32.Основні та допоміжні традиційні господарські заняття українців

Землеробство — головний вид традиційної господарської діяльності українців — нації зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Наші предки мали значні досягнення у народній агротехніці, користувалися широким колом землеробських знарядь. На Україні були розвинуті усі галузі З. — хліборобство, городництво, садівництво, а присадибне садівництво являло собою найхарактернішу рису кожного господарства.

Та все ж провідною галуззю З. на Україні було хліборобство, яке ще за часів Київської Русі набуло високорозвиненого характеру. Українці знали кілька його систем. Найбільш стародавньою була вирубно-вогнева система, пов'язана з вирубкою та спаленням ділянок у лісі. Іншою системою, що в XIX ст. також існувала як пережиток, була перелогова. Найбільш поширеною на XIX — початок XX ст. системою було трипілля.

Вирубно-вогнева система — одна з найстародавніших екстенсивних форм використання землі та землеробського виробництва, спричинена наявністю великих лісових масивів та багаточисельких людських колективів. На обраній для обробітку ділянці лісу вирубували дерева й кущі і після підсихання спалювали. Очищену ділянку (так звану пасіку), розпушивши мотиками чи заступами, засівали: перший рік — просом або льоном, наступні — житом, вівсом тощо; волочили засіяне просто гілляками. Після виснаження грунту лан залишали й вдавалися до обробітку інших лісних ділянок. На Україні у XIX ст. залишки цієї системи побутували тільки подекуди у Карпатах і на Поліссі.

Перелогова система - один із традиційних ранніх способів раціонального використання землі при сільськогосподарському виробництві. Після оранки лан протягом кількох років засівали зерновими — просом, житом, пшеницею тощо, іноді кавунами, а після виснаження грунту залишали для "відпочинку" — природного відтворення родючості. Залежно від кількості залучених до такої системи ділянок землі відпочинок грунту коливався від 10 до 25 і більше років, після чого землю знову розорювали. На Україні П. с. була характерною переважно для південних степових районів. Однак на кінець XIX — початок XX ст. незайманих земель там лишилося мало і ця система майже зникла.

Трипілля — найбільш поширена у XIX — на початку XX ст. система хліборобства українців. Відома з часів Київської Русі. При Т. придатна для обробітку земля ділилася громадою на три частини. Одна відводилася під озимі культури, друга — під ярові, а третя залишалася парувати, використовуючись протягом весняно-літнього сезону як громадське пасовисько. На перших двох частинах землі кожному домогосподарству відводилася більша чи менша ділянка. Наступного року пасовисько з осені засівалося озиминою, на ланах, що були під озиминою, сіяли ярові, а рілля, що перебувала під яровими, залишалася під пасовисько. Таким чином, відбувалося певне чередування, що давало змогу відтворювати родючість грунту завдяки "відпочинку" землі та її удобрюванню худобою, що випасалася.

Землеробські знаряддя. За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт розрізняються три головні групи землеробських знарядь: для обробітку грунту; для збирання врожаю; для його обмолоту та переробки зерна. Що стосується першої групи, то українці здавна користувалися трьома видами тяглових орних знарядь: плугом, ралом і сохою. Плуг і рало, співіснуючи, були поширені в зонах Лісостепу і Степу, соха — на Поліссі й подекуди на Лівобережжі. З плином часу знаряддя зазнавали змін, з'являлися їх модифіковані різновиди, а також найпростіші культиватори — драпак, гака, троян тощо. Вдосконалювалась і борона, якою закривали насіння.

Збирали зернові серпом та косою. При збиранні колоскових, особливо якщо вони були високі та густі, до коси додавали грабки або лучок (крюк). Косу точили мантачкою або бруском, які носили у футлярі (кушці) на поясі; клепали її молотком на спеціальній наковаленці — бабці. При в'язанні снопів жінки застосовували цурку та граблі.

Скотарство в українців було тісно пов'язане з землеробством. Майже в кожному дворі обов'язково тримали корів, волів та коней, овець, свиней. Утримання худоби давало, крім м'ясних, молочних продуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові одержувати гній для удобрювання ланів. Особлива увага здавна приділялася розведенню волів, оскільки до другої половини XIX ст. їх використовували як основну тяглову силу. Великого значення надавали конярству й вівчарству. Одержані з овець чорні решетилівські та сірі сокільські смушки мали високу репутацію навіть за рубежем. Тонка вовна мериносних овець також користувалася великим попитом на світовому ринку. Коней на Україні розводили як робочу худобу. З овець, крім вовни й шкіри, одержували м'ясо (доїли їх тільки у Карпатах). Щодо свинарства, то переважали місцеві українські чорнобурі та білі м'ясні породи, дещо пізніше поширилися білі англійські свині. Кіз розводили порівняно мало, гидуючи їхнім м'ясом і молоком. Не мало значного розвитку й розведення кролів.

