2.2. Основні види нормативних актів, що регулюють соціальне забезпечення

Найважливішим джерелом права в цілому, у тому числі права соціального забезпечення, є Конституція України, Основи законодавства України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», «Про загальнообов'язко­ве державне пенсійне страхування», інші закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів Украї­ни, накази й інструкції Міністерства праці та соціальної політики України, рішення правління Пенсійного фондуй фондів соціального страхування України, інших загально­державних органів.

Питання соціального забезпечення в Конституції Ук­раїни. Конституція України визначила основні характерні риси української держави, що відбилися в праві соціального забезпечення (преамбула); визначила економічну, політич­ну, соціальну спрямованість нової держави, що обумовили розвиток права соціального забезпечення (преамбула, стст. 1, 3,13,15, 17, 22, 24); встановила коло суспільних відносин по соціальному захисту, що становлять предмет права соці­ального забезпечення (стст. З, 8, 13,17, 22, 24, 46, 49, 51, 52, 92); закріпила правовий статус громадян у сфері соці­ального забезпечення (стст. 17, 24, 46, 49, 51, 52); сформу­лювала основні принципи правового регулювання відносин по соціальному забезпеченню (стст. 8,19, 22, 24,46,49, 51, 52, 55); встановила основні форми й види соціального забез­печення в Україні (стст. 17, 24, 46, 49, 51, 52, 92).

Для реформування законодавства по соціальному забез­печенню основне значення мають всі зазначені норми Кон­ституції. Однак при визначенні предмета права соціально­го забезпечення необхідно обов'язково враховувати поло­ження ст. 46 Конституції України, що закріпила гарантії права громадян на соціальний захист.

Основи законодавства України про соціальне забезпечення. Серед нормативних актів по соціальному забезпеченню важливе місце займають Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р.⁴⁵, де сформульовані основні принципи, форми й види соціального страхування працівників і членів їх сімей. У більш розгорнутому виді норми державного соці­ального страхування представлені в окремих Законах Ук­раїни: «Про загальнообов'язкове державне пенсійне стра­хування», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві й профе­сійному захворюванні, які спричинили втрату працездат­ності» від 23 вересня 1999 р.⁴⁶; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р.⁴⁷; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою пра­цездатності й витратами, обумовленими народженням і по­хованням» від 18 січня 2001 р.⁴⁸; «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування» від 11 січня 2001 р.⁴⁹; «Про внесення змін у Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22 березня 2001 p., де практично всі норми належать до права соціального забезпечення.

У зазначених законах визначені види пенсій і допомоги, джерела їх фінансування, органи управління, а також відповідальність страхувальників, страховиків і органів, що надають соціальні послуги.

Нормативні акти, що регулюють діючу систему пен­сійного забезпечення в Україні. У регулюванні пенсійних відносин провідна роль належить Закону України «Про за­гальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 лип­ня 2003р. Закон складається із вступу й п'ятнадцяти розділів.

Розділ І. Загальні положення. У ньому визначена термі­нологія, застосована в Законі, структура системи пенсійно­го забезпечення, суб'єкти цієї системи, законодавство про пенсійне забезпечення, сфера чинності закону, принципи пенсійного страхування, право громадян на одержання пен­сійних виплат, особи, що підлягають загальнообов'язково­му державному пенсійному страхуванню, коло страхуваль­ників і платників страхових внесків, права й обов'язки стра­хувальників і застрахованих осіб, розмір страхових внесків, що направляються у пенсійний фонд, порядок вирахування й сплати страхових внесків, персоніфікований облік страхових внесків, порядок розгляду пенсійних питань.

Розділ II. Страховий стаж у солідарній системі. У цьому розділі містяться норми про порядок нарахування страхо­вого стажу, коефіцієнт страхового стажу.

Розділ III. Пенсії за віком у солідарній системі. У ньому є норми про умови призначення пенсії за віком, про міні­мальний розмір пенсії за віком, про підвищення розміру пенсії у випадку відстрочки часу її призначення.

Розділ IV. Пенсії по інвалідності в солідарній системі. Умови призначення пенсії по інвалідності, розміри пенсій по інвалідності, період, на який вона призначається.

Розділ V. Пенсія у зв'язку із втратою годувальника. Умови призначення пенсії.

Розділ VI. Порядок визначення заробітної плати для на­рахування пенсії у солідарній системі. Призначення, перера­хунок і виплата пенсії.

Розділ VII. Пенсійні виплати за рахунок коштів накопи­чувального фонду.

Розділ VIII. Організація й порядок здійснення управлін­ня в солідарній системі.

Розділ IX. Кошти Пенсійного фонду України.

