1. Правосуддя у Давньому Римі. Виникнення державного суду.

Саморозправа була нестерпною для розвинутого суспільства, коли захист майнових прав та інтересів здійснювався власними силами потерпілого або його родом. Спочатку був встановлений порядок за­стосування сили щодо порушника, з часом приватна розправа була остаточно заборонена, усі суперечки між громадянами передані ви­ключно у компетенцію державного суду. Виняток існував тільки при застосуванні порушником сили, визнавався лише принцип - Насилля дозволено відбивати силою. При порушенні майнових прав без засто­сування порушником сили законом встановлювалися найтяжчі ре­зультати для кредитора. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії спорів можли­вість висунення позову. Якщо ж позов не було встановлено, немає і захисту державою права. Наприклад, група т.зв. безіменних контрак­тів пізніше отримала визнання в цивільному праві (наприклад, дого­вір міни), а до того часу виконання укладеного зобов'язання такого типу було лише моральним обов'язком сторін.

Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний і цивільний. Циві­льний процес в період Республіки складався з двох стадій: підготовка до винесення рішення та винесення рішення. Перша стадія зводилася до розгляду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався її виконати — подальший розгляд справи припинявся. В разі його незгоди претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судці. Крім суддів, що призначалися претором, існували ще й т.зв. арбітри. У стародавній період вони вирішували на свій розсуд конф­лікти між сусідами і родичами. Спеціальні колегіальні (у складі 3, 5 чи 7 судців) суди розглядали приватні спори громадян з перегрінами, а також питання про шкоду, заподіяну міжнародними договорами, і питання про статус свободи. Членів судів призначали претори. За за­здалегідь несправедливе рішення суддя відповідає власним майном. Виявлена неповага до суду тягне за собою карну або матеріальну від­повідальність.

Деякі загальні правила (принципи) цивільного процесу: Ніхто не може бути суддею у власній справі. Слід вислухати й іншу сторону. Коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не пози­вача. В сумнівних випадках - більш м 'яке рішення. Якщо є сумнів, пі­дозрюваний звільняється від переслідування. Один свідок - не свідок, ніхто не може бути двічі покараний за один і той самий делікт.

2.Зміст і особливості легісакційного, формулярного та екстраординарного процесів.

Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шля­хом проголошення певних, фіксованих слів. Це найдавніша форма судочинства, яка позначалася обтяжливим формалізмом - при відсту­пі від форми процес припинявся, його застосування обмежувало гос­подарський оборот. Отже, характерні риси легісакційного процесу були такі:

1. Він складався з двох стадій: in jure та in judicio. У пер­шій стадії брали участь сторони і судовий магістрат. Все трохи нагадувало виставу: кожний з учасників займав місце, передбачене мізансценою, і промовляв репліки, передбачені п'єсою. Щоправда, діючі особи цієї вистави були вільні у ви­борі фіналу: відповідач міг погодитися з вимогами позивача, і на цьому дія закінчувалася; однак він міг і заперечувати їх — тоді процес переходив у другу стадію, де, власне, і відбувався розгляд справи по суті. Слід зазначити, що на цьому етапі позивач вже не міг зневажити провадження справи, бо після in jure не можна було подавати вдруге позов з тієї самої підстави до того самого відповідача. Це правило діяло навіть у разі, якщо судове рішення чомусь не було прийнято.

2. Мало місце розмежування функцій магістрату (спочатку це був консул, потім — претори, едили, префекти колоній то­що) і суддів.

Магістрат брав участь тільки у першій стадії розгляду спору (а точніше — його фіксування), фактично йому відво­дилася роль пасивного свідка, що подає свої репліки за роз­кладом. Крім того, він відповідав за додержання процедури і всього сценарію. Кульмінацією його участі було фіксування наявності спору і призначення судді. Суддя був головною діючою особою на другій стадії. Його могли призначати з числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів. Присяжних суддів призначав магістрат, як правило, з числа запропонованих учасниками процесу канди­датур. Зазвичай, це був не професійний юрист. Від судді ви­магалося не стільки знання права, скільки добра репутація, довіра до нього учасників спору.

3. Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сто­рони та їхніх представників (які допускалися у другу стадію слухання справи, але не в першу) і виносили рішення, що ос­карженню не підлягало.

