52.Звичаї трудової взаємодопомоги в українській сільській громаді

Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля. Його витоки сягають ще доби Київської Русі але досить чітко він простежувався й у XVII—XVIII ст.Така робота була під силу тільки колективу і застосовувалася вона, як правило, в екстремальних ситуаціях, наприклад, у випадках, коли у когось згорить житло або тяжко захворів голова домогосподарства, а треба зорати чи зібрати врожай. У такому разі люди зверталися по допомогу до «миру».

Звичаї колективної взаємодопомоги в Україні виявлялись у таких основних формах: толока, супряга, відробітки, супрядки. Кожна із цих форм трудової взаємодопомоги, у свою чергу, поділялася на різноманітні варіанти. Так, толока виступала у таких виробничих варіантах: косовиця, гребовиця, закладини, валькування хати, клака, возовиця, мастіння; супряга — у вигляді скіпщини (спольщини, десятини), зажину (зажону), замолоту; відробітки (одрібшина, отбучи) — у варіантах заорок, оборків, закосків, заграбків, зажинків, обжинків тощо; супрядки — у вигляді оденок, посиденьок, попряхів, досвіток, торочин. Залежно від способів організації допомога поділяється ще й на такі основні види: 1) скликання за ініціативою громади, як правило, у благодійних цілях; 2) за ініціативою когось з членів громади; 3) за запрошенням поміщика; 4) встановлена як почергова взаємодопомога.

Найбільш поширеною формою колективної взаємодопомоги в середовищі населення України була толока (у росіян — поміч, толока; білорусів — талака; болгар — тлака; поляків — тлука). Недаремно в народі казали: «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». За своєю структурою вона являла собою складний звичай, який передбачав обряд запрошення, процес колективної праці, що поєднувався із розважальними елементами, церемонію пригощання, ритуал прощання та проведення розваг. Цієї усталеної структури толоки дотримувалися не повною мірою лише тоді, коли вона скликалася поміщиком: у цьому разі її називали в народі «прошеною». Люди, однак, розуміли, що «прошення» було зродні наказу, однією з різновидів панських повинностей. Запрошені на «прошену толоку» селяни, як правило, виконували сільськогосподарські роботи: орали землю, косили сіно або збирали врожай. Однак умовно вона вважалася добровільною, заохочувальна обов'язковим застіллям. У ранньому середньовіччі заведено було пригощати «медом і пивом», у пізніші часи — горілкою. Щоправда, з посиленням феодально-кріпосницьких відносин скликання «прошених» толок практикувалося частіше, а пригощання — рідше. Поміщик, як правило, чередував «мокру» (горілчану) толоку із «сухою», хоча годування учасників толоки було обов'язковим.

Класична (тобто справді добровільна) толока за змістом була куди багатшою, органічно поєднуючи трудовий процес з розважальністю. Вона розпочиналася з запрошення, причому і в разі, коли вона скликалася окремим селянином, і коли рішення про її оганізацію приймалося громадою, сільчани йшли до неї добровільно

Супряжна спілка об'єднувала в основному споріднені і, як правило, економічно рівноцінні сім'ї, полегшуючи тим самим умови неписаної угоди, її пункти передбачали, зокрема, рівну участь кожної сім'ї у корпорації: однакову кількість волів та реманенту, черговість виконання робіт, тотожність умов харчування людей та годування робочої худоби, ремонт реманенту. В основі супряги лежали передусім принципи рівного вкладу в колективну працю

Наприкінці XVIII ст. з зародженням капіталістичних відносин моральні підвалини супряги починають поступатися практичним: капіталізм вивітрював людяність у людських стосунках, а віками виплеканий народний гуманізм замінювали меркантильні розрахунки. Одним із показників нової ситуації стала практика оренди землі (звичай скіпщини, або спольщини) та найму робочої сили (звичаї замолоту та зажину). Умови оренди передбачалися угодами, які з часом ставали дедалі нерівноправнішими. Традиційною нормою скіпщини вважалася десятина — кожна десята копа віддавалася власникові землі; а норма замолоту — третина — кожна третя мірка (коробка) зерна йшла молотнику.

Побратимство та кумівство

Найбільш виразно історичною пам'яттю билин відтворено побратимство, до якого вдавалися казкові герої: Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Дунай, Михайло Поток, Святогор та ін. :

По суті, є два історично різних типи побратимства, назване і хрестове. Назване (або духовне) — історично давніший тип. Його коріння сягає у дохристиянську старожитність слов'янства, із чим погоджуються, до речі, фахівці в області канонічного права: цей звичай був у давнину спільним для всіх індоєвропейських народів, християнська ж церква лише освятила укладання побратимства особливим релігійним обрядом.