Розділ X. Суб'єкти накопичувальної системи пенсійно­го страхування.

Розділ XI. Зберігання пенсійних активів накопичуваль­ного фонду.

Розділ XII. Державне регулювання й нагляд у сфері за­гальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Розділ XIII. Порядок оскарження дій страхувальників і виконавчих органів Пенсійного фонду.

Розділ XIV. Відповідальність у сфері загальнообов'язко­вого державного пенсійного страхування.

Розділ XV. Прикінцеві положення.

На сьогоднішній день цей Закон є основним актом в сфері пенсійного забезпечення, що гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пенсійного фонду шляхом надання пенсій у солідарній системі. Закон набув чинності з 1 січня 2004 р.⁵⁰.

У сфері пенсійного забезпечення діють і інші закони. Зок­рема, Закони України «Про пенсійне забезпечення військо­вослужбовців, осіб начальницького й рядового складу органів внутрішніх справ і деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 р.⁵¹; «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи » від 19 грудня 1991 p.; «Про пенсії за особливі заслуги перед Ук­раїною» від 1 червня 2000 p., інші.

Укази Президента України. Укази становлять другий по важливості вид нормативних актів. Вони приймаються з питань, віднесених до ведення Президента. До таких нале­жить, наприклад, один із перших указів Президента Украї­ни «Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін» від 27 грудня 1991 р.⁵², яким уперше після прийняття Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопа­да 1991 р. був збільшений розмір державних пенсій, призна­чених до 1 січня 1992 p., на 100 відсотків.

У1991—2006 pp. було прийнято низку Указів Президен­та України про реформування системи пенсійного забезпе­чення⁵³: збільшення розміру матеріальної допомоги малоза­безпеченим громадянам; соціальний захист багатодітних і неповних сімей⁵⁴; грошове забезпечення, підвищення ок­ладів військовослужбовців,⁵⁵ інших.

У числі указів і розпоряджень Президента України є акти адміністративно-правового характеру: про структуру й статус органів соціального захисту населення, завдання і функції їх діяльності⁵⁶.

Постанови Кабінету Міністрів України. До підзаконних актів, що регулюють пенсійні й інші відносини із соці­ального забезпечення, належать численні нормативні акти, прийняті на основі й на виконання законів і указів Президен­та України, постанов Кабінету Міністрів України. Одні з них приймаються за дорученням Верховної Ради, Президента Ук­раїни, інші — без таких доручень, якщо вирішення даного питання не відноситься до виняткової компетенції Верхов­ної Ради або Президента України.

За дорученнями, що містяться в законах і указах Прези­дента України, Кабінет Міністрів прийняв велику кількість різних постанов: Про затвердження Положення про меди-ко-соціальну експертизу (МСЕК)⁵⁷, Списків № 1 і № 2 вироб­ництв, робіт, професій, посад і показників, які надають право на пенсію за віком (старості) на пільгових умовах,⁵⁸ визначив механізм корегування та перерахунку державної пенсії до набуття чинності Закону України « Про пенсійне за­безпечення»⁵⁹.

Кабінет Міністрів України прийняв нормативно-правові акти з питань пенсійного забезпечення й обов'язкового осо­бистого страхування військовослужбовців і осіб началь­ницького й рядового складу органів внутрішніх справ, пра­цівників прокуратури та митних органів, що мають персо­нальні звання⁶⁰.

Велику групу нормативно-правових актів становлять по­станови Кабінету Міністрів України про пенсійне забезпе­чення за вислугу років, державну службу⁶¹.

Серед нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України є акти про періодичне підвищення й установлен­ня нових розмірів пенсій. Практично щорічно приймають­ся такі акти. Наприклад, в 2000—2006 рр. було прийнято декілька пакетів постанов Кабінету Міністрів України про підвищення пенсій⁶².

За період дії Закону України «Про пенсійне забезпечен­ня» від 5 листопада 1991 р. було прийнято більше ста різних за назвою й змістом постанов Кабінету Міністрів України про пенсійне забезпечення й соціальне обслуговування громадян України. Найважливішими постановами Кабінету Міністрів України є постанови про підвищення рівня пенсій­ного забезпечення до прожиткового мінімуму.

Таким чином, прийняті Кабінетом Міністрів України нормативні акти з питань пенсійного забезпечення мають різні напрямки. Вони можуть конкретизувати норми за­конів, регламентувати порядок призначення окремих видів пенсій, встановлювати коло осіб, що мають право на пен­сію, визначати умови призначення пенсій і інші питання.

