54. Економічний розвиток нових індустріальних країн.

Під впливом певних факторів (НТР, екологічна проблема, демографічна ситуація) у 60 - 70-ті роки у розвинутих країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії, машинобудування та електроніки почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило невигідним виробництво продукції цих галузей і викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т.п.), стали зоною інтересів ТНК, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які перші взяли курс на експортно-орієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління. З середини 80-х років цей процес охопив деякі інші країни, що розвиваються. Через зростання вартості робочої сили, підвищення курсів національних валют НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азіатська четвірка НІК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління. У цьому процесі участь беруть і ТНК, переміщуючи у друге покоління НІК виробництва, конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою. Отже, простежується "ступінчаста" індустріалізація, яка відбувається у НІК. Піднімаючись технологічними сходами вгору, кожна група цих країн звільняє нижню сходинку для іншого, наступного за нею покоління НІК. Крім ринкового механізму, який діє через зниження відносних переваг на трудових витратах у країнах, що пішли шляхом індустріалізації, а також підвищення курсу їхніх валют, у розширенні кола НІК відіграла роль політика неопротекціонізму розвинутих країн з ринковою економікою.

55. Основні здобутки господарства первісних племен на українських землях. Трипільська культура.

56. Форми і характер землеволодіння у Київській Русі. Категорії залежного населення.

Протягом V-VII ст. у східних слов'ян відбувався процес становлення сільській сусідською громади, що називаласявервь.

Вона з окремих сімейних дворів, тісно пов'язаних господарськими відносинами. Земля лежить у індивідуальної власності невеликих сімей, поступово складалося спадкове землеволодіння. УVIII-IХ ст. майнове і соціальний розшарування посилилося, виділяється племінна знати – князі тавоини-дружинники.

Найпоширенішими чи були такі форми землеволодіння як княже, боярське і монастирське. Хоча велика земельна власність збільшувалася, вона становила основу економіки, як і Західної Європи. Поруч із великими земельними ділянками існувало дуже багато дрібних землевласників.

Селяни мали різний статус: абсолютно вільні, вільні з декотрими обмеженнями, закріпачені, невільники.

Більшість населення Київської Русі мешкало у сільській місцевості і називалося смердами.

Термін «смерд» (походження не з'ясовано) означає вільний селянин, яка займалася землеробством, працював у власному дворі. Але слово «смерд» вживалося в іншому, ширшому значенні: воно означало й усе населення, крім князя та її підданих.Смерди переважно господарювали у своїй землі, що свідчило про їхнє економічної самостійності. Поруч із економічно незалежним селянством були й селяни залежні, безземельні, які працювали у чужій землі та внаслідок свого економічного залежності були обмежені у політичних правах. До них належать: ізгої,закупи,рядовичи і холопи.Холопи були рабами, об'єктами купівлі-продажу. Поступово, починаючи з Х в., більшість рабів отримали земельні ділянки і по-своєму становищу наближалися селян.