Жульєн Ляметрі: людина – машина?

Одним з визначних представників Просвітництва був Жульєн Офре де Ляметрі (1709–1751), який оголосив матеріалізм єдино правильним філософським напрямком, ворожим спіритуалізму та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або роздуми про щастя". Ляметрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим дослідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ляметрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним.

Першим кроком філософсько-психологічних досліджень Ляметрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ляметрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, підкреслює він, – це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров "хілусу" – харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом їжі. Ляметрі висловлює думку про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ляметрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософсько-психологічній думці Нового часу будував свої узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ляметрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ляметрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро.

У праці "Людина-машина" Ляметрі відкидає докір, спрямований проти матеріалістичної психології, заявляючи, що й матеріалізм може бути піднесеним ученням. "Душа, хоч би яким було її походження, залишиться прекрасною душею. Вона робить поважаним кожного, хто її має, якщо тільки вона чиста, благородна й піднесена ". Це не завадить тому, щоб розкриття природи душі було справою лікарів і фізиків. Лише природничо-науковий підхід спроможний розгадати таємниці діяльності організму. Тільки фізіологічні механізми дають можливість розкрити поведінку організму, в тому числі – суб'єктивнопсихічні прояви.

Зараховувати Ляметрі до вульгарних матеріалістів, мабуть, не варто. Він указує на важливість дослідження тілесного субстрату психічного, хоч за формою в його висловлюваннях можна знайти тенденцію до певного спрощення в інтерпретації психологічних феноменів. Ляметрі пише: "Один плаче, як дитина, при наближенні смерті, інший сміється над нею. Чого бракувало Канусу Юлію, Сенеці, Петронію, щоб малодушність чи боягузтво змінити на безстрашність? Здорової селезінки, печінки, ворітної вени. Чому ж? Тому що разом із судинами псується і уява, й від цього походять усі дивні явища істерії та іпохондрії". У цих міркуваннях психічне безпосередньо пов'язується з фізіологічним як зі своїм субстратом, оминаючи ідею субстанції. Будова тілесного органа ніколи не покаже можливостей психічного. Ось чому матеріалізм Просвітництва непомітно переходить у дуалізм, паралелізм тощо. Тіло й душа тлумачаться як відокремлені сутності, що лише механічно впливають одна на одну.

У взаємодії тіла й душі Ляметрі все ж надає більшої ваги тілу, процесам, які підтримують його органічне існування, але при цьому суттєво впливають і на перебіг психічних явищ. "Влада їжі над нами величезна! Радість спалахує в засмученому серці, проникає в душі співбесідників, знаходячи вираження в їхніх веселих піснях, у чому особливо неповторним є француз". Душа живе у шлунку – переконує читача Ляметрі. Вікові властивості організму як матеріальний (біологічний) чинник впливають на поведінку. Про духовні здатності можна судити за обличчям, його фізіогномічним виразом, що виступає як первинний відносно почуттів. Це факти, на думку Ляметрі, мають доводити пріоритет тілесного над духов¬ним. Він зауважує, що не слід нехтувати й впливом погоди на психічні стани, а далі виголошує: "Людське тіло – машина, яка заводиться сама собою. Це живий прообраз безперервного руху".

Разом із твердженням про вирішальний вплив на поведінку фізіологічних станів та процесів Ляметрі говорить і про велику роль "механіки нашого виховання" у формуванні психічного. Цю механіку він зводить, урешті-решт, до звуків або слів, які з вуст однієї людини переходять крізь вухо іншої в її мозок, який сприймає водночас за допомогою очей форму тіл, стосовно яких ці слова є довільними знаками. Ляметрі разом із тим підкреслює найхарактернішу ідею Просвітництва – всемогутність виховання, вирішальний вплив природного й соціального середовища на формування психіки людини. Очевидно, що його спроби показати тілесні процеси як домінуючі в поведінці наштовхуються на визнання такого ж домінуючого значення середовища в цій поведінці.

Спростовуючи таємницю природи душі, Ляметрі виступає також проти абстрактної спекулятивної метафізики, схоластичної філософії. "Душа, – проголошує він, – це слово, за яким не криється жодне поняття і яке розумна людина має використовувати для позначення мислячої в нас частини організму. За наявності найпростішого принципу руху одушевлені тіла повинні мати все, що їм потрібно, аби рухатися, відчувати, мислити, розмірковувати, словом, орієнтуватися у фізичному й моральному світі".

