49.Функції української селянської сім!ї

Функції сім'ї — це обов'язки і завдання кожного її члена стосовно один до одного і суспільства в цілому. В сучасній українській етнографії виділяють шість функцій, що забезпечували повноцінне існування сім'ї як соціального інституту та соціально-психологічної групи: економічну, виховну, етнічного відтворення, природного відтворення, сексуально-емоційну і експресивно-рекреаційну.

Економічна функція української сім'ї забезпечувала матеріальні засади її існування, організацію домашньої праці та споживання. В основі організації виробничої діяльності української сім'ї лежав статево-віковий розподіл праці. В різних типах сім'ї він виявлявся більшою або меншою мірою. Для складних сімей, де була достатня кількість осіб різної статі та віку, характерний дуже чіткий і здебільшого сталий розподіл обов'язків. У простих сім'ях межі між жіночими і чоловічими роботами не такі виразні; існує більша кількість спільно виконуваних робіт.

Чоловічі й жіночі роботи можна поділити на сезонні та постійні, щоденні. Постійними обов'язками чоловіка, наприклад, у західній частині Поділля, були: виконувати всю роботу в полі; доглядати за кіньми; привезти дрова з лісу; забезпечити будівельним матеріалом, камінням під забудову; відбути шарварок (спільна робота з односельцями на ремонті дороги); доглядати за садом, огорожею коло обійстя; ремонтувати і набувати сільськогосподарський реманент…Цей перелік чоловічих робіт характерний для землеробських районів України. На Гуцульщині, де тваринництво традиційно було провідним у господарстві, до обов'язків чоловіка, перш за все, належали роботи щодо утримання худоби, заготівлі для неї корму.

Якщо чоловік більшість робіт виконував поза хатою, то жінка — навпаки. Постійними хатніми обов'язками жінки були: дітей доглядати, варити, пекти, обшивати сім'ю, вишивати, прясти, ткати, прати, хату прибирати, доглядати худобу, птаство. Крім того, жінки виконували ще й сезонні роботи. На Гуцульщині обов'язком жінки вважалося ще й миття овечої вовни. На Лемківщині господині часом стригли овець. Жінки в українській селянській сім'ї не виконували фізично важких робіт: не орали, не косили, не молотили.

В українських селянських сім'ях існували роботи, які виконувалися спільно. Господар і господиня могли разом копати город і викопувати В українській сім'ї XIX — початку XX ст. чоловік був

Виховна функція слугує для передачі дітям батьківського досвіду, культурної спадщини і сприяє формуванню у них ціннісних орієнтацій в житті. Виконання економічної функції значною мірою зумовлює реалізацію трудового виховання дітей, бо в її основу покладено працю і особистий приклад батьків. Власне факт народження дитини сприймався у сім'ї як поява ще одного помічника. Саме цим пояснюються звичаї відрізання пуповини у новонароджених хлопчиків на сокирі, щоб у майбутньому був добрим господарем, у дівчаток — «на гребені» (який використовувався при прядінні), щоб була доброю прялею.

До б—7 років дівчата і хлопці були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу — пасли овець, свиней, гусей. У цей же час їх починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчата — мамі коло печі, мити посуд, замітати хату. Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві. Дитяча праця широко використовувалася в збиральництві, що особливо характерне для Полісся і Карпат. Діти збирали гриби і ягоди в такій кількості, що їх вистачало не тільки для потреб сім'ї, а й на продаж.Невід'ємним компонентом етнопедагогіки було розумове вихованняДля становлення повноцінної людини в сім'ї велика увага приділялася здоров'ю і фізичному вихованню. В українській сім'ї дбали й про морально-етичні засади, які здебільшого опиралися на християнський світогляд.

Проявом любові та добра була пошана до батьків і старших. Дитину змалку вчили «віддавати чолом» (цілувати в руку) родичам і знайомим. Виявом пошанівку до старших було звертання на «ви» як до незнайомих, так і до батьків. Християнська мораль вчила дитину бути чесною, вважаючи крадіжки і брехню гріхом, який рано чи пізно доведеться спокутувати.

Функція етнічного відтворення насамперед повинна була формувати у членів сім'ї національну свідомість і сприяти нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей. Елементами нормального культурного способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і вголос молитви; 2) розповіді про свою сім'ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання народних пісень; 4) святкування національних свят.

Важливим елементом здійснення передачі етнокультурних цінностей було читання Святого ПисьмаВеличезного значення у процесі виховання набувало святкування всією сім'єю християнських свят — Святого Вечора, Різдва Христового, Надвечір'я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо.  

Функція природного відтворення, або дітонародження, покликана підтримувати біологічну неперервність суспільства, задовольняти потреби сім'ї у продовженні свого роду, емоційні потреби подружжя у батьківстві та материнстві. Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий. Народна мораль українців, вважаючи основним обов'язком кожного подружжя народження і виховання дітей, трактувала намагання запобігти дітонародженню як тяжкий гріх. Такої ж думки дотримувалася й церква. Тому в XIX — на початку XX ст. жінки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним 

Сексуально-емоційна функція задовольняла потреби подружжя в довгому спільному інтимному житті. Вона була тісно пов'язана з функцією дітонародження. Церква і народ вбачали призначення статі й сексуального життя у продовженні роду.

Експресивно-рекреаційна функція формує емоційно-психологічний мікроклімат сім'ї, сприяє зняттю напруження у внутрісімейних відносинах, стресових станів у членів сім'ї. Вона повинна забезпечувати моральну і практичну підтримку в тяжких ситуаціях (опіку), організовувати повсякденний і святковий відпочинок, розваги, сімейні урочистості.

