та ін.

Вільфредо Парето (1848 – 1923) відомий італійський економіст, соціолог,політолог, один із засновників Лозаннської школи політичної економії. Погляди В. Парето – демократа і прихильника економічного лібералізму,сформувалися під впливом маржинальних ідей .Серед основних праць науковця – „Курс політичної економії” (у 2-х томах,1896 – 1898), „Підручник політичної економії” (1906), „Трактат із загальної соціології” (1916).У працях В. Парето з політичної економії знайшли розвиток ідеї математичної школи та теорії загальної економічної рівноваги. В історію світової економічної думки вчений увійшов як автор „оптимуму Парето”.

До основних теоретичних здобутків В. Парето відносять:– використання методології дослідження, яка базується на функціональній (математичній) залежності між рівнозначними економічними процесами і явищами. В. Парето відмовився від використання причинно-наслідкової залежності у суспільних явищах і процесах.– творче розуміння предмета політичної економії. В. Парето вважав, що політична економія повинна вивчати механізм, який установлює рівновагу між потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення;– дослідження економіки у стані динаміки. Вчений першим серед маржиналістів почав досліджувати економічні величини у стані динамічної рівноваги, коли:• граничні корисності потреб і постійні коефіцієнти виробництва починають змінюватися;• в загалі не відомо про розподіл економічних благ.В традиціях австрійської школи було розглядати проблеми цінності лише у стані статичної рівноваги економіки, коли відомі усі основні економічні величини.

З переходом від аналізу економіки в статичному стані до динамічного перед

В. Парето постало завдання „визначити зміни законів розподілу”. Для цього

вчений:– розробив загальну концепцію цінності. „Причина цінності, – писав В.Парето – не гранична корисність, не потреби людей, не праця або зусилля... – ввів поняття „перевага” (замість поняття цінність В. Парето вважав, що корисність виміряти неможливо, можна лише розташувати переваги уподобань і смаків споживачів у певному порядку. При цьому порівнювались переваги не окремих благ, а лише їх наборів;

Парето дещо помилково виходив з того, що рівновагу вичерпно характеризують п’ять основних умов. Якщо б ці умови залишались незмінними,рівновага тривала би вічно. Умови рівноваги таки:• зважені (за цінами) граничні корисності (переваги) є рівними для всіх товарів;• для кожного суб’єкта сума його доходів дорівнює сумі витрат;• кількість всіх благ до установлення рівноваги і, після цього однаково;• ціни готових товарів рівні витратам виробництва при досконалій конкуренції (і можуть перевищити їх за монополії);• запас ресурсів (виробничих благ) є величиною заданою, і використовується повністю.– виокремив корисності індивідів (мікрокорисність) і не зводячи до їх суми – корисність суспільства (макрокорисність). В. Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої як „оптимум Парето”, яка стала основою теорії „нової економіки добробуту”. Результатом дії закону Парето є спонтанне виникнення середнього класу, який складає соціальну базу розвитку сучасної ринкової економіки.Роль лозаннської школи в історії розвитку неокласичної економічної теорії дуже вагома. Значний вплив її відчувається і сьогодні, особливо в зв’язку з розвитком методів і моделей оптимізації економічних процесів і систем.