Ідеї Ляметрі про людину-машину відроджуються у XX ст. в кібернетиці. Ставити якісь межі у створенні "розумної" штучної людини було б неправильно. Слід урахувати евристичний сенс цієї справи. У цьому й має рацію Ляметрі, даючи своє тлумачення психіки. "Із двох лікарів, – каже він, – ліпшим... буде той, хто краще знає фізику й механіку людського тіла і займається серйозно лише чистим природознавством, відмовившись від душі й усіх хвилювань, яких завдає ця химера дурням і неукам".

На завершення свого трактату Ляметрі неодноразово підкреслює: думка так тісно пов'язана з організованою матерією, що здається властивістю на зразок електрики, здатності до руху, непроникності, протяжності тощо. Він намагається довести, що натуралістичний погляд на душу може зробити людину щасливою. "Матеріаліст, переконаний усупереч власній гордині в тому, що він лише машина або тварина, не буде погано поводитись із собі подібними".

Жан-Жак Руссо: психологія морального виховання

Видатним представником деїстичного напрямку Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712–1778), який свою оригінальну концепцію закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває в працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762).

Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні –їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття.

Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову.

Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос совісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.

Руссо стверджував, що людина від природи добра, але її дивовижно зіпсувала цивілізація. Свої погляди на психічну природу дитини він виклав у відомому творі “Еміль, чи про виховання”. Цікаво зазначити, що він вважався в XVIII–XIX ст. одним з найбільших теоретиків виховання, але сам ніколи не займався вихованням власних дітей (він віддавав їх відразу після народження до притулку). Заслугою Руссо було те, що він створив цілісну картину усього відомого до цього часу про природу дитини, про її розвиток.

Руссо виходив з теорії природної людини і прийшов до думки про необхідність внутрішньої гармонійності і природності в розвиткові людини. Існують не тільки індивідуальні, але і загальні для всіх дітей закономірності психічного розвитку, що змінюються з кожним віковим етапом, – підкреслював Руссо. Виходячи з цього, він створив першу розгорнуту періодизацію розвитку. Однак підстава, згідно з якою він розділяв дитинство на періоди, була суто умоглядною. Критерії його періодизації спиралися не на факти і спостереження, а на теоретичні погляди самого Руссо.

Перший період – від народження до двох років, з погляду Руссо, треба присвятити фізичному розвитку дитини. Він вважав, що в цей час у дітей ще не розвивається мова, і був супротивником її раннього розвитку.

Другий період – від двох до дванадцяти років – необхідно присвятити сенсорному розвитку дітей. Руссо вважав, що розвиток відчуттів є основою майбутнього розвитку мислення. Тому він виступав проти раннього навчання, доводячи, що систематичне навчання повинно починатися тільки після дванадцяти років, коли закінчується “сон розуму”.

Третій період – цілеспрямоване навчання варто здійснювати в період із дванадцяти до п'ятнадцяти років, коли дитина може адекватно сприйняти і засвоїти пропоновані знання. Однак ці знання повинні бути пов'язані тільки з природними і точними науками, а не з гуманітарними, тому що моральний розвиток, розвиток почуттів у дітей відбувається пізніше.

У четвертому періоді – від п'ятнадцяти років до повноліття – саме і відбувається розвиток почуттів у дітей після нагромадження визначеного життєвого досвіду. Цей час Руссо називав “періодом буревіїв і пристрастей” і вважав, що в цей період необхідно виховувати в дітей добрі почуття, добрі судження і добру волю.

У творі "Еміль, або Про виховання" Руссо веде свого уявного вихованця від моменту народження до того часу, коли він, ставши зрілою людиною, не потребуватиме іншого керівника, ніж він сам. Вихователь же має, на думку Руссо, давати лише одну науку – про обов'язки людини.

Природна людина вміє і стійко страждати, і стійко вмирати – не через медиків з їхніми рецептами, філософів з їхніми правилами, духівників з їхніми повчаннями. Стриманість і праця – ось два справжні лікарі.

Від теми природного в людині Руссо здійснює перехід до філософії та психології індивідуалізму, тлумачачи цей останній як вихідний природний стан. Усі страждання походять від надмірної скупченості, адже з усіх тварин людина найменш придатна жити стадом. Звідси — заклик жити близько до природи, у цьому вбачається шлях до оновлення.