Нормативні акти, роз'яснення Міністерства праці та соціальної політики, Пенсійного фонду, фондів соціального страхування України. Підзаконні нормативні акти Міністер­ства праці та соціальної політики, Пенсійного фонду й фондів соц­іального страхування України мають важливе значення для пра­вильного розуміння й однакового застосування законодавства по соціальному забезпеченню. їх можна розділити на дві гру­пи. До першої групи належать накази, роз'яснення й інструкції, які видані Міністерством відповідно до наданих йому правом давати роз'яснення про порядок застосування окремих законів⁶³. За своїм змістом такі роз'яснення носять характер офіційного тлумачення норм пенсійного забезпе­чення, оскільки даються уповноваженим на те органом. Вони є обов'язковими для всіх установ і організацій, що застосо­вують норми пенсійного законодавства.

Роз'яснення подібного виду найбільш характерні для пер­ших років після набрання чинності Закону. Однак слід за­значити, що роз'яснення, що надаються в порядку офі­ційного тлумачення, не містять нових правових норм, а лише визначають порядок застосування діючих норм, вста­новлених законом.

До другої групи належать роз'яснення керівного мето­дичного характеру й приймаються Міністерством у межах своєї компетенції у формі методичних листів і інструкцій з питань діяльності підлеглих йому органів праці та соціаль­ної політики, соціального обслуговування населення⁶⁴.

До під законних нормативних актів, що регулюють відносини з соціального забезпечення, належать накази, інструкції й роз'яснення, які приймаються іншими цен­тральними органами (Міністерством охорони здоров'я, Міністерством фінансів і Національним банком України). Вони приймаються самостійно або разом з іншими органами. Так, порядок огляду громадян і встановлення групи інвалід­ності, визначення характеру професійного захворювання регулюються в основному нормативно-правовими актами, прийнятими Міністерством охорони здоров'я України⁶⁵.

Багато актів, що видаються центральними органами, носить інформаційний, інструктивно-методичний харак­тер. Як правило, керівники відомств своїми наказами дово­дять до відома підвідомчих організацій і установ закони, укази, постанови. У ряді актів Міністерства праці та соці­альної політики конкретизуються порядок надання й роз­міри окремих видів соціальних виплат і послуг, в основно­му по побутовому обслуговуванню непрацездатних в інтер­натах, по працевлаштуванню, протезуванню інвалідів, забезпеченню їх засобами пересування, транспортом та ін.

У системі норм права соціального забезпечення функціонує незначне число різних видів локальних актів, прий­нятих підприємствами й організаціями в порядку стимулю­вання трудової діяльності працівників. Такі акти передба­чені ст. 9 Кодексу законів про працю України, у якому зазначено, що підприємства, установи й організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові, у порівнянні із законодавством, трудові й соціально-побутові пільги для своїх працівників.

Джерелами права соціального забезпечення є міжна­родно-правові акти — (договори, угоди), які Україна ук­лала з рядом зарубіжних країн або приєдналася до них, або в порядку правонаступництва підтвердила свої зобов'язан­ня по міжнародних договорах колишнього Союзу РСР про співробітництво у сфері соціального забезпечення й на які дана згода Верховної Ради України.

Одним із таких договорів є Угода «Про гарантії прав гро­мадян держав-учасників Співдружності Незалежних Дер­жав (СНД) у сфері пенсійного забезпечення» від ІЗберезня 1992 р.⁶⁶ Цією Угодою передбачено, що пенсійне забезпечення громадян держав СНД здійснюється по законодавству держа­ви, на території якої вони проживають.

Усі витрати, пов'язані зі здійсненням пенсійного забез­печення, несе держава, що надає забезпечення. Взаємні розрахунки не проводяться, якщо інше не передбачено дво­сторонніми угодами.

Призначення пенсій громадянам СНД проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, у тому числі пенсій на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам СНД враховується трудовий стаж, придбаний на території кожного із цих держав, а також на території колишнього Союзу РСР за час до набрання чинності цієї угоди. Обчислення пенсій проводиться із заробітку (доходу) за період роботи, що зараховується у трудовий стаж. При пе­реселенні пенсіонера в межах держав СНД виплата пенсії за колишнім місцем проживання припиняється, якщо пенсія того ж виду передбачена законодавством держави за новим місцем проживання пенсіонера з дотриманням умов, перед­бачених угодою⁶⁷.

Україна підписала й ратифікувала Угоду між держава-ми-учасниками Співдружності Незалежних Держав «Про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників і інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на тери­торії інших держав і сімей загиблих військовослужбовців» від 15 квітня 1994 р.⁶⁸.