4. Судовий розгляд був обмежений у часі й за місцем дії. Зокрема, справу не могли розпочати у «несудові дні» за ка­лендарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в республіці, ніж видання Законів XII таб­лиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Втім, це було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім, хто бажав, відвідати йо­го. Щодо місця проведення процесу, то спочатку це було ви­нятковим правом Риму, але зі зростанням держави таку мож­ливість дістали муніципії та колонії.

Оцінюючи значення легісакційного процесу, варто зверну­ти увагу на те, що він відіграв у становленні римського права значно більшу роль, ніж йому часом відводять, коли зазнача­ють, лише як про недоліки, про його формалізм і консерва­тивність.

Стадія починалася з того, що обидві сторони з'яв­лялися до претора (кредитор був зобов'язаний забезпечити явку борж­ника, навіть силою). Далі позивач виголошував суворо визначену сло­весну формулу і торкався спеціальною паличкою, т.зв. віндиктою, спірної речі чи її символічної частини (наприклад, шматка дерну, як­що спір йшов про земельну ділянку). Якщо відповідач не погоджував­ся з вимогою, він виголошував свою формулу і покладав на спірну річ контрвіндикту (згода, тобто судове визнання, вела до припинення да­льшого розгляду справи). Найменше порушення у виголошенні фор­мул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Це ставило на меті запобігання сутяжництву: якщо переможець у суді отримував свій заклад назад, то переможена сторона свого закладу позбавлялася, він йшов у дохід держави. До винесення судового рішення спірна річ зберігалася - за розсудом претора - у позивача, відповідача чи навіть у третьої особи. Претор звертався до свідків з проханням засвідчити невирішений спір.

На другій стадії запропонований претором і схвалений сторонами суддя одноосібно, без жодних формальностей, вислуховував покази сторін та свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало - судове рішення повинно прийматися за істину.

Після винесення рішення кредитор в присутності посадової особи і свідків накладав руку на боржника і виголошував відповідну форму­лу та судове рішення вступало у законну силу.

У другій половині періоду республіки інтенсивний розви­ток сільського господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до значного зростання майнових спорів, що вимагали швидкого та ефективного розгляду. Легісакцій- ний процес з його формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Потрібні були радикальні зміни. Зако­ном Ебуція між 149 і 126 pp. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства було внесе­но істотні зміни, що ґрунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладався на претора. Пози­вач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без додержання формальностей і ритуалів. Вислухав­ши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор са­мостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, що дістала назву «формула». Так виникла назва нової процедури судочин­ства — формулярний процес.

Формулярний процес як більш гнучка, досконала форма судочин­ства виникає за часів пізньої Республіки. Претор подавав справу у письмовому вигляді, цим самим закликаючи суддю засудити обвину­ваченого, якщо він визнає певні твердження доведеними, або виправ­дати його за належних обставин. Обов'язок формулювати позовні вимоги перекладається на претора, а з позивача зняті формальності. Стадія завершувалася складанням претором спеціальної записки -формули - для судді. В цій записці вказувалися умови, за яких позов мав бути задоволений чи, навпаки, можливі застереження, які робили неможливим задоволення такого позову. Претор отримав право ви­кладати позов, не дотримуючись форми, це дозволяло йому давати свою підтримку новим нормам цивільного життя. В своєму едикті при вступі на посаду претор виголошував, яким позовам він буде на­давати позовний захист, а яким - ні. Такий едикт відігравав роль своє­рідної передвиборної платформи (претори, як й інші посадові особи Риму, обиралися центуріатними народними зборами), тобто можна гово­рити про своєрідний зворотний зв'язок законодавця і народу Риму.

У формулярному процесі вимога в позові визначалася у грошовій формі. Магістрат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, застосувати публічний розпродаж з торгів усього або частини належ­ного йому майна.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки нас­тільки, що й надалі обслуговував цивільний обіг весь насту­пний період — принципат — аяс до встановлення абсолютної монархії (домінату). Зокрема, саме формулярний процес дав змогу перетворити застаріле jus civile з вузько національного у всесвітньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з ді­яльністю преторів сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ри­туальних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу — метою провадження на першій стадії та юридич­ною підставою для провадження на другій.

