68. Господарство України у 1970-х – першій половині 1980-х років

Протягом 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного ро­звитку, що перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації праці (а трудових ресурсів вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цик­ли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощу­вання паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до вироб­ництва нових природних ресурсів, наслідком чого повинні були стати сировинна і екологічна кризи. Це давало короткочасний ефект, а фондовіддача падала, якість продукції не відповідала тогочасним вимогам. Поглибилися диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Аналогіч­ною була ситуація і в сільському господарстві, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації , значне фінансування, результати були мізерними. Так, механізація фактично була зведена до поста­чання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки; хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація - призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкінці 60-х

• на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився , навіть незважаючи на постійне зрос­тання середньої заробітної плати. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкі­нці 70-х років ХХ ст. становили 32 млрд. крб. Неможливість реалізації доходів через дефіцити на споживчі товари вела до зростання інфляції, спекуляції, роз­витку тіньової економіки, формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку, була результатом тогочасних методів господарювання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні за­собів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити зацікавленості людей у наслідках своєї праці.

69. Пошуки шляхів реформування радянської господарської системи в другій половині 1980-х років та їх невдача.

Друга половина 80-х років характеризується кризою усіх сфер життя СРСР. Разючого удару і без того критичному станові завдали падіння цін на на­фту і природний газ на світовому ринку. На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М. Горбачов оголосив про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію під назвою „перебудови”.

Висунута програма перетворень в економіці передбачала „прискорення соціально-економічного прогресу” країни на основі широкого впровадження до­сягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людсько­го фактора. Реформатори прагнули поєднати ринок із централізованим плану­ванням. Тому спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств, активізацію приватної ініціативи не мали успіху. Наслідком цього були: подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найши- рших верств населення. Утвердження в держсекторі бартерної економіки, в під­приємницькому секторі головним стало не виробництво, а продаж товарів. Гіга­нтськими темпами почав зростати внутрішній і зовнішній борг. Значною переш­кодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема, питома вага важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні га­лузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95% продукції виробляли підприємства союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та наступний її перерозподіл поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально- економічні проблеми і, як наслідок, призвели до формування масового незалеж­ного робітничого руху. Першим рішучим кроком на шляху до повної національ­но-державної незалежності було прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990р. „Декларації про державний суверенітет України”. Цей документ прого­лосив „верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”. Те­риторія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Підкрес­лювалося також виключне право українського народу на володіння, користуван­ня й розпорядження національним багатством України.

Логічним продовженням Декларації став закон „Про економічну самостій­ність Української РСР”, прийнятий 2 серпня 1990р. Головними принципами еко­номічної політики було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повну господарську самостійність і свободу підприємництва; введення національної грошової одиниці, самостійність регу­лювання грошового обігу; створення національної митниці; захищеність внутрі­шнього ринку тощо.

Тим часом тривав спад виробництва у всіх галузях господарства. 1 листо­пада 1990р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. 24 серпня 1991 Верховна Рада Української РСР проголосила Акт незалежності України.