Ті, хто браталися, в присутності свідка клялися «до віку бути рідними братами», тричі обіймалися, тричі цілувалися, іноді обмінювалися дарунками. Символом клятви при цьому виступала земля: названі брати повинні були з'їсти жменю землі. До речі, саме так передусім клялися й запорізькі козаки.

Хрестове побратимство ототожнювалося з християнськими символами: ті, хто братався, обмінювалися натільними хрестами, одержуючи назву хресних братів. Приходили до церкви, свідчить Печорський патерик, і клялись перед храмовою іконою у вічній братерській любові та відданості. Згідно з церковними канонами хрестове побратимство прирівнювалося до спорідненого братства, а тому визнавалося за гріх кровозмішення не тільки у родстві, але й у кумовстві, сватовстві та побратимстві.

Посестринство (посестріє) було аналогічним звичаєм у жіночому середовищі і достатньо поширеним в Україні явищем. Як і побратимство, воно також існувало в двох варіантах: названому і хресному. Неоднозначним воно було і за своєю природою. Щодо цього можна виділити три їх різновиди: однокупельне, звичайне і кумленне. Перший різновид посестрин (так само як побратимства), пов'язаний із хрещенням немовлят, коли їхні батьки-побратими, бажаючи продовжити братні узи через дітей, хрестили їх у одній купелі. Такі діти називалися «однокупельними» (хресними) сестрами і братами.Звичайні посестрини майже не відрізнялися від побратимства: сестрилися так само, як і браталися. Тільки подарунки були іншими: рушник, курка або щось з жіночого господарства.

Найпоширенішою в Україні формою посестринства було колективне обрання наречених сестер через обрядове кумлення (кумання, кумування). Колись посестринство пов'язувалося з міфом про водних німф — русалок, які, за давніми уявленнями, жили поблизу своїх могил, а у Клечальну неділю виходили гуляти в поля. Аби змусити їх покинути поля, дівчата і «кумилися» з ними .

«хрещення зозулі», бо за своєю природою він був близьким до хрестин, роль хресника в якому виконувала зозуля (вона в обряді зображувалася у вигляді жмутика трави).

Давній звичай кумлення, пов'язаний з культом рослин та культом залежних покійників, з часом значно трансформувався і вже у XVIII ст. був відомий здебільшого як посестринство дівчат. Він відбувався у вигляді ритуальної гри «завивання берези»: дівчата ставали парами у танок і, проходячи під березою, обмінювалися хустками або намистом — сестрилися, присягаючись вічною дружбою.

Кумівство — ще один поширений в Україні різновид духовної спорідненості, спрямований на опікування дітей, а через них — і на духовні взаємини між їхніми батьками. Щодо структури, то розрізняють три варіанти кумівства: 1) історично найдавніший варіант — це такий, коли для хресника обирали одного кума або одну куму; 2) пізніший варіант — обрання пари кумів; 3) регіональний підтип колективного кумівства — обрання декількох пар кумів.

На Наддністрянщині у куми обирали по 5—6 пар. До речі, куми там звалися так, як і серед молдавського населення, — нанашками. Певний виняток із такої системи становить населення Карпат, зокрема бойки. Серед них усталилася практика обирання неоднакової кількості кумів для дівчаток і для хлопців: для перших обирали пару кумів, для других — 2—3 пари. З них було заведено виділяти старшу пару — ту, що «тримала дитину до хреста». До неї ставилися з особливою повагою і саме їй надавали право записати дитину до метричної книги. Всі інші пари кумів, що за звичаєм тримали свічки в церкві під час хрестин, називалися молодшими, а гості, що брали участь у хрестинах, — підкумами.

Розрізнялися куми і за способом їх обрання, поділяючись на проханих (кликаних), стрічених (здибаних, стрітенних) і одкупних. Кумів на кумівство, як правило, запрошували переважно з кола близьких добропорядних людей, що жили у парі. Запрошувати йшов батько немовляти з хлібом-сіллю та дарунками (крижмом). Вважалося за гріх відмовитися «вести дитину в хрест». До обов'язків хрещених батьків входило виховання хрещеника аж до його одруження; у свою чергу, хрещеник зобов'язаний був доглядати названих батьків до смерті.

У разі, коли діти в родині часто вмирали або хворіли, вдавалися до інших способів обрання кумів: або запрошували першого стрічного, «божого посланця» — стрічного кума, або наймали кумів за гроші, «одкупали»

сам вибір кумів, і контроль за їхньою поведінкою з боку громадськості були особливо ретельними.