У формулі містився виклад юридичної сутності спору. Во­на складалась з певних основних і додаткових частин і завж­ди починалася призначенням судді, якому доручалося роз­глянути справу: «Octavius judex esto» — «Хай Октавій буде суддею». Потім послідовно йшли: а) інтенція — виклад ви­мог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від під­твердження чи спростування інтенції. Формула завжди мала вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявить­ся, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, як­що не виявиться — виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти у фор­мулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Тоді на початку формули перед інтенцією вставляла­ся демонстрація чи проскрипція, що конкретизували її зміст.

Окрім звичайних складових частин формули до неї іноді вводили додаткові: ексцепцію — заперечення відповідача проти вимог позивача тощо.

Отже, формула — не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба ви­рішувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

Проте найістотнішим моментом у формулярному процесі була навіть не формула (хоч це дуже значне явище саме по собі), а те, що претор перестав бути простим фіксатором ри­туальних дій, як це було раніше у легісакційному процесі. Поступово він починає формулювати основи правової полі­тики у країні, його значення і влада у судовій сфері фактич­но стають безмежними.

Екстраординарний процес виник з періоду Імперії, процедуру фор­мулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмови­лися від непрофесіоналів, і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно з законом і відповідно до фактів. Демократія тоді обмежувалася, тому був обмежений і принцип публі­чності, скасовані виборні судді. Набуває поширення практика одно­особового розгляду цивільних справ магістратами. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столи­цях - Римі і Візантії - начальник міської поліції. Позивач подавав скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї із сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідан­ня. Допускалася апеляція на винесене рішення. Останньою апеляцій­ною інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців від­повідач не повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення су­ду виконувалося силою зброї. Вперше було запроваджено мито для покриття судових витрат.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадов­цю — аж до імператора.

Відповідач, який проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, що прийняв до свого провадження справу. Спочатку такі дії відповідача тягли ав­томатичний програш справи, а пізніше давали підставу для розгляду її без нього.

Рішення могло бути оскаржене імператору. Але незабаром він делегував розгляд скарг префектам міста і префекту Пре­торія. Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглядав справу, в усній формі відразу після винесення вироку або в письмовій — у найближчі дні. Подання скарги на вирок або рішення суду призупиняло його чинність.

В екстраординарному процесі зберігся і дістав подальший розвиток принцип змагальності, однак був обмежений прин­цип публічності. Вперше було запроваджено мито на покрит­тя судових витрат.

У період пізнього домінату з'явився ще один різновид спрощеного судового процесу — лібелярний (libella — скар­га), або ж рескриптний (rescriptum, rescriptio — письмовий висновок), характерною рисою якого було посилення адмі­ністративних засад і скорочення строків розгляду справ.

Rescriptum (rescriptio) — письмовий висновок імператора зі спірного питання у відповідь на особисте звернення однієї із сторін спору або на лист державного органу. Приват­ним особам імператор відповідав у формі subscriptio. Цей документ вивішувався у публічному місті, щоб заявник міг зняти з нього копію. Шановним громадянам та корпораціям принцепс направляв спеціальне послання з відповіддю (epis- tula).

Рескрипти відображали юридичну точку зору імператора, хоч і не мали характеру судового рішення. У добу раннього принципату в розробці рескриптів брали участь правознавці, однак з часом їх відтісняє державна бюрократія. З III ст. ви­дання рескриптів виступає як антипод консультацій право­знавців. У домінуванні рескриптів вбачають одну з причин за­непаду правової науки. Як зазначалося, саме на основі рес­криптів виникає «рескриптний процес» як особливий вид провадження: перед тим як подати позов до суду, сторона зверталася до імператора з особистим проханням висловити­ся зі спірного питання. Цей шлях вимагав чималих витрат, але, разом з тим, захищав сторону від свавілля суддів першої інстанції, яких пов'язував рескрипт (за умови, що сторона вірно виклала зміст справи). Імператор міг також відіслати заявника до судді, давши останньому відповідну вказівку що­до вирішення спору. Урочистою формою рескриптів цього роду була adnotatio — письмова резолюція імператора на зверненні до нього.

