36. Бджільництво

Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних

слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з "нього чудовий напій.

Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і не-культивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Україні з другої половини XIV ст., коли штучні дупла робили у спеціальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, і підвішувалися до дерев у лісі. З часом їх уже ставили на лісових галявинах — так виникли пасіки, які згодом почали розташовуватися коло садів або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились і стіжко-подібні вулики — солом'янки, плетені з соломи і покриті соломою, мов снопом. Існували також очеретяні вулики і ву-лики-мазаики. В XIX ст. на Україні використовували рамочний вулик, що витіснив інші типи вуликів.

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки у садках або гаях, затишних місцях. Пасіки завжди обгороджувалися, вулики розставляли на відстані 2—3 аршини один від одного, повернуті вікнами до сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях будувались погреби, куди ставили вулики на зимівлю.

Ранньою весною — на теплого Олексія — а якщо було холодно,— на Благовіщення — вулики з бджолами виставлялись на пасіки. Бджіл до купальських свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою. Коли з вуликів вилітав рій, його намагалися затримати за допомогою різних шумів, криків, а якщо сідав, оприскували водою, аби бджоли не могли літати. Після цього спочатку матку, а потім весь рій поселяли у заздалегідь приготовлений порожній вулик, куди бджоли наносили собі корм на зиму. Роїння продовжувалося до початку жнив. У квітні-травні, коли зацвітали сади, бджік вивозили в ліс або поле. Медовий взяток бджоли брали з цвітіння різноманітних дерев, трав і квітів, але найголовніший \був з пізньої гречки.

Вибирали мед двічі на рік — у серпні і вересні, але в деяких районах його вперше брали 20 липня. Необхідними приладами пасічника були сітка для захисту обличчя, курушка для підкурювання і різець для відрізування щільників. Вирізані щільники з медом переносилися в медові бані — спеціальні приміщення, де над широким коритом ставилися порожні сита, через які мед сам стікав з сотів. Соти після цього пере топлювали, і віск ще гарячим закладали у спеціальний прес — воскобійню.

З рамочних вуликів у другій половині XIX ст. мед почали викачувати також з допомогою спеціальної медокачки.

37.Чумацтво

Чумацтво, чумакування— купецький, торговельно-візницький промисел україноруської людності на землях Великого Степу від 15 століття до середини 19 століття. Чумаки є правонаступниками і продовжувачами купецьких торгових традицій Заходу і Сходу, Європи і Великого Степу, Київської Русі і Монгольської імперії.

Осіб, які займалися чумакуванням, називано купцями, чумаками (у XV-XVI століттях — «солениками», інколи «коломийцями» («коломійцями»)

Чумацтво як суспільно-економічне явище безумовно бере початок із дуже віддалених часів української історії.Це були традиційні купецькі форми з давніх часів, форми організації людей, що співдіяли з державою Києва, але були старіші від цеї держави. Це до мандрівних купців і вояків одночасно звертається в 1170 p. Великий Князь київський Мстислав Ізяславович із закликом боронити дороги від Києва до моря, бо “вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і Залозну. А чи не лучче б було, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків”. Це про них згадує Рубріквіс в 1352 році, коли українці привозили до Теодозії куниці, соболі й інші хутра в критих возах, запряжених волами. То вже були знані аж до половини XIX ст. чумацькі мажі. Пригадаймо собі, що перші згадки про козаків (грамота міщан Києва з 1499 p.)- це передусім згадки власне про купців рибою, про чумаків, а пізніш уже про тих самих людей як про воєнних людей.

Чумак на первісній стадії – це воїн-торговець, пізніше – торговець-посередник між виробником і споживачем, і, нарешті, на заключній фазі свого існування, – фурщик, візник, поступово зникає.

Стародавня Київсько-Новгородська Русь, ведучи жваву торгівлю з Південним Сходом, прокладаючи шляхи “в греки” та в Азію, створила особливий клас торговців-воїнів, які користувалися прихильністю князів та королів Польщі і Литви.

