21.Етнографічне районування

На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні етнографічні групи й історико-етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Так, у німців вирізняються нижньо-саксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, прован- ' сальці; в італійців — флорентійці, сіцілійці, генуезці; в англійців — валлійці; у поляків — мазури, пІд-галяни, краков'яки, кашуби та ін. Росіяни з погляду етнографічного районування поділяються на три великі підрозділи: північно-, се-редньо- і південно-російські етнографічні групи. До складу кожної з них входять менші етнографічні групи (помори у північній тощо). Навіть у такій порівняно невеликій нації, як естонська, є свої етнографічні групи (наприклад, сету). Походження етнографічних груп у складі народності чи нації різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у народність, зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Так, у туркменів етнографічні групи — це переважно нащадки різних колишніх племен. Етнографічна група може утворитися і внаслідок асиміляції в складі народності або нації будь-якої групи інонаціонального населення чи й цілих народностей. Такого походження етнографічні групи російських камчадалів, мешера, польських кашубів, згаданих нами етнографічних груп італійців, котрі в минулому були окремими народами, французьких провансальців та ін.

Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного положення, стиків й інтенсивності культурно-побутових зв'язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення (наприклад, донські, оренбурзькі, терські козаки у росіян), переселень, змішування населення внаслідок міграційних процесів.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільності визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою етнічної спільності людей. У процесі консолідації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території їх побутування. Ще на початку нашого століття етнографічні групи у складі різних народів були набагато виразнішими.

Отже, етнографічна група як частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту, нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальні для етнографічної групи — етнокультурна спільність з усім народом, до якого вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні спільності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної і духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони нерідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю тощо.

Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і в часі. Вони звичайно не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей.

Така загальна схема етнографічного районування України за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX—першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення простежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етнографічних районів — нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно- побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стимулював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу,' все більше витіснення саморобних знарядь праці промисловими, розширення поза-регіональних зв'язків і т. д.). Але особливо інтенсивний його розвиток і значні наслідки: після 1917 р. Побудова нових політичних соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифікація внутрірегіональних і позарегіональних міграцій, насильні депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етнографічні райони України, етнографічні групи українського народу — це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регіонів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають їх і розпорошені в різних місцевостях України та поза її межами лемки, особливо в місцях їх більш-менш скупченого теперішнього поселення (Львівській, Тернопільській, Миколаївських областях).

Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографічних районів України й етнографічні групи українського народу і в минулому і, тим паче, у новіший час усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. «Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України,— писав І. Франко у статті «Літературне відродження Полудневої Русі. Ян Коллар»,— то все-таки заселяючий ЇЇ народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцілість. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів — в основних обрисах такі однакові».

Проте слід мати на увазі і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий підхід мав тенденційний характер, був позначений намаганням «обгрунтувати» поневолення тієї чи іншої частини української землі, відокремити її від цілості чи просто для реалізації принципу «поділяй і владарюй». Для цього, наприклад, Полісся оголошувалося «нічийною землею», а поліщуки «людьми без батьківщини», гуцули — окремим народом, закарпатські українці — «карпаторусами» чи «угрорусами», які не мають нічого спільного з українським народом, лемки — етнографічною групою польського народу чи окремою «руською» народністю і т. д.

Практика штучного розривання українського народу на основі спекулятивної гіпертрофії регіональних етнографічних рис і тенденційного нехтування спільними для українського народу етновизначальними ознаками не перевелася і дотепер. Вона — у сучасних спробах відновлення на Півдні України так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, у впертому відстоюванні деякими вченими окремішності лемків від українського народу. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні і поза її межами.

22 Закарпаття. Значну частину українського Закарпаття займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківищни. Підгірська й низовинна частина Закарпаття поза територією розселення гуцулів, бойків і лемків характерна тим, що тут поряд з українцями значно густіше, ніж у гірській частині проживають етнічні групи сусідніх народів, зокрема угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигани.

Багатовікове співжиття і взаємодія українців-закарпатців з іншими національними меншинами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної і духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові простежується поєднання різних взаємовпливів. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко проглядає субстрат етнографічної єдності і спільності закарпатських українців (чи як вони називали себе ще в недавньому минулому — русинів) з основним материком українського народу.

Все це характеризує українське Закарпаття не як етнографічно однорідний район, а як ареал, край, на порівняно невеликій території якого є різні етнографічні й етнічні традиційно-побутові реалії і культурні взаємовпливи, зумовлені об'єктивними природними й багатовіковими політичними та економічними умовами його історичного розвитку. Це і становить етнографічну специфіку цього краю.