Самостійна робота № 8

Тема: Конституційний статус держави в зарубіжних країнах

Питання

1. Держава як суб’єкт конституційного права в зарубіжних країнах.

2. Характерні риси і напрями діяльності держави в зарубіжних країнах.

3. Принципи розподілу влади і його значення.

4. Принципи державної організації в зарубіжних країн.

1. Держава як суб’єкт конституційного права в зарубіжних країнах.

Суб'єктом конституційного права виступає держава в цiлому. Вона є учасником правовідносин, якi безпосередньо виражають її суверенiтет. Як носiй суверенітету держава сама визначає коло вiдносин, учасником яких вона є. Цi відносини мають особливий характер i нерідко правлять за основу розвитку iнших конституцiйно-правових вiдносин.

Держава в цiлому є учасником конституцiйно-правових вiдносин у сферi судочинства. З цим пов'язанi процесуальнi гарантiї прав i свобод, реалiзацiя яких забезпечується авторитетом держави. Такий пiдхiд відображає по-справжньому демократичне ставлення у суспiльствi до прав та iнтересiв особи. У зазначених правовiдносинах державнi органи i посадовi особи виступають як представники держави в цiлому.

Ще одним прикладом конституцiйно-правових вiдносин за участю держави в цiлому є правовiдносини, пов'язанi з громадянством. Громадянство - це специфiчний юридичний зв'язок мiж державою i особою, який зумовлює наявнiсть взаємних прав i обов'язкiв. Держава в цiлому бере участь в усiх правовiдносинах у зв'язку з набуттям i припиненням громадянства. Вiдповiднi державнi органи i посадовi особи, здiйснюючи свої повноваження, також виступають не як самостiйнi учасники пра-вовiдносин, а як представники держави.

Правоздатність держави в цiлому ґрунтується на її суверенiтетi i є первинною. Основу правоздатностi державних органiв становить визначена суверенною державною владою їхня юридичне закрiплена компетенцiя. i тому вона вторинна. Це саме можна сказати i про конституцiйну право-здатнiсть таких суб'єктiв, як члени (суб'єкти) федерацiї, автономнi й адмiнiстративно-територiальнi одиницi.

2. Характерні риси і напрями діяльності держави в зарубіжних країнах.

У конституційному праві зарубіжних країн традиційно використовуються кілька понять, що з різних сторін форму держави характеризують: форма правління, форма державно-територіального устрою, форма політичного (по-іншому — державного) режиму. У ряді сучасних конституцій (Туреччина, Сальвадор, Ефіопія) є або були глави з назвою «Форма держави». Статті багатьох конституцій, у яких не вживається термін «форма держави», разом з тим містять синтезовані формулювання, що включають усі три названих вище елементи. Так, у Конституції Бразилії говориться про федеративну республіку, про демократичну правову державу, у Конституції Марокко — про унітарну демократичну і соціальну монархію, у Конституції Франції — про неподільну, світську, соціальну, демократичну республіку.

Таким чином, форма держави — це комплексний інститут конституційного права, що являє собою внутрішньо узгоджену систему норм, які регулюють у єдності структуру і відносини основних органів держави (глави держави, парламенту, уряду), державно-територіальний устрій, головні методи здійснення державної влади, а також форми прямого і зворотного зв'язку державного апарату з населенням.

З позицій єдності державної влади і поділу її галузей як основні форми держави розрізняються полікратична (багатовладна) і монократична (єдиновладна) форми держави.

Полікратична державна форма характеризується поділом влади між різними органами держави.

Монократична державна форма характеризується єдиновладдям певного органу або посадової особи. Поділ влади юридично або фактично відкидається, місцеве самоврядування не визнається. Певна ідеологія є державною (часто це закріплюється в конституціях). Повнота державної влади може належати одній особі (фюреру, дуче, каудильо, монархові в мусульманських країнах та ін.). У минулому в багатьох країнах Африки влада належала «довічним президентам», що одночасно були головами єдиної дозволеної (правлячої) партії, хоча в деяких конституціях і містилися окремі положення про поділі влади. У конституціях може бути проголошене повновладдя не однієї посадової особи або органу, а певної системи однорідних органів (наприклад, рад в умовах тоталітарного соціалізму), хоча реальна влада належала структурам комуністичної партії (партократична республіка).

