? Запитання для самостійного закріплення матеріалу

1. Релігійна організація як соціальний інститут.

2. Церква, секта, деномінація.

3. Законодавство про свободу совісті та релігійні організації.

Література

1. Бублик С.А. Релігієзнавство – Київ. Юрінком Інтер. 1998.

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. Підручник. Київ.1995

3. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Київ “Освіта”. 1997

4. Єришев А.А. Религиоведение. Учебное пособие. Киев. 1999.

5. Головащенко. Біблієзнавство. Вступний курс. Київ “Либідь”. 2001.

6. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

7. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.

8. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М., 1993.

9. Лосев А.Ф. Словарь античной мифологии. – М., 1995.

10. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990.

11. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 1998.

12. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

13. Ортега-и-Гасет Х. Что такое философия? – М., 1991.

14. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. И дополн. – М., 2001.

15. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. – М., 2000.

16. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

17. Философия. Учебник / Под ред. В.Д. Губина. – М., 1997.

Тема релігія як форма суспільної свідомості План

1. Духовне життя суспільства.

2. Психологія релігії.

3. Релігія в контексті політичного життя.

4. Основа соціального вчення церкви.

Духовне життя суспільства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними суб'єктами – індивідами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Важливе місце у духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.

Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Вона, як правило, розробляється і розвивається теологами; складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умов життя людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов'язані головним чином з вірою в надприродне.

Над проблемами психологічного дослідження релігії працювали досить відомі представники психологічних напрямків: У.Джемс, З.Фрейд, Т.Рібо, П.Жане, В.Вузд та ін. Узагальнюючи наявне у психології релігії розмаїття шкіл і течій, можна визначити такі характерні особливості їхніх вчень:

1. Психологізація релігії. Визначаючи релігію як суб'єктивно-психологічний феномен, психологи шукають його витоки в особливостях психічного життя особи, поєднуючи релігійність із самотністю, стражданнями тощо. Г.Олпорт підкреслював, що причини релігії лежать у сфері індивідуальних почуттів і настроїв. Оскільки емоційне життя особи своєрідне й неповторне, то неповторною та унікальною є релігія кожної людини.

2. Відмовившись від гносеологічного аналізу релігійної свідомості, вони приходять до визнання реального існування трансцендентного, надприродного. Психолог В.Кларк визначає релігію як внутрішній досвід індивіда, що відчуває трансцендентне.

3. Суб'єктивізм у визначенні причин і функцій релігії. В.Кларк уважає найглибшою причиною релігії “первинний релігійний досвід” окремих осіб, які здатні відчувати “присутність божества” і “містично зливатися з ним”. К.Юнг називав релігійність вирішальною умовою психічного здоров'я особи. У.Джемс визнавав релігію винятково цінним у психологічному відношенні явищем духовного життя суспільства. Поза сумнівом, релігія впливає на психіку особи, і тому без вивчення психологічного аспекту релігії неможливо з'ясувати її вплив на людину взагалі. Вивчення психологічних особливостей віруючих має також теоретичне і практичне значення.

Існує чимало факторів суспільного життя, які впливають на політику. Одним з них є релігія у всій багатоманітності її проявів. За певних умов вона здатна справляти помітний вплив на політику і відповідно сама зазнає тих чи інших впливів політичної сфери. Так було в минулому, так є і нині. Тому практично жодна розвинута політична теорія не обминає релігійні проблеми. Їх враховують і фахівці-політологи і політики-практики.

Релігія не є ізольованою від політичного життя. Протягом століть, а значною мірою і нині релігійні вчення та організації впливали і впливають на політичні процеси.

У релігійному середовищі існує абсолютно чітке усвідомлення того, що будь-яка релігія не може нехтувати земною долею людей, не враховувати їхню приналежність до соціальних груп залежно від походження або за інтересами. Якщо релігійні громади й установи не беруть участі у розв'язанні важливих соціально-політичних проблем, вони звужують сферу своєї діяльності. Тому релігійні лідери переконані, що будь-яка релігія не може нехтувати земною долею людей, не враховувати їхню приналежність до соціальних груп залежно від походження або за інтересами. Якщо релігійні громади й установи не беруть участі у розв'язанні важливих соціально-політичних проблем, вони звужують сферу своєї діяльності. Тому релігійні лідери переконані, що віра має бути співвіднесена з дійсністю, в якій живе конкретна людина, а отже, і з політикою. Внаслідок цього релігія обов'язково впливає на політичне життя, прагне або виконувати роль “політичного опікуна” суспільства та його керівників, або освячувати й обґрунтовувати політичні інтереси певних соціальних груп, або об'єднувати людей з певною метою.