Сіль як харчовий продукт, а також всі ринки, на яких відбувався обмін та продаж таких предметів споживання, як сіль і риба, східні тканини, масла, перебували за кордонами Русі, їх необхідно було діставатися і човнами, і возами. Сіль постачала тодішня Галичина, але, безумовно, вона доставлялася і з того ж Дніпровського лиману, теперішніх Прогноїнських озер на Кінбурнському півострові, а згодом і з Криму. Більш конкретно про чумацтво (в тогочасному вигляді. – Прим. публікатора) говорить Рубруквіс (Вільгельм де Рубрук – ченець-мінорит, який за дорученням французького короля Людовіка ІХ у 1253-1255 р. здійснив подорож у Золоту Орду через Судак, Дон та Волгу. – Прим. публікатора) у 1253 році: “Русичі приїздили в Судак в критих возах, запряжених волами. Привозили вони куниць, соболів тощо, вимінюючи їх на різні тканини, прянощі, овочі, трави, вино і сіль…”.

Не підлягає сумніву, що коли теперішньою Новоросією заволоділи татари, а згодом турки, чумацтво знаходилося під заступництвом турків і татарського хана, з одного боку, і Запоріжжя та Польщі – з іншого. Так, в угоді Сигізмунда Августа з кримським ханом у 1540 р. сказано, що польським і литовським торговцям (чумакам)надається право вільно брати сіль в Кичибеї (Хаджибеї), Перекопі і Кафі “після сплати мита по старовині”. Сіль була одним з основних джерел прибутків татарів. Тому чумаки були їх бажаними гостями і бралися ними під захист. Запорожці та весь український народ брали саму активну участь у цьому процесі, виділяючи чумаків зі свого середовища… (Далі П.Рябков висловлює вельми дискусійну думку про принципову схожість українських чумаків з новгородськими ушкуйниками: мовляв, якщо останні йшли до Сибіру за хутрами і золотом, то українці просувалися на Південь за сіллю та рибою, ведучи безперервну боротьбу із зустрічними народами за нові ринки для мінової торгівлі. – Коментар публікатора) … Після знищення Січі далеко не всі запорожці переселилися до Туреччини. Більша частина їх залишилася в межах сучасної Новоросії та значною мірою зайнялася чумацтвом. Про масштаби розвитку промислу свідчить сформування Потьомкіним в Катеринославі “обозу” для постачання 100-тисячної армії, яка облягала Очаків (1788 р.). Він налічував 2000 волових фур по 70 пудів сухарів у кожній, а всього було до 3000 4-волових фур, 1200 волів та 1500 погоничів. Це були справжні чумацькі вози: при кожному мазниці з дьогтем, запасні колеса, осі та інша чумацька справа. Виходячи з цього, маємо можливість скласти уявлення про кількість чумаків на тодішній Катеринославщині (див. про це “Облога і взяття Очакова” А.Русова, Київ, 1888 р. – Прим. автора). Зрозуміло, що таку кількість людей, волів та возів знайти можна було там, де проживало осіле населення, яке займалося хліборобством та скотарством. Таким населенням і були осілі запорожці, які не пішли в Туреччину та не переселилися на Кубань. Це були люди звичні до землі і заможні. Отже, взяття Очакова стало можливим за допомогою українського населення з берегів Дніпра, Інгулу та Бугу, а саме з північної частини нинішньої Херсонської губернії. Головною базою Потьомкіна був Єлисаветград з околицями, зайнятими козацькими зимівниками та слободами. Серед його населення Потьомкін і вербував чумаків, набирав волів і вози, закупляв коней і заготовлював фураж. Ці місця і в подальшому були гніздом чумацтва… Єлисаветград, Олександрія, Бобринець, Ольвіопіль, Голта виставляли масу чумаків.

З влаштуванням портів у Миколаєві та Одесі, Ростові і Таганрозі чумацтво неймовірно поширилося. Але разом з тим воно трансформувалося поступово у візництво. Чумак-капіталіст, який сам купував і збував товар на свій страх і ризик, зникає і перетворюється на чумака-фурщика, який перевозить чужу фуру по накладній.

Бурхливому розвитку чумацтва в Херсонській губернії сприяло те, що переселенці з Київщини, Поділля, Полтавщини чумакували і на батьківщині. В розвитку промислу були зацікавлені місцеві поміщики. Крім того, обмеження кількості орної землі змушувало селян шукати нових засобів до існування (у Бериславі Херсонської губернії до 1832 р. було 20 тис. десятин землі, а після переведення його в розряд військових поселень залишено було 3400 десятин. – Прим. Автора).