2. Поняття та види прав на чужі речі. Сервітут, суперфіций, емфітевзис.

Поняття та види прав на чужі речі. В Стародавньому Римі крім права власності до речових прав відносилися також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їх загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей. Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони мали на увазі можливість однієї особи користуватися річчю, що належала іншій особі). К правам на чужі речі відносилися також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу по якому-небудь зобов’язанню і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, звернути стягнення на заставлену річ. Сервітути, їх поняття та види. Сервітути виникли як результат існування права власності на землю. В Римі часто траплялися випадки, коли земельна ділянка однієї особи не мала виходу до дороги, з огляду на те, що її оточували ділянки інших власників. Тому власник не міг потрапити до своєї землі не користуючись землею іншого. Схожа ситуація склалася і з прогоном скота, з необхідністю доставляти воду, тощо. Для врегулювання ситуації були введені сервітути. Предметом сервітутного права був сама земельна ділянка, а не дія відповідної особи по виконання обов’язку допускати сусіда на свою землю. Тому сервітути діяли незалежно від зміни власників землі. Пізніше разом з сервітутами, що виникали на ґрунті сусідських земельних відносин, з’явилася нова категорія сервітутних прав вже не обов’язково у відношенні сусіда і не обов’язково при користуванні землею. Наприклад, спадкодавець заповідає одній особі своє майно і одночасно іншій особі заповідає право користування цим майном. Ці права називалися узуфруктом. Узуфрукт з’явився пізніше всіх інших сервітутів, але все одно відноситься саме до цієї категорії.

Звідси поділ сервітутів на земельні та особисті. Особистий сервітут належав окремій особі персонально, а земельний сервітут належав особі як власнику землі. Земельна ділянка, на користь якої встановлювався сервітут називалася пануючою, а земельна ділянка, якою користувалися для забезпечення сервітуту називалася обслуговуючою.Встановлення на річ сервітутного права не означало обов’язково відсторонення власника від користування річчю. Він міг також користуватися землею або річчю разом з володільцем сервітуту якщо таке спільне користування було можливим. У випадку, коли спільне користування було не можливе виникав конфлікт між правом власності і сервітутним правом. В даному випадку сервітутне право переважало, оскільки вважалося, що при встановленні сервітуту власник сам обмежив себе у можливості розпоряджатися об’єктом сервітуту. Серед земельних сервітутів розрізнялися міські та сільські в залежності від характеру пануючої ділянки. Сервітути, що встановлювалися на користь забудованих ділянок називалися міськими, сервітути на користь ділянок польових, незабудованих називалися сільськими.  До сільських належали: дорожні сервітути (право переходити та переїжджати через сусідський земельну ділянку, право перевозити вантаж, право проводити худобу), водні сервітути (право проводити воду з сусідньої ділянки, право черпати воду на сусідній ділянці), пасовищні (право випасати худобу на сусідній ділянці), тощо. До міських належали: право спирати будівлю на стіну сусіда, право вбудувати балку в стіну сусіда, право світла, право виду, тощо. До особистих сервітутів належали: узуфрукт і узус. Узуфрукт – це право користування річчю та отримання від неї плодів з зберіганням цілісності речі. Узус – це право користування річчю, але без права користування її плодами. До числа прав на чужі речі належали також речові, відчужувані права довгострокового користування чужою землею, що передавалися в спадщину: сільськогосподарською – для її обробки (емфітевзис), міською – для будівництва (суперфіцій). Ці права досить схожі з сервітутами, оскільки їх предметом є можливість користуватися чужою річчю. Відрізнялися вони тим, що вони були довгострокові та передбачали більше можливостей. Встановлення одного з цих двох прав на земельну ділянку робить права власності майже номінальним. У зміст емфітевзису входить право користування земельною ділянкою (з правом зміни характеру ділянки, але без права погіршення), збирати з неї врожай, право закладати емфітевзис, відчужувати передавати в спадщину. Але право відчуження емфітевзису обмежувалося обов’язком відчужувача повідомити власника про це, причому власник мав пріоритетне право придбання емфітевзису протягом двох місяців. При відчуженні власник отримував два відсотки від суми продажу. Суб’єкт емфітевзису зобов’язаний був сплачувати орендну плату за користування, а також земельний податок. Суперфіцій являв собою аналогічне з емфітевзисом речове, відчужуване, з можливістю передати в спадщину право будівлі на чужій міській ділянці та право користування цією ділянкою. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки, оскільки в Римі існувало правило, що будівля пов’язана з землею, а тому і передається разом з нею.  Для захисту суперфіція та емфітевзису застосовувалися ті ж позови, що і до захисту права власності, але у формі позовів по аналогії.  Заставне право. Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що звернення стягнення на річ у випадку невиконання зобов’язань було можливе:  1. незалежно від того, продовжує вона належати боржнику чи ні; 2. першочергово перед іншими вимогами інших осіб до боржника. Форми застави:  1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком, пізніше вона отримала позовного захисту. 2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що при виконанні зобов’язання річ передається назад. 3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше попередніх двох. В цій формі застави майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати цю річ для її наступного продажу. Особливістю іпотеки також було те, що одну і ту ж річ можна було закладати частинами вартості. Якщо при продажу речі отриманої суми не вистачало для погашення боргу, кредитор звертався до суду у загальному порядку. Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом з заставою речей визнали можливість і застави зобов’язань. Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того заставне право в деяких випадках виникало в силу закону. Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмету застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, що забезпечене заставою.