Співвідношення політики і релігії – багатоманітні погляди щодо цієї проблеми можна умовно поділити на три групи.

Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика – абсолютно різні речі, дві різні сфери, що не повинні перетинатися. Прибічники цього погляду стверджують принципову відмінність релігії та ідеології (політичної), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони виступають проти будь-якої взаємодії цих явищ суспільного життя. Для обгрунтування своєї позиції вони наводять приклади, коли, скажімо, християнство використовувалось для захисту вузько групових цілей. Однак відомі й інші приклади з часів внутрішніх криз, боротьби з іноземними загарбниками. Таким чином християнство включалося до кола політично значущих явищ, сприймалося масовою свідомістю як ідеологія.

Згідно з другою точкою зору релігія і політика тотожні. Особливо це було характерно для марксизму. Так, у Маркса критика теології перетворювалась не критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою тих політичних порядків, “які вона освячує і захищає”.

Основа соціального вчення церкви. Забезпечити самовідновлення, функціональну повноту свого існування – головна мета будь-якої церкви незалежно від конфесійної приналежності. Її результат обумовлюється різними обставинами. Це насамперед нерелігійні чинники: соціально-політичні, регіональні, історико-культурні, крім того, достатня кількість храмів, священнослужителів, видань духовно-релігійної літератури тощо. І, нарешті, традиційно вагому роль відіграє факт наявності у церкві соціального вчення, що ґрунтуються на Святому Письмі та творах авторитетні церкви. Соціальне вчення церкви – це сукупність богословських поглядів щодо різних сторін суспільних відносин – політичних, правових, економічних та ін.

Особливими проблемами соціального вчення є ставлення церкви до сім'ї, праці, власності, нації, держави, політики, війни та миру, використання природних ресурсів. Богослови, незалежно від приналежності до тієї чи іншої церкви, завжди прагнули довести непересічну роль релігії у суспільному житті. Це, власне, дає змогу церкві зміцнювати віру людей в Бога, а отже – розширювати діапазон впливу релігії, утверджувати пріоритетність у житті людей її істин.

У соціальному вченні церква виходить з того, що світ і людина залежать від Бога, обов'язок людини – виконувати приписи церкви, а церква за будь-яких історичних обставин повинна захищати від зла, прилучати до одвічних цінностей, завдяки яким можна досягти спасіння, тобто вищої благодаті, райського життя у потойбічному світі. Словом, головною метою церкви є надання соціальному життю віруючих релігійного змісту.

Церква не визнає, що людина є результатом буття, що в процесі праці вона само розвивається, зберігає й примножує соціальні якості, підвищує власну культуру, виявляється особисто причетною до зрушень суспільного житті на краще. Людина і суспільство, поділ суспільства на конфесійно-вірчі групи за класовими і національними ознаками, складні соціальні процеси – все це для церкви є волевиявленням Бога. Ця теза – стрижень поглядів щодо соціально-історичного розвитку.

З точки зору церкви характер соціальних відносин, життєві успіхи чи невдачі залежать від того, наскільки суспільство, люди вірують у Бога, визнають авторитет церкви, дбають про спокутування гріхів, виконують ритуально-культові настанови – тобто, якою мірою вони долають численні спокуси, прямуючи до духовної досконалості. Тож корупція, службові зловживання, наркоманія, злочинність, розбещеність та інші негативні явища нашого сьогодення є результатом того, що людство забуло Бога, нехтує його заповідями.

На такій підставі стверджується значимість церкви в житті людей, яка завдяки довершеності свого вчення одвічно “лікує” людські недуги і позбавляє суспільство усього, що заважає людям нормально жити.