Батько і мати своєю поведінкою подавали дітям приклад взаємної любові, поваги і розуміння, чистоти відносин. Для дітей такі взаємини були не тільки джерелом задоволення і втіхи, а й великою виховною силою.

50.Історичні форми сімї українців Сім'я об'єднує людей, зв'язаних морально-правовою (шлюбною) чи родинною спільністю. Тому склад (кількість членів, поколінь, шлюбних пар, дітей) і структура сім'ї (спосіб і організація зв'язків між її членами — батьки, діти, чоловік, жінка, родичі) залежать передусім від характеру цих взаємин.

В етнографії існує поділ сім'ї на два типи: малу і велику. Мала (проста, нуклеарна, індивідуальна) сім'я складається з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) з неодруженими дітьми або без дітей. Може також включати одного з батьків. подружжя чи родичів. Велика сім'я (складена, нерозділена, сім'я розширеного типу) має дві або й більше малих сімей.

Коли йдеться про велику чи нерозділену сім'ю, то треба враховувати, що існують дві основні форми споріднених зв'язків. Перша — зв'язок між людьми, які походять один від одного (батько, син, онук), друга — зв'язок між людьми, котрі походять від одного предка, а також осіб, зв'язаних з ними шлюбом (брати, сестри, їх жінки, чоловіки, діти). У першо випадку люди зв'язані прямою лінією спорідненості, в друго му — побічною. Для великої сім'ї властиві та чи інша форм спорідненості або і їх поєднання. Залежно від спорідненос нерозділені сім'ї розділяються на батьківські (спільно жи вуть батьки і їх одружені сини) і братські (спільно живуть дв чи більше одружені брати).

Велика сім'я може становити певну структурну цілісніст тільки в тому випадку, коли вона об'єднана спільним прожи ванням, спільністю виробництва і споживання під єдиний началом (батька, матері чи старшого брата). Отже, основно ознакою великої сім'ї є господарська єдність ЇЇ членів, спіль на власність на засоби виробництва і спільне споживання. Як засвідчують археологічні та пізніші писемні дані, на території України здавна була поширеною мала (проста) сім'я. У цьому зв'язку мали місце навіть спроби деяких дослідник ків вбачати вираз начебто споконвічного «індивідуалізму» українського народу, що відмінний властивому росіянам тяжінню до колективізму. М. Костомаров стверджував: «Плем'я пів-денноруське мало відмінним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу общинності». Але цей погляд спростовується багатьма працями істориків і етнографів. Конкретні матеріали переконують, що і серед українців мав місце великосімейний уклад — і не тільки в далекому мину-' лому, а й у ХІХ та нашому століттях. Так, у документах першої половини, середини, кінця ХІХ ст. зустрічаємо чимало відомостей про спільне проживання, господарювання кіль-капоколінних сімей, наприклад: господаря з дружиною, чотирьох одружених синів з невістками, дочки з зятем, восьми онуків — всього двадцять осіб. Мали такі сім'ї по ЗО і більше осіб.

Існування, функціонування великих сімей зумовлювалося не стільки традицією, законсервованістю в окремих місцевостях пережиткових явищ, скільки економічними причинами: більшими спільними силами легше було вести господарство, справлятися з феодальними повинностями, сплачувати податки від одного, а не від кількох дворів («димів») і т. д.

Внутрішні неполадки приводили до розпаду сім'ї, виділення з неї окремих малих сімей. Але основною причиною цього процесу був розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, посилення його соціальної диференціації, чим зумовлювалися, в свою чергу, послабленн патріархальних колективістських традицій і наростання Індивідуалістичних тенденцій. Найдовше (фактично до колективізації в радянський час) збереглися залишки великої сім'ї у Карпатах, Закарпатті, на Поліссі.

Мала сім'я як історична форма шлюбно-сімейної організації вважається результатом з давнини триваючого процесу розпаду патріархальної сімейної общини і далі — великої сім'ї. Статистичні й етнографічні дані переконують, що вже з кінця XVIII ст. мала сім'я була основною на всій етнографічній території України. їй властиві певні регіональні особливості, зокрема щодо звичаєво-правових установок, традицій внутрішньо сімей ного побуту. Але основні визначальні її риси — спільні. Вона виступає як самостійна і неподільна господарська одиниця, є переважно двопоколінною — складається з подружжя і їх неодружених дітей, веде своє окреме господарство, володіє певними власними виробничими засобами (землею, реманентом), має власне житло, господарські приміщення тощо.

Мала сім'я є таких видів: повна (подружжя і неодружені діти), неповна (лише один з членів подружжя і неодружені діти) та елементарна (лише подружжя). Найпоширенішою иа Україні в ХІХ — на початку XX ст. була повна мала сім'я. Неповні сім'ї виникали здебільшого через смерть одного з батьків і дуже рідко — через подружню невірність та розлучення. Бездітне подружжя найчастіше усиновлювало дитину з сім'ї родичів, де було багато дітей.

У внутрішньому житті малих сімей збереглися пережитки великої патріархальної сім'ї. Зокрема, це стосується виняткового розпорядного права господаря, санкціонованого традицією його главенства, за винятком випадків, коли цієї функції він просто не міг виконувати. Однак сама організація життя малої сім'ї в Україні значно більшою мірою, ніж у великій сім'ї, спиралася на спільні зусилля чоловіка і жінки.