7.Етнографічні групи українського народу

Етнографічна група — це підрозділ етносу-народу, який має окремі специфічні елементи культури. Етнографічна гру­па може усвідомлювати себе як певна спільність (хоч це не є обов'язковим), може мати і свою назву (етніконім), але її члени неодмінно самоусвідомлюють свою приналежність до певного етносу.

Особливо яскраво вираженими етногра­фічними групами українського народу є гуцули, бойки, лем­ки — жителі Українських Карпат. Вони мають локальні особливості і навіть пишаються (наприклад, гуцули) досягненнями своєї традиційної народної культури, але в них здавна присутнє усвідомлення себе як органічної складової всього українського народу і спільності історичної долі. Тому непоодинокі спеку­лятивні спроби поневолювачів та їх ідеологів розпалити в гуцу­лів, бойків, лемків сепаратистські настрої, відокремити їх від українського народу зазнавали поразки. Українські горяни не раз брали активну участь у національно-визвольній бороть­бі українського народу, як про це свідчить повстання під про­водом Мухи, опришківські рухи, події в Карпатському регіоні в 1918—1920 рр. та в 1942—1950 рр.

Більшість українських, а також польських етнографів називають етнографічною групою у складі українського народу поліщуків – корінних мешканців Полісся. Відомий український етнограф В. Горленко вважає за окрему етнографічну групу литвинів мешканців українського Лівобережного Полісся.

Гуцу́ли — субетнос українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, південна частини Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області й у більшій частині Рахівського району Закарпатської області). Територія Гуцульщини в Україні — 6,5 тис. км². На півночі Румунії — мармароські гуцули.

Гуцули чи не єдина група українського етносу для якої вівчарство завжди було провідною галуззю господарства.

Український лінгвіст Б. Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту та історичних даних висунув гіпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена східних слов'ян — уличів (південь Наддніпрянщина від Дністра) і тиверців (край між Дністром і Карпатами), які переселилися в Карпати і асимілювались з місцевим населенням. Одна група істориків (К.Мілевський, Л.Голембйовський, Ю.Коженьовський, І.Вагилевич, Ю.Федькович, О.Моргенбессер, В.Поль), етнографів, лінгвістів доводила тюркське, половецьке, печенізьке походження назви. Фольклорист і етнограф О. Кольберг стверджував, що це залишки різних кочових орд. С. Витвицький пов'язував назву гуцул з іменем Гецтели — брата князя Великої Моравії Ростислава або виводив її від горулів-гунів. Я.Головацький, М.Казанович, Є.Калужнянський, I.Огоновський, I.Крип'якевич, В.Гнатюк дотримувалися думки, що назва гуцули походить від молдавського слова гоц, гуц — розбійник, опришок.

Бойки — самобутня етнографічна група українців, яка мешкає у центральній і подекуди в західній частині Українських Карпат. Це сучасні Долинський та частина Рожнятівського району Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частина Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і частина Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області. Проте, за даними відомого польського етнографа І. Любича-Червінського, на початку XIX ст. ареал розселення бойків був значно більшим. Щодо ареалу формування бойків існують два протилежних погляди. Перший вважає бойків автохтонним населенням із специфічними мовно-діалектичними ознаками, зокрема уживанням частки бое у значенні «так» (гіпотеза І. Верхратського); другий розцінює їх як прийшле населення — одне з кельтських племен, які у VI ст. розташовувались на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини та південної частини Німеччини. Історичні джерела (зокрема, візантійський імператор Константин Порфірогенет) доводять, що у складі кельтів було і плем'я боїв, котре у І тисячолітті н. е. переселилося на Балкани і, вочевидь, у Карпати

Лемки — західнокарпатська етнографічна група українського народу, що мешкає по обох схилах Бескидів між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж. Їхня доля складалася драматично: з XI ст. південна частина Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. решта її території підпала під владу Польщі, а після її поділу у 1772 р. — під владу Австрії, з розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини вона була поділена між Польщею та Чехо-Словаччиною, по закінченні другої світової війни за угодою з Польщею значна кількість лемків була переселена в Україну (Львівську, Тернопільську, Миколаївську та Херсонську області), а ті, що залишилися в Польщі, були депортовані в її західні воєводства. Нині лемки alt проживають в Перечинському та південній частині Великоберезнянського районах Закарпатської області, а також у гірській частині південного сходу Польщі. Стосовно походження лемків та етимології їхньої назви більшість дослідників погоджується з тим, що вони є одним із відгалужень давньослов'янського племені білих хорватів, які у VI—VII ст. мешкали у Західних Карпатах. Пізніше вони частково мігрували, частково змішалися з іншими східнослов'янськими племенами, прийнявши назву русів, русинів — жителів Київської Русі.

Поліщуки — етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур. Основним ареалом проживання поліщуків було Поприп'яття та Погориння, що нині включає північні райони Луцької та Рівненської областей. Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали Деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки»

Литвини — етнографічна група українського етносу, яка формувалася на перетині двох етноконтактних зон: українсько-білоруської та українсько-російської. Територією формування литвинів були землі на схід від Десни, — власне, Сіверські землі, котрі колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії. Назва «литвини» з'являється в історичних документах з XIV ст., тобто з того часу, коли значна частина білоруських та українських земель стала підпорядкована Великому князівству Литовському. Тоді ця назва виступала як політонім — позначення громадян литовської держави. Щодо етнічної приналежності, то вона (як серед українців, так і серед білорусів та росіян) виражалася в етнонімічних формах із коренем «рус» — русичі, руські, русини.