Етьєн Кондільяк: доторкнутися до "статуї " душі

У своєму "Трактаті про відчуття" французький філософ Етьєн Кондільяк (1715–1780) формулює головне завдання тогочасної психологічної науки – показати, яким чином усі людські знання та здатності походять із відчуттів.

Для пояснення своєї теорії вчений запропонував образ "статуї", що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (наприклад, нюхове), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив на рахунок уроджених ідей, а Локк – до рефлексії. При цьому Кондільяк зауважує, що відчуття є лише приводом (cause occasionale), адже відчувають не вони, а душа з приводу відповідних змін, які відбуваються в органах чуття. Душа бере з усіх відчуттів, що модифікують її, всі свої пізнання, всі свої здатності (здібності).

Кондільяк пропонує спостерігати себе від найперших відчуттів, дошукуватися причин перших операцій мислення, відкривати джерела ідей, з'ясовувати їхнє походження, простежувати за ними до меж, визначених природою. Так можна буде виконати завдання, поставлене Ф. Беконом: відродити увесь людський розум.

Кондільяк виводить із відчуттів емоційну сферу психіки, показуючи, як відчуття залишають сліди в душі у вигляді емоційної відповіді (приємне або неприємне). Саме тому людина прагне одних відчуттів, уникаючи інших. У разі відсутності жаданого виникають неспокій, потреба – мотиваційні сили психіки. Кондільяк, будуючи сенсуалістичну систему психології, тлумачить неспокій як перший принцип, який породжує звички дотику, бачення, слухання, смаку, порівняння, судження, міркування, бажання, любові, ненависті, страху, сподівання та інші душевні й тілесні звички.

Внутрішня логіка, загальний план "Трактату про відчуття" відкривають спочатку ті з них, які самі по собі не можуть судити про зовнішні предмети. Далі досліджується дотик – те єдине відчуття, яке здатне саме по собі судити про зовнішні предмети, навчати й інші відчуття такому судженню. Нарешті, досліджуються потреби, ідеї, діяльність людини, яка користується всіма своїми відчуттями. Загальну мету свого трактату Кондільяк убачає в тому, щоб показати характер людей, яким вони зобов'язані кожному відчуттю, яким чином ті відчуття у своїй сукупності дають людині знання, необхідні для її самозбереження. Цей індивідуалістичний принцип Просвітництва увійде у XIX й навіть у XX століття, набуваючи певних модифікацій (рівновага із середовищем, адаптація, реадаптація тощо).

Усупереч Локкові Кондільяк хоче показати, що вже у відчуттях містяться ідеї (думки), що поділ психіки (акту пізнання) на відчуття та рефлексію зайвий. Хоч око саме по собі не може судити про величини, фігури, розташування та відстані, відчуття дотику формує оку всі ці ідеї. Визнаючи одне джерело знань – відчуття, Кондільяк кваліфікує рефлексію за її походженням як те саме відчуття й указує, що вона є не стільки джерелом ідей, скіль¬ки каналом, яким вони випливають із відчуттів. Це дає йому підставу висунути узагальнюючі твердження, ніби судження, міркування, пристрасті, всі душевні операції – не що інше, як відчуття в його різних перетвореннях.

Увага виникає тоді, коли залишається одне відчуття в його оптимальній інтен¬сивності, а інші такої інтенсивності не мають. Коли ж відчуття актуально не діє в даний момент, а уявляється як таке, що минуло, слід говорити про пам'ять. Увага до двох ідей, порівняння їх між собою з визначенням різниці або схожості породжують здатність судження. Отже, акти порівняння та судження – це просто увага. Тому Кондільяк бачить повну підставу кваліфікувати увагу, порівняння, судження послідовними актами відчуття.

Якщо людина переносить увагу з одного предмета на інший, порівнює їхні якості, встановлює між ними відношення, такий процес уваги уподібнюється світлу, що відбивається від одного тіла на інше, освітлюючи обидва, а це і є міркування.

Якщо пам'ять нагадує нам про предмет, здатний сприяти щастю, діяльність усіх здатностей людини одразу спрямовується до цього предмета, а це і є бажанням. З нього народжуються пристрасті, любов, ненависть, надія, страх, воля, і всі вони можуть сприйматися як модифікації відчуття. При переході від однієї потреби, бажання до інших виникає уява, зароджуються пристрасті, а душа при цьому набуває більшої активності й підноситься від одного рівня пізнання до наступного.

Кондільяк робить важливе резюме: "Дотик – ось учитель усіх... відчуттів. Тільки-но предмети починають набувати під дією руки певних форм, величин, як нюх, слух, зір і смак починають наввипередки проектувати на них світ відчуття, внаслідок чого модифікації душі стають якостями всього того, що існує поза нею". Звичка відносити відчуття назовні переходить від дотику до інших відчуттів. Усі вони тепер виступають якостями довколишніх предметів, репрезентують їх, стають ідеями. Тому й саме тіло Кондільяк кваліфікує через відчуття сукупності якостей, що виступають у дотику, баченні тощо, але тільки в тому випадку, коли предмет об'єктивно існує. Якщо ж він зникає з поля дії органів чуття, ідеї стають абстрактно-інтелектуальними, але не слід забувати, що раніше вони мали чуттєве походження. Це дає підставу Кондільякові вважати теорію про вродженість ідей цілком помилковою.

Від самого початку Просвітництво своєю сенсуалістичною психологією серйозно заперечило думку психології XVII ст., насамперед Декарта, про існування вроджених ідей, а заразом було піддано критиці й суб'єктивізм як такий. Статуя виявилася за своїм психологічним змістом тим, що вона набула у своєму досвіді. Кондільяк при цьому слушно запитує: чому не стверджувати те саме й про живу людину?