Головний же інтерес в усіх спостереженнях за дитячою психікою Руссо виявляє на переході від природного до морального. Він хоче з'ясувати, де саме ми робимо прорахунок у вихованні, коли природне (тобто добре) набуває спотворених рис, стає злим. Ось типовий хід думок Руссо, зокрема, щодо натурального плачу та можливості його як основи для виникнення аморальних рис людини.

Перший плач дітей є проханням. Якщо не вживати заходів перестороги, воно швидко трансформується в наказ. Діти починають із того, що примушують допомагати собі, а закінчують тим, що примушують служити собі. Таким чином, з їхньої слабкості спочатку виникає почуття залежності, потім народжується ідея влади й панування. А якщо ця ідея зумовлюється у них не стільки їхніми потребами, скільки послугами дорослих, то починає відчуватися моральний вплив: безпосередня причина тепер лежить не у природі. Ось чому важливо від раннього віку розпізнавати таємні наміри дітей, які лежать в основі жесту або крику. І Руссо як мораліст дає типову для його системи виховання пораду: дитину слід змалку привчати не повелівати ні людьми (бо вона не пан над ними), ні речами (бо вони її не розуміють).

Так само Руссо показує процес народження злості. Дитина тільки тому й буває злою, що вона слабка. Зробіть її сильною – і вона буде доброю: хто міг би робити все, той ніколи не чинив би зла.

Виходячи з основного свого положення про автономність моралі відносно розуму Руссо водночас показує роль розуму у формуванні моралі – в розпізнанні добра і зла. І зауважує, що совість, яка примушує людину любити одне й ненавидіти інше, не може розвиватися без розуму, хоч і не залежить від нього.

Щойно в дітей з'являється можливість бачити у близьких людях знаряддя, яке можна довільно пускати в дію, вони цим користуються, щоб задовольнити свою схильність і надолужити власну слабкість. Так діти стають нечемними, тиранами, зарозумілими й злими, неприборкуваними.

У тому періоді життя, коли дитина переступить вік немовляти, можна вже говорити про власне життя особистості. Людина починає усвідомлювати саму себе, її пам'ять поширює ідею тотожності на всі моменти існування. Вона набуває здатності відчувати щастя й горе, стає моральною істотою, розвиваючи в собі первісний моральний дар.

Аналізуючи первісний стан людської психіки, Руссо ідеалізує його. У цьому стані, на його думку, діють лише бажання, необхідні для самозбереження, і здатності задовольняти їх, а решту природа приховує у глибині душі, тримає немовби про запас, щоб вони розвивалися в міру потреби. Саме в такому первісному стані й існує рівновага між силою та бажанням, і людина не буває нещасною. Проте як тільки здатності, що до пори “дрімають” як можливість, реалізуються в дії, уява – найактивніша з усіх здатностей – пробуджується та випереджає їх. Сама вона розширює межі можливого (в хорошому або поганому спрямуванні), а отже, спонукає бажання й дає надію на задоволення. Цим уява вносить дисгармонію у структуру психічного. Однак предмет, який спочатку, здавалося, був під рукою, віддаляється так швидко, що його не можна досягти. Відстань, яку треба здолати в гонитві за бажаним, неухильно збільшується. Людина виснажує сили, не досягаючи мети, бо чим більше виграє в насолоді, тим далі відходить від неї щастя.

І навпаки, чим ближче людина до свого природного стану, тим менша різниця між її здатностями та бажаннями, й тим менше віддалена вона від щастя. Ніколи, зауважує Руссо, людина не буває менш нещасною, ніж у той момент, коли вона, мабуть, позбавлена всього, адже нещастя полягає не в утраті речей, а в потребі, яку відчувають у них.

Розвиваючи ідею природного виховання, Руссо виступає проти насильницького впливу – фізичного та морального. Форма наказу в цій справі – найгірша. Не слід викликати в дитини навіть уявлення, що ви претендуєте на якусь владу над нею. Шкідливим є спосіб виховання, коли дитину примушують вагатися між своєю волею та волею вихователя, постійно сперечатися, хто з двох буде паном: “Я стократ віддав би перевагу ситуації, коли б дитина залишалася паном назавжди”. Інша річ, як дитина скористається своєю свободою. Добре спрямована свобода – єдиний метод виховання, який, на думку Руссо, приносить позитивний результат. Хоча Августін зробив би тут поправку: пропоновані в “Емілі” умови виховання з великою ймовірністю приведуть спочатку до вередування, а згодом – до серйозних характерологічних вад.