Окремі питання пенсійного забезпечення регулюються двосторонніми угодами України й Російської Федерації. Наприклад, Тимчасовою угодою між урядами України й Російської Федерації від 15 січня 1993 р. «Про гарантії прав громадян, що працювали в районах Крайньої Півночі й місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі»⁶⁹. Російська сторона взяла на себе зобов'язання про пенсійне забезпечення громадян, що проживають нині в Україні, але раніше працювали в несприятливих кліматичних умовах на території Російської Федерації. Це означає, що Пенсійний фонд Російської Федерації буде перераховувати Пенсійно­му фонду України необхідні кошти для виплати пенсіоне­рам пенсій або частини їх, залежно від тривалості трудово­го стажу в зазначених районах⁷⁰.

Двосторонні міждержавні угоди про співробітництво у сфері соціального забезпечення громадян укладені між Ук­раїною й Королівством Іспанії. Угода підписана 07.10.96 р., ратифікована 17.12.97 p., набрала чинності 27.03.98 p., Договір між Україною й Латвійською Республікою про співробітництво в області соціального забезпечення. Підпи­саний 26.02.98 p., ратифікований 19.03.99 p., набрав чин­ності 11.06.99 р.

Міжурядові угоди укладені між урядом України й уря­дом Азербайджанської Республіки про співробітництво в області пенсійного забезпечення. Підписано 28.07.95 р. ратифіковано 07.05.96 р. набрало чинності 20.11.96 p.; Уго­да між урядом України й урядом Республіки Білорусь про га­рантії прав громадян в області пенсійного забезпечення. Підписана 14.12.95 р. набрала чинності 11.02.97р.; Угода між урядом України й урядом Республіки Грузія про співро­бітництво в області пенсійного забезпечення. Підписана в м. Тбілісі 09.01.95 p., ратифікована 22.11.95 р. Набрала чин­ності 22.12.95 р.

Договір між Кабінетом Міністрів України й урядом Ес­тонської Республіки про співробітництво в області соціаль­ного забезпечення. Підписаний ум. Києві 20.02.97 p., набрав чинності 28.01.98 р.

Угода між урядом України й урядом Республіки Молдова про співробітництво в області пенсійного забезпечення (з підсумковим протоколом). Підписано в м. Кишинові 29.08.95 p., ратифіковано 29.10.96 р. Набрало чинності

95. р.

Договір між Україною й Турецькою Республікою про співробітництво в області соціального забезпечення. До­говір між Україною й Республікою Болгарія про співробіт­ництво у сфері соціального забезпечення. Договір між Украї­ною й Республікою Югославія про співробітництво в області соціального забезпечення⁷¹.

Розроблені з іншими країнами і підготовлені до підпи­сання проекти угод: Угода між Україною й Словацькою Республікою про соціальне забезпечення громадян; Угода між Україною й Чеською Республікою про соціальне забез­печення громадян; Адміністративний договір про виконан­ня Угоди між Україною й Королівством Іспанія про соціаль­не забезпечення. Такі угоди діють поки з 21 країною.

У списку держав, з якими немає угод: Німеччина, Ізраїль, Канада, СІЛА, які стали основними пунктами для українсь­ких емігрантів⁷². Але нині триває робота щодо напрацювання договорів щодо пенсійного забезпечення з Ізраїлем, Німеччи­ною, Португалією, Угорщиною, Румунією та країнами учас­ницями СНД.⁷³

Відповідно до Конституції України (ст. 9) міжнародні до­говори є частиною національного законодавства України й застосовуються відповідно до правил, установлених для цього виду актів.

Розділ Ш

ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ

ТА ЇХ ФУНКЦІЇ У СФЕРІ

СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

3.1. Система державних органів управління

та їх повноваження у сфері

соціального забезпечення

Діюча система державних органів, у тому числі здійснююче управління соціальним захистом населення, визначена Кон­ституцією України та іншими законодавчими актами. Вона є відбиттям цілей і завдань, що стоять перед державою на су­часному етапі. Зміст діяльності того або іншого органу та його функції залежать, як відомо, від характеру того об'єкта, для управління яким створений цей орган. Цим саме й відрізня­ються органи управління один від одного.

Об'єкт управління — найважливіша ознака розмежуван­ня різних систем державних органів, що розкриває зв'язок об'єкта й суб'єкта керівництва, які в юридичній літературі іноді називають управляємою й управляючою системами.

Управління — об'єктивно необхідний інструмент, що ви­конує функцію узгодження, координації, регулювання діяль­ності людей у суспільстві.

Існують різні кваліфікуючі ознаки державних органів. Наприклад, по характеру функцій органи державної влади діляться на законодавчі, виконавчі й судові; за змістом й обсягу діяльності — на органи загальної й галузевої компе­тенції та ін. Принцип поділу державної влади закріплений у ст. 6 Конституції України.

