8.Полісся України(історико-етнографічна характеристика)

Українське Полісся — це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, так званим Брян-сько-Жиздринським Поліссям у Росії, Люблінським Поліссям у Польщі належить до однієї із своєрідних географічних та Історико-етнографічних областей слов'янського світу — По­лісся,

Назва Полісся як географічне визначення певного регіо­ну в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрі­чається вже у працях давньогрецького історика Геродота. У Галицько-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на Поліссі. Це поняття вжи­вають польські історики XV—XVI ст. (Я. Длугош, М. Кро-мер, М. Стрийковський). Щоправда, різні автори позначали цією назвою неоднакову територію — зменшували її або збіль­шували. Різне окреслення поліського історико-етнографічного ареалу мало місце у XIX ст. Та й досі це питання остаточно

не з'ясоване.

Значення самої назви Полісся споріднений зі словом ліс (лі­систа місцевість, лісок, біля лісу). На основі даних порів­няльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви («Раїа», «Реіеза», «Реіуза»), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ланд­шафт, багнистий ліс. Тому небезпідставною є думка про балт-сько-слов'янську спільність кореня назви Полісся.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомир­ської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У за­хідній частині до нього історично і на основі мовно-етно­графічних даних належать південна смуга Брестської об­ласті (нині у складі території Білорусі) і Підляшшя (нині в складі Польщі). Південна етнографічна межа Українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід за умовною лінією північніше міст Володимир-Волин-ський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по р. Сейм до сучасного кордону України з Росією у Курській області.

Залежно від положення щодо Дніпра Українське Полісся поділяється на правобережне й лівобережне. Відповідно по­ширені назви Східне і Західне Полісся. Західне називають та­кож Прип'ятським, Східне — Наддеснянським. У науковій літературі зустрічається і поділ Полісся відповідно до адміні­стративного районування: в минулому — на Волинське, Ки­ївське, Чернігівське (за назвою губерній), а в наш час — Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське (за назвою областей).

Історичною долею населення Українського Полісся зда­вен тісно пов'язане з іншими районами України, з суміж­ними Білоруссю та Росією. Етнографічна східнослов'янська спорідненість цього регіону має глибоке коріння, що сягає праслов'янської минувшини, співучасті у формуванні давньо­руської народності та державності, боротьби з іноземними за­гарбниками. Вона грунтується на активній участі жителів різних його частин у козацько-селянських війнах, національ­но-визвольній боротьбі українського народу, на жвавих еконо­мічних і культурних стосунках. Цим зумовлюється і загаль­ний характер всіх ділянок традиційно-побутової культури населення Полісся, в якій поряд з національно-визначаль­ними збереглося чимало елементів і рис східнослов'янської архаїки та спільності. Ця культурна традиція не однакова на всій території Українського Полісся, у різних місцевостях вона відзначається певними регіональними особливостями. Похо­дять вони, очевидно, з часу розселення тут різних племен (літописних волинян, древлян, дреговичів та ін.), від прина­лежності різних частин Полісся після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого Князів­ства Литовського, Польщі, Росії), переорієнтацій і змін госпо­дарсько-економічних відносин, особливостей міжетнічних кон­тактів, певної природної ізольованості цього краю.

Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, в заплавах рік, на лісових вирубках, а також характер грун­тів зумовили особливості в основній галузі традиційної господарської діяльності поліщуків — землеробству, його агротехніці, знаряддям, структурі сівозмін. Залежно від міс­цевих кліматичних умов склався сільськогосподарський ка лендар.

Поширеними традиційними видами занять населення По­лісся були мисливство і рибальство з використанням широкого набору різноманітних ловецьких способів і знарядь (пастки, вовківні, сільця, «манки» та ін.) Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орієнтацією садибного комплексу до вулиці. Поширеними були і хутірні поселення.

Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була по­ширена на території всього регіону. Традиційним ареалом по­бутування цієї назви між самим населенням був здебільшого басейн Прип'яті та її приток. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення сусіди називали литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати поліщуків і литвинів окремими етнографічними групами корінних жителів Україн­ського Полісся.

Значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Полісся зумовлені посиленим втягненням цього регіону на­прикінці XIX—початку XX ст. у процес розвитку капіталі­стичних суспільно-економічних відносин, розширення зв'язків з містом, осередками промислового виробництва, постійного збільшення в сільському побуті частки покупних знарядь праці, матеріалів, тканин, посуди та ін.