3. Спадкоємство за заповітом.

Існування заповіту виключало успадкування за законом. Спадку­вання за заповітом - одностороній правочин на випадок смерті з

Сингулярне наступництво - коли особа, згідно із заповітом помер­лого, одержувала лише окремі права чи частини майна померлого та відповідальності за його борги не несла.

Заповіт (тестаментум) - це односторонній правочин, розпоряджен­ня спадкодавця щодо свого майна на випадок смерті. Тоді у Римі діяв принцип свободи заповіту, хоч і існувало ще й т.зв. необхідне спадку­вання, коли близькі родичі померлого гарантовано отримували певну частку майна, незалежно від того, на чию користь було складено за­повіт.

Обов 'язкові вимоги до заповіту:

Заповіт виключав спадкування за законом, але поступався міс­ обов'язковим призначенням спадкоємця. Цей акт може у будь-яку мить бути відкликаний спадкодавцем. Вступ у спадщину відбувається лише з волі спадкоємця, яка виражається після прийняття спадщини. Заповіт буде дійсним при правоздатності спадкодавця. Приватний заповіт складався через манципацію — спадкодавець передавав майно окремій особі, яка брала на себе обов'язок виконати його розпоря­дження. Нарешті, приватний заповіт можна було скласти шляхом за­несення прийнятого рішення в протоколи суду чи іншого державного органу. В заповіті обов'язково мав бути призначений спадкоємець (один або кілька). Можливим було також призначення додаткового спадкоємця - на випадок смерті основного ще до відкриття спадщини.

Заповіт визнавався недійсним, якщо спадкоємець втрачав статус свободи, а з ним і цивільну правоздатність; якщо спадкоємець втрачав своє право на спадщину (наприклад, був убивцею заповідача) або гинув раніше від спадкодавця; якщо спадкодавець сам анулював скла­дений заповіт шляхом заяви у суд або приватним порядком у присут­ності трьох свідків; якщо було складено новий заповіт.

4. Спадщина. Правонаступництво.

Щоб спадок перейшов до спадкодавця, спадкоємець здійснює не­обхідні юридичні дії: повне виявлення й охорону спадкової маси; ви­значення кредиторів і боржників, об'єму їх вимог та зобов'язань; ви­явлення інших потенційних спадкоємців. Не існувало якогось визна­ченого терміну перехідного періоду, але кредитори померлого нама­галися якомога швидше задовольнити свої вимоги. Спадщина відкри­вається смертю спадкодавця, однак спадкоємці з цього моменту ще не стають власниками. Для цього ще вимагалася здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину та їх певне волевиявлення. Таким волевиявленням виступала відповідна заява або вступ у фактичне володіння. Після прийняття спадщини спадкоємець відповідає вже по усіх боргах померлого, навіть по тих, про які він не знав у момент вступу у спадкування. В разі, якщо опис спадщини був складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах вартості майна померлого спадкодавця. У випадку, якщо спадкоємець мав вла­сні борги, кредитори спадкодавця могли вимагати розмежування май­на спадкоємця і спадкової маси з метою першочергового задоволення власних вимог. Кредитори спадкоємця могли задовольнити свої вимо­ги до нього за рахунок отримуваної спадкової маси лише після того, як був проведений остаточний розрахунок з кредиторами померлого спадкодавця. Задоволення вимог кредиторів спадкодавця відбувалося у порядку висунення претензій. В першу чергу задовольнялася раніше висунена вимога, тобто першому у часі - перевага у праві. Якщо спад­кова маса була вичерпана, а борги ще залишалися, ті, хто запізнився, не отримували нічого.

Поділ майна між спадкоємцями відбувався через взаємну угоду або у судовому порядку. При поділі майна між спадкоємцями пропор­ційно ділилися і борги.

Виморочне майно - те, що неприйняте жодним із законних спадко­ємців, первісно ним міг скористатися будь-хто. В період пізньої Рес­публіки таке майно переходило у власність держави, в період Імперії встановлено переважне право церкви чи муніципального сенату. Зро­зуміло, що набувач такого майна повинен був домовитися з кредито­рами померлого. Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідання імператору.

Заповідальний відказ (легат) - це розпорядження спадкодавця про надання певній особі якоїсь вигоди за рахунок спадкової маси. Легетарій - не спадкоємець, він одержує не частку, а конкретне право (наприклад, право проживання) або річ уже безпосередньо від спадко­ємця. Зрозуміло, що відповідальності за борги померлого він не несе. Легетарій має право на висунення позову до спадкоємця, який прийн­яв спадщину. Усі легати поділялися на: 1) спадкоємець передає певну річ певній особі; 2) спадкоємець купує певну річ для певної особи; 3) спадкоємці додають одному із спадкоємців додатково до належної йому по закону частки певну річ; 4) спадкоємець має віддати вказаній особі свою власну річ.

Фідеікоміси - доручення совісті, їх можна було накладати без зай­вого форматіізму, як до, так і після складання заповіту. Це доручення могло покладатися на спадкоємців за законом або за заповітом. За часів Августа магістрати забезпечують виконання фідеікомісів.

Висновок до теми. Римське право розглядало успадкування як універсальне спадкоємство, при якому спадкоємець, вступивши у спадок, одним актом набував всю сукупність прав та обов'язків помер­лого.

Завдання для самоконтролю

1. Що таке спадкове право, спадкування, спадкова маса, заповіт?

2. Що таке універсальна і сингулярна наступність у спадкуванні?

3. Назвіть обов'язкові вимоги до заповіту.

Коли наступало спадкування за законом?

Що таке спадкування заправом представництва?

5. При яких умовах заповіт вважався не дійсним?

6. Які існували вимоги до прийняття спадщини?

7. Що таке заповідальний відказ (легат)?