Залежно від природних та соціально-економічних умов існувала кілька способів утримання худоби влітку. У зоні Лісостепу і частково Полісся переважала вигінна форма випасу худоби з наймом чабана, обрядами і звичаями першого вигону худоби на пасовисько. На Поліссі поряд з нею побутувала й відгінна форма. Свого завершеного вигляду вона набула у гірському С. Карпат, особливо Гуцульщини, з яким пов'язані звичаї так званого полонинського ходу (див. розділ "Трудова обрядовість"), існування специфічного полонинного господарства з численними архаїчними рисами. З кінця XIX — початку XX ст. у всіх регіонах чимдалі частіше став застосовуватися індивідуальний випас худоби, особливо у господарствах, де було багато дітей, тобто власних пастухів. Волів та коней, яких протягом дня використовували як тягло, випасали вночі (водили у нічне).

Доглядаючи худобу протягом віків, українці виробили чимало раціональних норм її утримання, годівлі тощо. Загони, хліви, стайні, кошари вчасно прибирали, як підстілку використовували житню або пшеничну солому. Особливо пильно доглядали за молодняком.

Велика рогата худоба. Розведенням В. р. х. — корів і волів — населення займалося ще за часів трипільської культури. Найбільш поширена українська сіра порода відома з II тисячоліття до н.е. У XIX ст. українці почали розводити поліпшену червону степову, карлівську, черкаську породи, молочних швейцарських і голландських, холмогорських і ярославських корів, пізніше — симентальську та лебединську породи. На Гуцульщині утримували гуцульську і буру карпатську породи та корів радовецької, чеської та угорської порід. На Чернігівщині, Полтавщині та в деяких інших губерніях поміщики та заможні селяни вирощували В. р. х. на продаж, у тому числі за кордон.

Корів і волів, а також молодняк взимку тримали у закритих утеплених приміщеннях — хлівах або стайнях. Улітку при вигінній формі випасу на ніч заганяли у кошари чи загороди. Годували В. р. х. звичайно тричі на день, кладучи їжу у плетені ясла. Найбільш бажаним кормом вважалося сіно, яке обов'язково заготовляли влітку на весь період зимового утримання худоби. Як корм використовувалися також запарена полова, буряки, макуха, різноманітні пійла. За нестачі поживних кормів вдавалися до просяної, гречаної та вівсяної соломи, роблячи з неї січку й запарюючи з борошном. Особливо дбайливо доглядали телят. При появі на світ у холодну пору року їх на певний час брали до хати й випоювали молоком, поступово додаючи до нього розмочений хліб та інші поживні домішки — висівки, гречану юшку тощо. З обережністю ставилися до годівлі В. р. х. картоплею, яка у надмірних кількостях вважалася шкідливою для тварин. Бичків на другому і особливо третьому році починали привчати до запряжки. Корів узимку звичайно доїли двічі (вранці і ввечері), а влітку тричі (ще й в обід).

Вівчарство. Грубововнових овець на території України розводили здавна. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сокільськими вівцями. З кінця XVIII ст. на Полтавщині, а потім і по інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини XIX ст. — каракульських овець. Були відомі також вівці російських і волоських порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих, чорних, попелястих мішаних овець.

Взимку овець утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна годували п'ять разів на добу. Влітку на Поліссі та в зоні Лісостепу використовували вигінну форму випасу: вдень овець випасали в отарах вівчарі, а на ніч заганяли у двори. На Півдні, де до другої половини XIX ст. утримувалися великі (по 800-1200 голів) отари овець, та особливо у Карпатах застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону.

З настанням тепла, звичайно у травні, перед вигоном на пасовисько тварин стригли. Вівці давали селянинові, крім вовни, овчину, м'ясо, жир. Українці володіли умінням одержувати з ягнят високоякісну овчину — мерлушку та смушки, що йшли на шапки й коміри. Особливо славилися решетилівські смушки. У Карпатах, на відміну від решти території України, овець доїли, виготовляючи з молока бринзу, гуслянку тощо. Кожний більш-менш спроможний селянський двір на Україні прагнув мати власних овець.