Суб'єктами державної влади є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конститу­ційний Суд України та Верховний Суд України. Усі вони мають ті або інші повноваження у сфері соціального забезпе­чення населення.

До державних органів, що здійснюють управління соці­альним забезпеченням, відносяться, насамперед, органи за­конодавчої й виконавчої влади. Вони займають важливе місце в структурі органів державної влади й відіграють про­відну роль в управлінні всієї системи соціального захисту на­селення.

Єдиним органом законодавчої влади в країні є Верхов­на Рада України. Вона приймає закони про основи соціаль­ного захисту, формах і видах пенсійного забезпечення, зат­верджує основні показники витрат, що включаються у Дер­жавний бюджет, визначає розмір (тариф) обов'язкових страхових внесків підприємств, організацій і громадян. До компетенції Верховної Ради України відносяться питання затвердження загальнодержавних програм економічного й соціального розвитку; заслуховування щорічних послань Президента України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Винятково законами України визначаються права й сво­боди громадян, гарантії реалізації цих прав і свобод, основні обов'язки громадян; основи цивільно-правової відповідаль­ності. У сфері діяльності вищого законодавчого органу краї­ни перебувають питання подальшого вдосконалювання пра­вової бази, що стосується пенсійної реформи, соціального страхування, матеріальної підтримки сім'ям з дітьми.

Верховна Рада України є органом загальної компетенції.

Винятково важлива роль у розробці й проведенні в жит­тя соціальної політики належить Президентові України. Він затверджує національні програми соціального захисту населення, підписує закони, приймає укази з питань соці­ального захисту, у тому числі по пенсійному забезпеченню, захисту малозабезпечених сімей, по боротьбі з бідністю, попередженню виробничого травматизму й професійних захворювань, трудової реабілітації інвалідів та інших.

До повноважень Кабінету Міністрів України, як вищо­го органу в системі виконавчої влади, відносяться питан­ня, пов'язані з реалізацією й дотриманням гарантій прав громадян, передбачених законодавством про соціальний захист, проведенням у життя єдиної соціальної політики. Кабінет Міністрів розробляє й здійснює через систему органів виконавчої влади загальнодержавні програми соці­ально-економічного розвитку країни, приймає або затвер­джує нормативні акти, що регламентують діяльність органів соціального захисту населення. Так, Кабінет Міністрів прий­няв низку нормативних актів по організації роботи органів соціального захисту, медико-соціальної експертної комісії, професійної реабілітації інвалідів, підвищенню розмірів пенсій і інших.

У зв'язку із цим важливо відзначити, що управління сис­темою соціального захисту має ряд особливостей. Зокрема, тут широко застосовується система нормативів, планування витрат коштів на цілі соціального забезпечення, які встанов­люються в централізованому порядку на загальнодержавному рівні. У централізованому порядку на державному рівні управ­ління встановлюють всі умови й норми пенсійного забезпечен­ня, нормативи витрат коштів і чисельності працівників в орга­нах соціального захисту.

Важливу функцію виконують судові органи. Це само­стійна гілка влади, що виконує функції захисту прав і за­конних інтересів громадян у сфері соціального забезпечення. Суди розглядають скарги громадян на рішення органів, що призначають пенсії, встановлюють юридичні факти, що ма­ють значення для пенсійного забезпечення, виносять рішен­ня про відшкодування шкоди працівникам, що постражда­ли від нещасного випадку або професійного захворювання на виробництві, про задоволення регресних позовів органів соці­ального захисту до підприємств. Поступово накопичується досвід розгляду в судах справ про компенсації моральної шкоди, заподіяної громадянам несвоєчасною виплатою або незаконним зменшенням розміру пенсії з вини органів соці­ального захисту, про необґрунтовані рішення медико-соці-альної експертної комісії (МСЕК) про визнання або невизнан­ня непрацездатних громадян інвалідами та ін.

3.2. Центральні і територіальні (обласні) органи виконавчої влади та їх функції у сфері соціального захисту

населення

Система державних органів містить у собі організацію й діяльність центральних і обласних органів виконавчої влади.

