Піфагор: тіло є для душі ув'язненням

Представники піфагорійської школи, засновником якої був вихо-дець з острова Самоса Піфагор (бл. 580 – 500 до н. є.), віддавали перевагу нематеріальним першоелементам світу. Піфагорійці, зайнявшись математикою, почали вважати її начала началами всього існуючого. Оскільки серед цих начал число від природи є першим, вони нерідко ототожнювали числа з тими чи іншими явищами. Наприклад, певна властивість чисел є справедливістю, а інша – душею і розумом, інша – удачею тощо. Серйозні математичні дослідження поєднувались у піфагорійському вченні з міфологічними та містичними сюжетами.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у переселення душ після смерті людини з одного тіла в інше. Переказують, що сам Піфагор нібито пам'ятав свої попередні "втілення"– "як мандрувала його душа, в яких тваринах і рослинах вона перебувала" тощо.

Відомо, що якось, проходячи вулицею, Піфагор побачив, як б'ють собаку. "Стійте! – гукнув він. – Не бийте! Це душа мого друга! Я зразу це збагнув, коли почув його голос".

Психологічні уявлення прибічників піфагорійської школи зводилися до кількох догм:

- Душа існує окремо від тіла і може єднатися з довільним тілом.

- Душа триваліша, досконаліша і могутніша од тіла, бо триває навіть тоді коли тіло гине.

- Тіло є для душі ув'язненням.

- Душа ув'язнена в тілі за скоєні нею провини.

- Душа буде визволена з тіла, коли очиститься через відпокутування за провини.

Тілесне життя має, таким чином, ціль: воно служить визволенню душі. Нещастю, яким є втілення, можна запобігти дотримуючись певного стилю життя: не їсти втіленої духовної істоти (вегетаріанство); не складати присягу (щоб не збрехати супроти зобов'язань, даних в інших втіленнях); не піднімати того, що впало; не приймати балакливих і нестриманих гостей; перед смертю не хапатись за життя і т. ін.

Спосіб життя піфагорійців повністю відповідав ієрархії цінностей. Перше місце відводилось прекрасному і благопристойному (в тому числі науці). Друге місце займало вигідне й корисне. Третє – приємне. Піфагорійці піднімались до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов'язані з розвитком і зміцненням пам'яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після обмивання всі спільно обідали і славили богів. Потім – спільне читання. Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий пройдений день. В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса якого відкривається не всім, а лише тим, хто веде праведний спосіб життя. Аскетична практика життя в піфагорійській громаді мала привести до того, що людина, досягнувши шляхом аскези певного удосконалення, тим самим звільнилась би від вічного неспокою – переселення з тіла в тіло ("мандрівка душ"), звільнившись від тіла взагалі, та залишивши таким чином "коловорот існування", "коло народжень" та досягнувши ідеального стану – вічного спокою.