Конярство. На території України розведення коней існувало ще за скіфських часів. У XVII ст. набула поширення порода смугастих, як леопарди (тарантоватих), коней. На Запоріжжі, де випасалися численні табуни цих тварин, була виведена знаменита степова українська порода. З кінця XVIII ст. стали розводити також орловських рисаків, наришкінську, мальцевську, англійську породи коней. На Гуцульщині переважали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі, так звані бойки або перевінники.

Кінь в українців використовувався як тяглова сила; конина та кобиляче молоко, на відміну від багатьох азіатських народів, не вживалися. Коней запрягали до воза й плуга, на них їздили верхи. Молодняк (до трьох років) випасали влітку звичайно у табунах, наймаючи пастухів-табунників. Робочих коней влітку випасали вночі. Взимку тварин утримували у стайнях, хлівах та оборах — утеплених господарських приміщеннях. Ідеальним кормом для робочих коней, крім сіна, вважався овес. Його брали з собою, відправляючись у далеку дорогу. Годували коней звичайно двічі на добу — вдень і на ніч, підгодовуючи під час перепочинку від роботи.

Українці виробили чимало раціональних навичок догляду за кіньми. Вважалося, зокрема, недопустимим напувати спітнілу тварину холодною водою, їздити верхи без сідла чи перевантажувати воза. Стежили, щоб збруя була зручною для тварини, не натирала їй груди. Жеребних кобил на роботах не використовували. Обережно ставилися до таврування молодняка у табунах, роблячи це ранньою весною, коли ще не було мух, і змазуючи випалену шкіру жиром. Взимку робочих коней звичайно підковували, запобігаючи таким чином пошкодженню їхніх копит та падінню. Взагалі, коня як розумну, вірну й корисну в господарстві тварину українці дуже поважали.

Свинарство. На Україні ця галузь тваринництва має давні традиції. Раніше С. мало екстенсивний характер, а з порід переважали місцеві чорнобурі довговухі та коротковухі свині. На Півдні, а також подекуди в інших зонах Подніпров'я після спаду води у річках їх випускали на все літо у плавні або на річкові та болотяні острівці й заганяли лише з настанням холодів. У місцевостях, де були дубові гаї, свиней пасли на галявинах, залишаючи там іноді надовго відгодовуватися жолудями. За пізнішої інтенсивної форми С. тварин стали утримувати у приміщеннях — свинарниках, сажах, випускаючи лише час від часу на двір чи вулицю без особливого догляду. Тоді ж на Україні поширилася порода білих англійських свиней; завдяки змішуванню місцевих тварин з йоркширськими кнурами з'явилися поліпшені українські степові породи. Відгодовували свиней дертю, буряками, морквою, кукурудзою, а з поширенням картоплі — вареною й товченою бульбою, змішаною з борошном (мішкою). С. на Україні мало здебільшого сальний напрямок, тобто було значною мірою розраховане на одержання сала, у тому числі нутряного (уздору), який широко вживався як приправа.

Після забою тварин тушу смалили на вогнищі, що надавало салу специфічного смаку.

Птахівництво. Двір українського селянина неможливо було уявити без домашньої птиці. Це були, звичайно, кури, а також гуси, качки чи індики, яких випасали діти. Особливо славилося П. Чернігівщини, звідки восени птицю вивозили вагонами. Існували вивірені багатовіковим досвідом способи догляду за самками, що висиджували яйця, спеціальні раціони для ніжних і кволих пташенят тощо.

Бджільництво — один із найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цією справою займалася лише певна частка населення, а то й окремі господарі — пасічники, що відзначалися статечністю й охайністю і були шановані односельцями як неабиякі знавці природи і навіть знахарі.

Б. пройшло кілька стадій розвитку. Спочатку — бортництво: віднайдення в лісі диких бджіл у дуплах дерев. Пізніше на таких деревах робили позначку власності і видовбували у стовбурах дупла для оселення бджіл. Із середини XIV ст. почали майструвати штучні борті (колоди, вулики, дуплянки), які підвішували на деревах, — розпочалося культивоване Б. Невдовзі їх стали розташовувати на вирубаних у лісі галявинах (пасіках) — з'явилося пасічництво. У місцевостях, де було обмаль лісу, вулики плели з соломи, верби, очерету, подекуди обмазуючи їх глиною. Новий етап у розвитку Б. розпочався з винаходом у XIX ст. українським ученим П. І. Прокоповичем розбірного рамкового вулика, а також із розробкою процесу добування штучної вощини та появою спеціальної центрифуги — медогонки.