Центральним органом виконавчої влади в області соці­ального захисту є Міністерство праці та соціальної політи­ки України (Мінпраці України). У своїй діяльності Мініс­терство керується законами й іншими нормативними акта­ми, а також Положенням про нього. У Положенні визначені головні завдання й повноваження Міністерства, компетен­ція міністра й колегії, порядок затвердження структури, чисельності й штатного розкладу центрального апарату Міністерства. Положення затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1543⁷⁴. Основ­ними завданнями міністерства є:

участь у формуванні й забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населен­ня, соціального страхування, оплати, нормування й стиму­лювання праці, охорони й умов праці, соціального обслуго­вування населення, соціально-трудових відносин;

керівництво діяльністю державної служби зайнятості, здійснення заходів, пов'язаних з ефективним функціону­ванням ринку праці, сприяння раціональної, продуктивної й вільно вибраної зайнятості, підвищенню якості й конку­рентоспроможності робочої сили;

розробка й здійснення заходів із посилення мотивації до праці, удосконалюванню її оплати, організації й норму­вання;

здійснення комплексного управління охороною праці й державного нагляду за дотриманням у процесі трудової діяльності вимог по безпеці, гігієни праці й виробничого середовища;

забезпечення через систему підлеглих йому органів реа­лізації права громадян на соціальний захист шляхом надан­ня своєчасної адресної соціальної підтримки, у тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у ви­падку втрати годувальника, працездатності, досягнення пенсійного віку та ін.;

забезпечення розвитку соціально-трудових відносин, захисту прав працюючих громадян через встановлення відповідних стандартів охорони й умов праці та нагляду за їх дотриманням роботодавцями.

Відповідно до викладених завдань Міністерство прово­дить роботу з організації соціального захисту населення в країні, по підборі, підготовці й підвищенню кваліфікації працівників своєї системи й правильному їх використанню. Воно здійснює в установленому порядку зв'язки з міжнарод­ними організаціями соціального забезпечення, з міністер­ствами соціального захисту зарубіжних країн (наприклад, бере участь у підготовці міжурядових угод про соціальне за­безпечення, у міжнародних і національних форумах, з'їздах, конференціях) та ін.

Мінпраці України очолює Міністр, якого призначає на посаду й звільняє з посади Верховна Рада України в уста­новленому законодавством порядку. Через Міністра Кабі­нет Міністрів України направляє й координує діяльність Державного комітету України по справах ветеранів.

Міністр має заступників, які призначаються на посаду й звільняються з посади відповідно до законодавства. Міністр розподіляє обов'язки між своїми заступниками, встанов­лює ступінь відповідальності заступників Міністра, начальників управлінь та інших структурних підрозділів цент­рального апарату Міністерства.

Міністр здійснює загальне керівництво сферою зайнятості, розвитком соціального страхування, нормуванням і стимулю­ванням праці, охороною й забезпеченням умов праці, соціаль­ним обслуговуванням населення, соціально-трудовими відно­синами, направляє й координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, що віднесені до його відома, особисто відповідає за розробку й впровадження Програми діяльності Кабінету Міністрів по відповідних питаннях, реалізацію дер­жавної політики у визначеній сфері.

Міністр несе персональну відповідальність перед Кабіне­том Міністрів за виконання покладених на міністерство зав­дань і обов'язків у сфері праці й соціальної політики.

У Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра (го­лова), його заступників за посадою, а також керівників структурних підрозділів Мінпраці України. Колегія розгля­дає на своїх засіданнях найважливіші питання діяльності Міністерства.

Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.

Структура й чисельність працівників центрального апа­рату Міністерства затверджується Кабінетом Міністрів. Структуру управлінь, відділів і інших окремих підрозділів Міністерства й положення про них затверджує Міністр.

Міністерство праці та соціальної політики України має більше 3,5 тисяч його регіональних підрозділів. Це унікаль­на державна структура, що здійснює управління соціаль­ним захистом громадян протягом усього життя. Сьогодні в соціальній сфері працює близько 150 тисяч державних. службовців, що виконують функції соціального забезпечення на­селення⁷⁵.

Центральним органом виконавчої влади у сфері управ­ління фінансами пенсійної системи України є Пенсійний фонд України. Фонд був створений в Україні в 1992 р. у зв'язку із прийняттям Закону України « Про пенсійне забезпечення » від 5 листопада 1991 р. Статтею 8 Закону передбачається, що призначення й виплата пенсій здійснюється з Пенсійно­го фонду України, що формується за рахунок страхових внесків підприємств і громадян.

Основними нормативними актами, що визначають право­вий статус Пенсійного фонду, регламентують його діяльність, є Закон України від 9 липня 2003 р., а також Положення про Пенсійний фонд України, затверджене Указом Президента України від 1 березня 2001 р. № 121 (зі змінами, внесени­ми Указами від 24 вересня 2001 р. № 887 і 22 червня 2002 р. № 576/2002)⁷⁶.