Вінднкацшиий позов застосовувався для повернення власнику речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його можна було застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насиль­ник) володільця, так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з невласником). При цьому тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує. У разі, якщо своє право власності позивач отримав похідним способом, необхідно було довести і законне право власності свого правопопередника. При задо­воленні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовіс­ний - увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власни­ка можливості здійснення його прав на річ і навіть покриває спричи­нені його діями збитки власника (не отриманий внаслідок крадіжки плугу або посівного зерна врожай). Сама річ поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат - необхідних (тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого бор­ту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона може існувати, наприклад, на додаткове вітрило).

Негаторпий позов використовувався для усунення перешкод, які заважають нормально здійснювати своє право власності (хтось нама­гається неправомірно використовувати чужу річ, наприклад, жене худобу на водопій через ділянку сусіда). Негаторний позов носить абсолютний характер, тобто спрямований проти будь-якого порушни­ка права власності (через цю ділянку намагаються гнати худобу кіль­ка сусідів, позов стосується усіх).

Прогібіторний позов застосовувався у випадку, якщо інша особа своєю поведінкою заважала власнику нормально здійснювати своє право власності без посягання на саму річ (наприклад, споруджується стіна, яка перекриває доступ сонячного світла до вікна сусіднього будинку).

Публіціанський позов застосовувався претором на захист бонітар-ного власника проти квіритського, такий як віндикаційний, для захис­ту будь-якого добросовісного володіння.

Похідні способи набуття основною правовою формою мали дого­вір, зокрема купівлі-продажу, міни, застави. Право власності набувача базується на праві власності відчужувача. Також до похідних спосо­бів відноситься манципація (фактична передача речі у присутності свідків), уступка права (процедура перенесення права власності, на­приклад, на борг, на чужі речі), передача (виконання умов договору купівлі-продажу, дарування).

Вінднкацшиий позов застосовувався для повернення власнику речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його можна було застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насиль­ник) володільця, так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з невласником). При цьому тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує. У разі, якщо своє право власності позивач отримав похідним способом, необхідно було довести і законне право власності свого правопопередника. При задо­воленні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовіс­ний - увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власни­ка можливості здійснення його прав на річ і навіть покриває спричи­нені його діями збитки власника (не отриманий внаслідок крадіжки плугу або посівного зерна врожай). Сама річ поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат - необхідних (тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого бор­ту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона може існувати, наприклад, на додаткове вітрило). •

Негаторпий позов використовувався для усунення перешкод, які заважають нормально здійснювати своє право власності (хтось нама­гається неправомірно використовувати чужу річ, наприклад, жене худобу на водопій через ділянку сусіда). Негаторний позов носить абсолютний характер, тобто спрямований проти будь-якого порушни­ка права власності (через цю ділянку намагаються гнати худобу кіль­ка сусідів, позов стосується усіх).

Прогібіторний позов застосовувався у випадку, якщо інша особа своєю поведінкою заважала власнику нормально здійснювати своє право власності без посягання на саму річ (наприклад, споруджується стіна, яка перекриває доступ сонячного світла до вікна сусіднього будинку).

Публіціанський позов застосовувався претором на захист бонітар-ного власника проти квіритського, такий як віндикаційний, для захис­ту будь-якого добросовісного володіння.

Висновок до теми. Право власності на річ дає відповідному су­б'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річ­чю. Хоч право власності є правом приватним, однак воно має забезпе­чувати й публічний інтерес. Характерною ознакою права власності є його непорушність.

Завдання для самоконтролю

1. З яких основних елементів складається право власності?

2. Що таке квіритська, преторська (бонітарна) та провінційна влас­ ність? Чи міг римський громадянин володіти провінційною влас­ ністю?

3. Визначіть поняття спільної власності.

4. Які речі не могли бути предметами права власності? Які речі мог­ ли бути предметом права власності, але вилучалися з обігу?

5. Обмеження у користуванні власністю - за законом і за правочином.

6. Заборони відчуження приватної власності.

7. Первісні способи набуття права власності.

8. Похідні способи набуття права власності.

9. Що таке віндикаційний позов?

10. Захист права власності засобами прогібіторного та негаторного позовів.

Змістовий модуль 6. Зобов’язальне право.

1. Поняття, зміст та значення зобов'язань у цивільному обороті Давнього Риму.

2. Види зобов'язань.

3. Виконання зобов'язання та його забезпечення.

4. Припинення зобов'язань.

Література:

[1, 3, 4, 5, 6, 8, 10, 11, 12, 16, 26, 27]

Мета та завдання: показати велике значення, яке надавали стародавні римські юристи правовому регулюванню взаємовідносин учасників товарообміну, тому вони встановлювали їх учасникам певні права та обов'язки.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що вчення про зобов'язання виникло тому, що була суспільна потреба узаконити динаміку цивільних правовідносин з метою зобов'язати боржника виконати зобов'язання.