Сегментарна державна форма (лат. segmentum — відрізок) характеризується тим, що в ній є елементи і полікратії, і монократизму, часточки демократії, авторитаризму і навіть тоталітаризму. Органи державної влади формуються шляхом виборів, але вибори «заорганізовані», а кількість партій, що допускаються до участі в них, нерідко обмежена. Вибори в парламент не мають, однак, принципового значення, оскільки традиційно значна частина влади зосереджена в руках президента (багато президентських республік у Латинській Америці), іншого глави держави (Йорданія, Марокко) або іншої структури (сенату і військових у Таїланді). Поділ влади конституціями може визнаватися, але насправді реальної системи стримувань і противаг не існує. У територіальній структурі держави можлива автономія, навіть політична (наприклад, Філіппіни), на місцях можуть існувати виборні органи (ради, старости), але автономні повноваження обмежуються, а виборні глави рад, старости затверджуються або можуть бути не затверджені вищестоящими начальниками органів виконавчої влади.

3. Принципи розподілу влади і його значення.

Конституційне право, як уже зазначалося, має на меті врегулювання владних відносин у державі. Перш ніж визначити види органів влади, межі їхньої компетенції й строки діяльності, необхідно виробити теоретичні засади, на яких буде ґрунтуватися подібна регламентація. Для конституціоналізму з моменту його виникнення як соціокультурного й правового явища особливу важливість і значимість має принцип поділу влади. Його реалізація є фундаментом усієї державної влади, характеризує структуру й характер відносин між різними її органами. У класичному варіанті, за традицією, що йде ще від Дж. Локка й Ш. Монтеск'є, називають зазвичай три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову. Передбачається, що всі "гілки" є однаковими, рівноправними, самостійними й незалежними одна від одної. Таке трактування принципу поділу влади сформувалося в епоху боротьби проти королівського абсолютизму в Європі. Конституційна реалізація теорії поділу влади була спрямована на те, щоб не допустити концентрації влади в руках одного органу або людини. На думку авторів концепції – французьких учених-просвітителів, три гілки влади повинні слугувати противагами одна одній і можуть "стримувати" одна одну, не допускати домінування однієї з них. Уперше концепція поділу влади набула законодавчого закріплення в Конституції США 1787 p. Заслугу батьків-засновників Конституції США прийнято вбачати у створенні балансу сил, у горизонтальному й вертикальному поділі повноважень, що не допускають, із одного боку, узурпацію влади яким-небудь органом, а з іншого – ослаблення єдиної влади держави в цілому.

В основі концепції поділу влади на ці відносно самостійні гілки влади лежать певні функції, які випливають з основної сутності держави – здійснення політичної влади.

Законодавча влада здійснює виключне право видавати нормативні акти, що мають вищу, після конституції, юридичну силу – закони. Крім того, законодавчій владі належить право прийняття бюджету й фінансових законів, а також право контролю за діяльністю виконавчої влади – уряду. У парламентських країнах виконавча влада несе відповідальність перед законодавчою. Органом законодавчої влади є парламент. Іноді під законодавчою владою розуміють тільки повноваження вищих органів державної влади видавати закони.

Виконавча влада – правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання прийнятих парламентом, тобто законодавчою владою, законів. Виконавча влада формально є незалежною від законодавчої влади, що, проте, вважається чільною, першою владою. Конституції, як правило, містять положення про те, що виконавча влада належить або президентові – главі держави, і уряду (у так званих президентських республіках), або главі держави (у парламентських країнах). Реальна роль глави держави в процесі здійснення повноважень виконавчої влади в парламентських країнах суто номінальна. У сучасну епоху фактичне значення виконавчої влади виходить далеко за рамки, установлені і теоретично, і самими конституціями. Виконавча влада не лише вільно тлумачить закони, а й сама досить активно здійснює повноваження законодавчої влади, будучи головним джерелом законодавчої ініціативи (право внесення законопроектів у законодавчі установи відповідно до встановленої процедури) і результативно впливаючи на законодавчу діяльність парламенту.

Судову владу можна охарактеризувати як повноваження судів, тобто реалізовані судами можливість і спроможність впливати на поведінку людей і соціальні процеси. Судову владу характеризує насамперед правосуддя, тобто особлива державна діяльність, покликана вирішувати життєві питання з позиції права. Вона спеціально пристосована для того, щоб у всіх випадках тріумфували цінності права, щоб досягалися справедливість й істина, забезпечувалися гарантії всіх осіб, що беруть участь у юридичних справах.