Положенням про Фонд визначені його основні завдання. Фонд бере участь у реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення і соціального страхування; забез­печує збір та акумулювання коштів, призначених для пен­сійного забезпечення, повне й своєчасне фінансування ви­трат на виплату пенсій і інших соціальних виплат, які здійснюються з Пенсійного фонду; цілеспрямовано викори­стовує кошти фонду, здійснює в межах своєї компетенції контрольні функції, удосконалює форми й методи фінансо­вого планування, звітності й системи контролю за витра­тою коштів. Фонд має у своєму розпорядженні величезні кошти. Його бюджет на 2007 рік становить більше 90 млрд грн, є бездефіцитним⁷⁷.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 р. № 1349 з 1 жовтня 2002 р. всі розрахунки органів Пенсійного фонду переведені на розрахунково-касо­ве обслуговування в Ощадбанк. Перехід органів Пенсійного фон­ду в Ощадбанк намічено здійснити в чотири етапи. В Ощад­банк вже переведені обласні Управління пенсійного фонду.

Пенсійний фонд, відповідно до покладеного на нього завданням, бере участь у розробці проекту Державного бюджету; планує доходи й витрати, розробляє проект бюджету фонду й представляє його на затвердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету фонду й виконує інші функції, передбачені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.⁷⁸.

Пенсійний фонд здійснює свої повноваження безпосеред­ньо й через Головні управління фонду в Автономній Рес­публіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі, а та­кож управління фонду в районах, містах і районах у містах.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року з 1 липня 2002 р. функції з призначен­ня й виплати пенсій від органів праці та соціального захисту населення повністю передані органам Пенсійного фонду України. Органам Пенсійного фонду також передані функції з призначення і виплати пенсій іншим категоріям громадян (військовослужбовцям, працівникам міліції та іншим осо­бам)⁷⁹.

З питань соціального захисту населення Пенсійний фонд тісно співробітничає з Міністерством праці та соціальної політики України.

Великий обсяг управлінської роботи виконують вико­навчі органи Автономної Республіки Крим, обласні, Київ­ська й Севастопольська міські державні адміністрації. Коло повноважень державних адміністрацій в області соці­ального забезпечення й соціального захисту населення виз­начене ст. 23 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про міс­цеві державні адміністрації »⁸⁰.

Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері соціального захисту населення закріплені в Законі України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р.⁸¹

Безпосередню організаторську роботу по соціальному захисту виконують у кожному регіоні спеціально створені для цього обласні, а в містах Києві й Севастополі — міські управління праці та соціальної політики. Так, повноваження

обласного, Київського і Севастопольського міських уп­равлінь визначені в п. 4 Типового положення про Головне управління праці та соціальної політики обласної державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2000 р. № 1498 ⁸².

Головне в діяльності обласних управлінь — організа­торська робота по забезпеченню на відповідній території ре­алізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати, охорони й належних умов праці, зайнятості, соціального захисту й обслуговування населення, у тому числі громадян, які по­требують допомоги й соціальної підтримки з боку держави.

Організаторська робота у сфері управління соціальним захистом містить у собі систему заходів із підбору й підви­щення кваліфікації працівників апарата, перевірки й оцін­ки їх ділових якостей, контроль фактичного виконання завдань і рішень керівних органів.

В обласних управліннях організаторська робота спрямо­вана на: підвищення відповідальності працівників апарату управління за доручену справу; удосконалювання взаємо­зв'язків між структурними підрозділами, роботу з кадрами в районних управліннях; планування й облік роботи; уза­гальнення й поширення досвіду роботи, методична допомо­гу районним управлінням.

Організаторська робота повинна ґрунтуватися на нау­ковій організації праці. Впровадження наукової організації праці в органах соціального захисту припускає постійне підвищення професійних якостей працівників, дотриман­ня державної й трудової дисципліни, використання передо­вих методів праці.

Обласне управління повинне постійно робити практич­ну, консультаційно-правову й організаційно-методичну допомогу районним управлінням; організовувати роботу, пов'язану з наданням адресної соціальної допомоги малоза­безпеченим сім'ям, пільг інвалідам, ветеранам війни й праці, особам, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

В організаторській роботі обласних управлінь важливе значення має своєчасне одержання інформації про діяльність підконтрольних органів, виконання ними постанов Кабінету Міністрів, окремих наказів Мінпраці України, інших цент­ральних і місцевих органів виконавчої влади. Джерелом інформації служать бухгалтерська й статистична звітності, матеріали перевірок і ревізій, а також листи, заяви й скар­ги громадян.

Робота з листами громадян — найважливіший напрямок діяльності обласних управлінь. Правильний і своєчасний розгляд звернень громадян сприяє усуненню недоліків у роботі органів соціального захисту населення. Усі заяви й скарги громадян, що стосуються соціального обслуговуван­ня, приймаються в письмовій і усній формі; підлягають обо­в'язковій реєстрації й обліку, зберіганню й розгляду; конт­ролюються своєчасність їх розгляду й виконання ухвалених рішень; аналізуються листи й узагальнюється досвід робо­ти з ними.