Руссо виходить із того, що перші природні рухи завжди правдиві. У серці людини немає нібито споконвіку закладеної в неї зіпсутості. Руссо визнає єдину уроджену пристрасть – самолюбство. Стосовно самої людини воно має позитивний смисл, але якого спрямування набиратиме самолюбство згодом – морального чи аморального, залежатиме від стосунків, у які вступають діти в ході їхнього зростання.

Період від народження до 12 років Руссо називає найнебезпечнішим. Дитина, підліток не бачать, як зароджуються помилки та пороки, і не мають знаряддя для їх подолання – розуму.

На завершенні підліткового віку відкривається сфера моральних стосунків. Виникають можливості для пороку. Разом із прийняттям обов'язків народжуються омана й неправда. Тут Руссо підходить до основних структур особистості: щойно стає можливим робити те, чого робити не слід, постає (свідомо чи несвідомо) потреба приховати те, чого не слід робити.

Розвивається далі концепція: людина має бути сама собі паном. Тоді виникає життєва завзятість. Природа – до послуг такої людини, яка легко підкоряє будь-яку річ своїй волі. У цьому слід бачити головний фокус культури Просвітництва: воля як психологічна проблема виходить на передній план. Людина тепер може управляти, скеровувати собі рівних: здібності й досвід замінюють для неї право і владу. Вона буде паном, не маючи потреби наказувати. Усвідомлюється сила об'єктивної необхідності. Людина досягає зрілості.

У періоді до 12 років дитина оволодіває мовою. Жива рідна мова, виражаючи вікові звичаї, набуває величезної ваги як знаряддя розвитку. Руссо, з одного боку, бачить панівне місце мови у психіці, а з іншого – застерігає проти підміни речей словами.

Здоровий глузд Руссо вважає шостим відчуттям, кваліфікуючи його як результат добре спрямованої діяльності інших відчуттів. Аналогічно тлумаченню загального відчуття в психології Арістотеля здоровий глузд знайомить людину з природою речей шляхом злиття всіх зовнішніх ознак цих речей. Це шосте відчуття не має особливого органа: воно перебуває лише в мозку, і відчуття його, суто внутрішнє, називається поняттям або ідеєю.

Підлітковий вік мислитель визначає, головним чином, як перехід від чуттєвого пізнання до суджень, що охоплює приблизно 12–15-й роки життя. Тут зіткнення зі світом набувають і естетичного характеру, але саме зі світом, а не з його відображеннями в книгах. Руссо стверджує: підліткові не потрібні жодні інші книги, крім світу, жодні інші настанови, крім фактів. Дитина, читаючи, не мислить, не навчається, а лише заучує слова.

Перехід від одного віку до наступного пов'язується з психологічними кризами. Така криза виникає з появою пристрастей, котрі тлумачаться як головні знаряддя самозбереження. Пристрасті мають природний характер. І тут Руссо оспівує любов людини до самої себе, адже це узгоджується з порядком речей. Більше того, він радить людям любити себе понад усе, а також усе те, що їх оберігає.

Однією з найважливіших криз, які спонукають до психічного розвитку, є статева любов. Через неї людина входить до всього людського роду. В юнацькому віці це почуття становить моральний, естетичний, пізнавальний фокус розвитку.

Сам по собі юнацький вік, зауважує Руссо, є часом гуманності, але ранній інтерес до розпусти породжує антилюдяність, жорстокість, мстивість, несамовитість. Юність як вік мстивості, ненависті водночас є віком співчутливості, лагідності, великодушності. Юнак, що народився з поганими задатками, але зберіг до 20 років свою цнотливість, протягом життя буває найвеликодушнішим, найдобрішим, зі всеохоплюючою любов'ю до людей.

Характерну рису юнацького віку Руссо відкриває далі: слабкість духовна робить людину співчутливою; спільне лихо налаштовує серця на людяність. Будь-яка прив'язаність є ознакою неспроможності у власній ініціативі. Дружба виникає з безпорадності. Нещасній людині юнак прагне допомогти. Жалість стає солодкою. Ставлячи себе на місце знедоленого, ми відчуваємо задоволення, що лихо трапилось не з нами. І все ж, зауважує Руссо, печальна картина стражденного людства має пробудити в серці юнака перше істотне співчуття. Жалість Руссо називає феноменологічно першим почуттям. Уявлення про чуже страждання взагалі робить жалість можливою. Руссо виводить із цих спостережень певну закономірність: “Серцю людському властиво ставити себе на місце не тих людей, які щасливіші за нас, а тих, які більше нас заслуговують на жалість”.