Китайська філософія.

Філософія Китаю в своєму розвитку пройшла три основні етапи:

• VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – зародження і становлення стародавніх національних філософських шкіл;

• ІІІ-ХІХ ст. н.е. – проникнення в Китай із Індії буддизму (ІІІ ст. н.е.) і його вплив на національні філософські школи;

• ХХ ст. н.е. – сучасний етап – поступове подолання замкнутості китайського суспільства, збагачуючи китайську філософію досягненнями європейської та світової філософії.

Стародавніми національними філософськими вченнями в Китаї є:

• даосизм;

• легізм;

• конфуціанство;

Менш поширеними були:

• моізм;

• натурфілософія;

• номіналізм.

Після проникнення в Китай буддизму (ІІІ ст. н.е.) і до кінця ХІХ ст.

( другий етап ) основу китайської філософії складають:

• чань-буддизм (національний філософський буддизм, який виник в результаті впливу китайської культури на індійський буддизм, який був запозичений Китаєм);

• неодаосизм;

• неоконфуціанство.

В ХХ ст. національна китайська філософія збагатилася досягненнями світовими філософськими думками, а також і ідеями:

• марксизму;

• відомих європейських філософів;

• американською філософією прагматизму;

• християнською релігією.

Для китайського бачення світу і оточуючої реальності (що знайшла відображення в китайській філософії) характерно:

• сприймання своєї країни – Китаю – як центру існуючого світу;

• поняття окремих подій, історії в цілому як циклічного процесу;

• усвідомлення своєї відповідальності перед Небом і Землею за вірне втілювання на Землі космічних циклів;

• сприйняття людини, природи і космосу як єдиного цілого;

• консерватизм свідомості, звернення в минуле, боязнь перемін;

• не виділяння окремих людських особистостей із колективу;

• усвідомлення безпорадної людини в боротьбі проти природної стихії; пріоритет, який віддається колективним формам праці; звідси – повага і пріоритет перед організаційною силою – державою;

• сприйняття людської особистості, колективу, суспільства і держави – як єдиного цілого; поширення в суспільстві вертикальних зв’язків (влади і підлеглих), субординації, відповідальність перед начальниками, сприйняття глави держави, а державу – з’єднуючою силою суспільства;

• конформізм у взаємовідношеннях, віддавання переваги спокою і

• бездійству;

• розуміння життя перш за все як життя Духа в тілесній оболонці, віддаючи перевагу земному життю загробному, прагнення максимально продовжити життя окремої людини на Землі (за допомогою трав, фізичних вправ, правильного способу життя і правильного відношення до оточуючої діяльності);

• сприйняття нереальних сил як реальність;

• повага до батьків, старших, предків та духів (“шенів”).

Згідно китайській філософській традиції людина є згустком трьох видів космічної енергії: цзин, ци, шень.

Цзинь – енергія зародження всього сутнього, “корінь”, “насіння” живого організму.

Ци – матеріально-духовна енергія, яка служить “будівельним матеріалом” всього сутнього.

Шень – невичерпна духовна енергія, що існує в людині, яка складає основу людської особистості і не зникає після смерті людини.

Сприйняття китайською філософією людини має ряд особливостей. На відміну від західної філософської традиції китайська філософія:

• не дає чіткого поняття, намагається вникнути в сутність людини не шляхом виведення чітких понять, а шляхом створення і вивчення її образу;

• починає відлік людського життя не з моменту народження, а з моменту зародження;

• не виключає людину назавжди із системи людських відносин після смерті, тобто людина залишається в системі людських відносин після смерті нарівні з живими людьми;

• виділяє в якості духовного центру людини не голову, а серце;

• сприймає людину як частину природи і космосу;

• закликає цінити земний відрізок життя, максимально продовжувати його тривалість.