Ще одне дуже важливе повноваження обласного управ­ління праці та соціальної політики — контрольна робота за діяльністю районних управлінь і підвідомчих їм установ і організацій. Діяльність районних управлінь підконтрольна як районним адміністраціям і органам місцевого самовряду­вання, так і вищим органам соціального захисту, які багато уваги приділяють дотриманню законності призначення й ви­плати допомоги, соціальному обслуговуванню громадян.

Головне місце в контрольній роботі займають перевірки й ревізії. При перевірках контролюється організація вико­нання відповідних нормативних актів (постанов, розпоряд­жень, наказів і інструкцій), а при ревізіях — переважно ви­трати коштів і матеріальних цінностей. Ревізії бувають до­кументальні (матеріальних цінностей і коштів); повні (всієї діяльності органа); часткові (окремих ділянок, операцій); суцільні й вибіркові.

Перевірки й ревізії не повинні зводитися лише до вста­новлення негативних фактів, їх причин і винних осіб. Го­ловна їх мета — надання допомоги підвідомчим органам соціального захисту в удосконалюванні роботи.

Контрольно-ревізійна робота обласних управлінь міс­тить у собі перевірку законності рішень підконтрольними органами конкретних питань соціального забезпечення й обслуговування, правильності застосування правових норм, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Організаційні форми й методи контролю залежать від умов, мети, місця й часу перевірки та складу, що перевіряють.

Практика роботи органів соціального захисту виробила різні методи контролю: перевірка правильності призначен­ня (перерахунків) пенсій і допомоги по оформленню доку­ментів на виплату; постійний попередній контроль операцій по нарахуванню й виплаті пенсій і допомоги; виїзд працівників для перевірки й ревізії з наступним заслуховуванням звіту керівника районного управління, що перевіряється (установи, організації), і висновку, що перевіряють; виклик керівників для доповіді та їх повідомлення про роботу; про­ведення службових нарад; аналіз інформації та звітності, що поступає; звіти перед трудовим колективом. Усе це становить найважливішу частину організаторської роботи органів соці­ального захисту населення⁸³. .

Результати перевірки й ревізії оформляються відповід­ними документами: ревізії — актом, а перевірки — довід­кою (при відсутності зловживань і істотних порушень зако­нодавства) або актом (якщо встановлені такі зловживання).

В акті ревізії характеризується стан діяльності органа, що перевіряється. Акт підписується ревізором, керівником і головним (старшим) бухгалтером органа, що перевіряє. Юри­дичне значення акта полягає в тому, Що на основі викладе­них у ньому фактів керівник обласного управління соці­ального захисту приймає рішення. В акті вказуються фак­ти, що підлягають розгляду контролюючим органом, і осіб, дії яких повинні стати предметом обговорення.

Результати перевірки, проведені обласним управлінням соціального захисту, оформляються довідкою. У ній відби­ваються відомості, які можуть не підтверджуватися доку­ментами. Як правило, у довідці показується стан перевіре­них ділянок підконтрольних органів (позитивні сторони й недоліки) та викладається думка осіб, що перевіряють. Усі дані в довідці повинні бути достовірні, аргументовані й кон­кретні. У ній даються зміст і аналіз встановлених фактів.

Ревізія, або перевірка, звичайно закінчується службо­вою нарадою. На нараді розглядаються й обговорюються підсумки ревізії або перевірки, аналізуються причини виявлених недоліків і порушень,, вносяться пропозиції, спрямо­вані на їх усунення.

Ряд своїх повноважень у сфері соціального захисту насе­лення обласне управління виконує за допомогою взаємодії з іншими структурними підрозділами обласної державної адміністрації й органами місцевого самоврядування. Управ­ління має право залучати до розгляду окремих питань фахівців інших структурних підрозділів обласної адмініст­рації за узгодженням з їх керівниками, одержувати у вста­новленому порядку від інших структурних підрозділів, органів місцевого самоврядування документи й інші мате­ріали, необхідні для виконання покладених на нього обо­в'язків.

Керівництво діяльністю управління здійснює начальник управління. Він несе персональну відповідальність за вико­нання покладених на управління завдань і обов'язків, уста­новлює ступінь відповідальності заступників начальника управління, керівників структурних підрозділів.

Управління є юридичною особою, має самостійний ба­ланс, розрахункові рахунки в установах Державного казна­чейства й утримується за рахунок коштів Державного бюд­жету.