В українців протягом віків виробився багатий досвід розведення бджіл. Найбільш поширеною була їх місцева (українська) порода. Пасіки звичайно розташовували на затишних сонячних місцях, огороджуючи невисоким тином. Вулики ставили вічками до сонця. Самі вічка робилися досить вузькими, щоби бджоли могли захищатися від нападу сторонніх комах. Перед тим як виставити вулики (звичайно це робилося на Теплого Олексія — 17 березня за ст. ст.), їх обкурювали волошкою з метою запобігти цвілі. Духмяними рослинами натирався одяг пасічників, більшість яких, до речі, уникала алкогольних напоїв. У травні вічка вуликів обмазували овечим молоком, вважаючи, що це сприяє розмноженню бджіл.

Рибальство у заняттях українців посідало другорядне місце, хоча у Дніпрі й Дністрі з їхніми притоками й багатьох інших річках та озерах, Чорному й Азовському морях у давніші часи виловлювалася значна кількість риби і для певної частини населення Р. було основним заняттям. На Поділлі, Волині та у Східній Галичині починаючи з XIV ст. робили греблі й гаті та створювали штучні водоймища для розведення риби. Заможні козаки на Лівобережжі нерідко викопували невеликі ставки на садибах, запускаючи в них коропів та карасів. Рибний промисел багато важив ужитті запорізьких козаків, які солили й в'ялили спійману рибу та вивозили її в бочках далеко за межі Запоріжжя. Із залюдненням південноукраїнських земель і виходом до Чорного моря на його берегах виникли риболовецькі компанії та заводи. На них працювали артілі рибалок, що добували велику кількість риби, причому цінних порід — севрюгу, осетра, судака, а також оселедців, бичків, камбалу, лящів, рибця, вирозуба, тарань тощо. Чумаки везли солену й в'ялену рибу в центральні та північні райони України. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках. Селяни й городяни запасали рибу на пости, оскільки вона становила найважливіший компонент пісної їжі. У Дніпро-Бузькому лимані та басейні Південного Бугу й Дністра виловлювали багато раків. Щодо способів лову риби та рибальських знарядь, то на Україні їх існувало чимало (див. далі).

На кінець XIX ст. рибні запаси України різко зменшилися. Р. поступово набувало допоміжного значення в господарстві, стаючи для населення не більш як способом проведення дозвілля.

Мисливство. На території України полювання на диких коней, мускусних биків, носорогів, мамонтів, оленів було поширене ще в епоху палеоліту. Значне місце посідало М. у житті населення Київської Русі, коли дичину добували вже за допомогою різноманітних пристроїв — тенет, пасток тощо. Багатство української фауни (до XVII ст. тут ще зустрічалися тури — предки свійського бика, до XIX ст. — дикі коні, сайгаки, не кажучи вже про безліч лосів, ведмедів, оленів, бобрів, диких кіз) створювало широкі можливості для М. Однак упродовж XVIII ст. промислове М. поступово звелося нанівець. На цей час був майже повністю винищений ряд звірів (зокрема ведмеді), суттєво зменшилася кількість вовків, бобрів та інших диких тварин.

У XIX ст. об'єктами промислу поряд із вовком були лисиця, заєць, видра, кунице, байбак та деякі інші звірі, а також дикі птахи — качки, гуси, дрофи, глухарі, тетереви, рябчики, куріпки тощо. На оленів, козуль та диких кабанів у Карпатах та на Поліссі полювали здебільшого поміщики. Щодо форм М., то стало переважати використання цілого арсеналу капканів, зазубів, рожнів, силець, перевісищ, і т. ін. Велику дичину — лосів, оленів, кабанів — здобували також із застосуванням ловчих ям (западниць). Подекуди зберігалися й раніші форми полювання: переслідування звіра (верхи на коні зі списом), підкрадання до дичини (наприклад, до дроф та стрепетів під прикриттям колісного передка зі встромленими в нього гілками), приманювання куріпок за допомогою спеціальних пищиків — вабиків тощо. Звичайно, застосовувалася і вогнепальна зброя. Своєрідним видом полювання з рушницями, до якого вдавалися заможні люди, був нічний виїзд по вовків на запряжених у сани конях. За приманку ж правило порося, котре голосно верещало.

На кінець XIX — початок XX ст. значення М. як традиційного заняття українців суттєво зменшилося, воно набуло здебільшого спортивних рис.