Правосуддя є самим правом у дії, у процесі реалізації. Суд став істотним фактором у формуванні, розвитку, удосконаленні права. Суд, за відсутності закону і правових звичаїв, є головною силою у формуванні особливої форми позитивного права, джерелом судових прецедентів, того, що також називається "правом суддів".

Згодом доктрина поділу влади розвивалася. Крім трьох названих почали виокремлювати також інші гілки влади. У сучасній теорії державного права налічується різна кількість гілок влади. У подібних побудовах є своя логіка. З одного боку, тут виявляється багатство життя, що важко звести до якихось свідомо вузьких рамок. З іншого – можна сказати, що, виокремлюючи "нові" гілки, теоретики відображають особливості регіонів, до яких входять їх країни.

Так, у пострадянських державах (Білорусь, Російська Федерація, країни Середньої Азії) і в країнах Латинської Америки набула наукового обґрунтування так звана президентська влада. Справді, важко заперечувати роль особи в історії цих регіонів, звідси й підвищена увага до конституційно-правової ролі президента. На думку багатьох російських авторів, президент займає в системі поділу влади особливе місце. Він є главою держави, гарантом Конституції, прав і свобод людини й громадянина, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечує погоджену роботу всіх державних органів. Президентська влада розцінюється як "противага" законодавчій владі (на тій підставі, що глава держави може накласти вето на будь-який закон) і виконавчій владі (він може скасувати постанову уряду). Але головне у функціях президента – узгодження діяльності всіх органів у проведенні основних напрямів політики держави.

Конституційна доктрина країн Латинської Америки додатково називає виборчу владу (вона належить корпусу громадян-виборців), що набуває організаційного втілення у створенні виборчих трибуналів, від загальнодержавного до місцевих, які розглядають суперечки про вибори, затверджують їх результати.

У конституціях окремих країн є згадування про контрольну, або контрольно-наглядову, владу або про відповідні органи, що не входять до структури органів законодавчої, виконавчої або судової влади.

У федеративних державах іноді прийнято розрізняти владу федерації, представлену всіма її органами (тут, насамперед, маються на увазі особливі повноваження федеральних органів у цілому стосовно органів суб'єктів федерації як самостійних держав), і владу кожного із суб'єктів федерації.

4. Принципи державної організації в зарубіжних країн.

Однією з найважливіших проблем організації державної влади є питання про співвідношення принципу єдності влади і теорії поділу влади. Єдність державної влади часто сприймається як антидемократична концепція. Прийнято підкреслювати, що її необхідність була юридично обґрунтована і проголошена ще в стародавньому світі (наприклад, обожнювання фараонів у Єгипті), а в Середні віки такий підхід набув найбільш чіткого втілення в абсолютних монархіях. У XX ст. теза про єдність влади, зосередженої в руках вождя або фюрера, відстоювали пропагандисти комуністичних і фашистських режимів. Інші тоталітарні й авторитарні режими також виходили з концепцій єдиної, гранично централізованої влади.

Разом із тим слід зазначити й те, що позиція організації влади на принципах єдності належала не лише представникам реакційних сил і апологетам тоталітаризму. Саме цю ідею вважали вартого уваги і прогресивні представники молодої буржуазії, що виражала загальнонародні інтереси. Так, заперечуючи організацію влади виключно на основі концепції поділу влади, Ж.-Ж. Руссо обстоював ідею верховної влади, що, як він уважав, неминуче випливає з вимог суверенітету народу. Мислитель стверджував, що різні форми діяльності держави, які характеризують її владні повноваження (законодавство, управління, правосуддя), слугують лише прояву цього суверенітету. У практиці сучасного конституціоналізму одночасно відображаються обидві концепції, вони не виключають одна одну, а поєднуються. Практично у всіх сучасних конституціях у тій або іншій формі йде і про єдність влади, і про поділ влади, проголошується влада народу і закріплюється принцип поділу влади.

Можна зробити висновок, що успішне функціонування галузей влади неможливе без їхньої взаємозалежності й взаємодії. Тому сучасна концепція організаційно-правової структури влади все частіше одержує нове звучання: єдність, поділ, взаємний контроль і взаємодія влади.

Ця теза в новітній період конституціоналізму все частіше набуває висвітлення в державно-правовій доктрині, хоча як загальний принцип вона майже ніде не зафіксована.