За юридичною природою рескрипти — різновид імпера­торських конституцій. З II ст. їх визнають нормами права, що мають силу закону. У політичному сенсі рескрипти імперато­рів були важливим засобом боротьби проти відцентрових тенденцій у римській державі пізньої доби.

Крім судового існували й суто адміністративні форми за­хисту прав від правопорушень, що ґрунтувалися на владі, на­даній магістратам (imperium). Поміж них розрізняли інтер­дикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в пер­вісному стані.

Інтердикти (interdictum) — це розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати протиправні дії. Спочатку інтердикти адресувалися конкретним особам, а потім їх ста­ли виголошувати як загальнообов'язкове правило. Вони ши­роко застосовувались як правовий засіб боротьби із самочин­ними діями — претор віддавав розпорядження: не чинити на­сильства (vim fieri veto). Самоуправство за давніх часів най­частіше виявлялось з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти, що захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

Стипуляція, преторська стипуляція (stipulatio) — обі­цянка заплатити певну суму або зробити що-небудь, що ви­голошувалась в урочистій обстановці в присутності претора. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечен­ня виконання вже існуючих зобов'язань чи попередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку загро­жує обвал. Це може завдати шкоду сусіду і той звертається до претора з проханням, щоб власник будинку дав обіцянку відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння (missio in possessionem) здійснюється за розпорядженням претора для забезпечення схоронності певного майна, для виконання певних дій тощо. Воно могло здійснюватися (наприклад введення у володіння спадковим майном) з метою забезпечення виконання заповідальних від- казів.

Поновлення в первісний стан (restitutio in integrum). У деяких випадках правові наслідки договору могли бути не­вигідними або навіть шкідливими для однієї з його сторін, яка була змушена укласти угоду, наприклад, під впливом на­сильства, обману тощо з боку контрагента. Отже, виникає проблема виправлення несправедливого становища. Претор використовував для цього restitutio in integrum — поновлен­ня в первісний стан. За заявою сторони договору, що пост­раждала, на підставі свого imperium претор визнавав договір недійсним і поновлював сторони у стані, в якому вони знахо­дилися до укладення договору (покупцю повертається вар­тість речі, а продавцю — продана річ).

Реституція застосовувалася у суворо визначених випадках: неповноліття однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), по­милка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa).

Процесуальне представництво. Стародавнє римське право тривалий час не визнавало процесуального представництва, тобто захист інтересів тієї чи іншої сторони у процесі треті­ми особами взагалі не допускався. Сторони в процесі зо­бов'язані були брати участь у ньому особисто. Гай зазначав (4.82), що в часи старого судочинства заявляти позови від імені третьої особи не дозволялося. Проте в деяких передба­чених законом випадках представництво все ж допускалося, наприклад, від імені народу виступав магістрат, у процесах про свободу і про опіку — опікун. Пізніше було допущено представництво від імені осіб, що потрапили в полон або бу­ли відсутні через державні справи.

При формулярному процесі процесуальне представництво дістало широке визнання. Представники виступали на боці недієздатних осіб. Були відомі два види представників: когні- тори і прокуратори. Когнітори виступали від імені недієздат­них осіб, ведучи справу в суді від свого власного імені. Тому використовувалася формула з перестановкою осіб: в інтенції зазначалося ім'я особи, яку представляли, а в кондемнації — ім'я когнітора.

Прокуратор виступав у процесі як управляючий усім май­ном особи, яку він представляв, або як спеціально призначе­ний представник. Прокуратором вважався і той, хто взявся вести справу в суді за власною ініціативою без доручення. Це були види добровільного представництва, від якого слід від­різняти процесуальне представництво, що встановлювалося щодо осіб з обмеженою дієздатністю в разі необхідності. Ду­шевнохворі, марнотратці виступати самостійно в суді не мог­ли — їхні справи вели куратори в інтересах підопічних. Так само вели справи опікуни малолітніх і жінок. За за­гальним правилом ці особи виступали в суді самі, але за умо­ви схвалення їх дій опікуном. Немовля завжди представляв опікун.

Адвокати не були представниками у точному значенні цього слова. Вони обиралися самими сторонами і сприяли їм у захисті прав, даючи