Питання до обговорення

1. Порівняйте відповідні інституції Європейського Союзу та будь-якої феде­ральної держави (наприклад, ФРН чи Бельгії).

2. Поясніть роль Європейської Комісії в процесі ухвалення рішень Спільноти.

3. Чим відрізняються механізми роботи Європейського та будь-якого націо­нального парламентів?

4. Чим відрізняється робота Ради міністрів від роботи міжурядової конференції?

5. Прокоментуйте роль Європейського Суду в процесі європейської інтеграції.

65.

Частина II: етапи інтеграції

Розділ V. Митний союз

Розділ VI. Спільний ринок

Розділ VII. Економічний та валютний союз

Розділ VIII. На шляху до політичного союзу

Xоча інтеграційний процес є безперервним, його можна поділити на такі .чотири великі етапи: митний союз, спільний ринок, економічний та валютний союз, політичний союз. Такий поділ варто зробити, і не лише задля проведення наукового аналізу, а ще й з огляду на те, що перехід від одного ета­пу до іншого потребує від країн-учасниць інтеграційного процесу засадничого рішення — поступатися дедалі новими й новими сферами свого суверенітету на користь наддержавного. Цей процес санкціонований договорами, що їх узгоди­ли між собою уряди й парламенти цих країн (див. підрозділ 1.1.2). ЄСп/ЄС пішов саме цим еволюційним шляхом.

У роки ізоляціонізму, які зазвичай приходять після спустошливої війни на кшталт Другої світової, держави встановлюють високі бар'єри для зовнішньої торгівлі й особливо для торговельної конкуренції з боку інших держав. Такі бар'єри можуть бути митними (тарифи, квоти чи інші подібні до них заходи), податковими (вищі ставки оподаткування для закордонних товарів), адміністративними (складні бюрократичні процедури щодо імпорту) чи іншими менш явними перешкодами. Всі ці бар'єри, однак, встановлюють з єдиною ме­тою - перешкодити імпортові чи навіть зупинити його. На умовній шкалі бага­тонаціональної інтеграції така точка є нульовою.

Така протекціоністська система — якщо не брати до уваги тоталітарні країни — не може бути тривалою. Вона призводить до зростання невдоволення споживачів, вибір яких зазнає серйозних обмежень, і найдинамічніших та/або найнезахищеніших учасників ринкових відносин, чию сферу діяльності обмежено бар'єрами. Невдоволені громадяни — споживачі й виборці — та прогресивні підприємці, які складають зацікавлені групи, тиснуть на політичну еліту, вима­гаючи поступового обмеження захисних заходів. За неодмінної умови, що політична еліта піддається такому тискові та щиро прагне максимізації національних інтересів, — а ці дві передумови неможливі за авторитарних ре­жимів, — можновладці однієї країни почнуть обговорювати з однодумцями з-поміж політичної еліти сусідніх країн можливості лібералізації торговельних відносин (див. підрозділ 1.1.2). Насправді лібералізацію торговельних відносин, за самою її природою, неможливо здійснити в односторонній спосіб, її можна зре­алізувати лише в контексті багатосторонніх відносин. Навіть у разі, коли еко­номічні й політичні еліти кількох країн доходять спільного рішення щодо бажа-

66.

пості взаємної лібералізації торгівлі, в них все одно є вибір: або намагатися досяг­ти її в рамках двосторонньої чи багатосторонньої міждержавної співпраці, коли не треба поступатися національним суверенітетом, або попрямувати шляхом бага­тонаціональної інтеграції, яка потребуватиме спільної політики в багатьох сфе­рах, і що найважливіше — передання частини національних повноважень спільним інституціям.

Прикладом міждержавної співпраці може бути створення зони вільної торгівлі. В межах такої зони країна скасовує податки на імпорт та інші митні об­меження для вільного руху продукції, виробленої на території країн-партнерів. Однак при цьому країни-учасниці самі визначають свій зовнішній тариф та митну політику щодо третіх країн. Також вони цілковито зберігають національний суве­ренітет. Порівняно з ізоляціонізмом лібералізація торговельних відносин є спільною політикою групи країн. Оскільки вона не пов'язана з втратою частини суверенітету, то її дія не поширюється на інші сфери співпраці (див. підрозділ 1.1.1). Отже, ще до початку еволюційного процесу зона вільної торгівлі як явище має передувати багатосторонній інтеграції.

Натомість у митному союзі, тобто на першій стадії еволюційного процесу багатонаціональної інтеграції, у вільному обігу опиняються не лише товари, вироблені на території країн-партнерів, а всі, що є на території країн-членів митного союзу, незалежно від того, в якій країні їх вироблено. Мало того, країни-члени такого союзу втрачають свій суверенітет у митних справах і за­проваджують спільний зовнішній митний тариф стосовно третіх країн. Аби впровадити спільний митний тариф, члени митного союзу мають зініціювати спільну торговельну політику. Крім того, в цьому разі лібералізація торговель­них відносин розширюетсья на інші сфери, де держави впроваджують спільні політики,— насамперед сільське господарство, податкову сферу й економічну конкуренцію. Вже на цьому етапі, який перші шість країн ЄЕСп пройшли до липня 1968 року, передається частина національного суверенітету спільним інституціям, які керують митним союзом (див. розділ 5).

Якщо запровадження цих перших спільних політик, пов'язаних із митним союзом, дає задовільні, хоч і не оптимальні результати, виникає потреба впро­вадження інших спільних політик усередині спільного ринку, завдяки яким інтеграційний процес поступово набирає обертів. Аби якнайбільше скориста­тися перевагами спільного ринку, країни-учасниці спокусилися можливістю глибшої інтеграції. Фактично країни-учасниці спільного ринку прагнули пере­творити його на справжній внутрішній ринок, де їм треба буде забезпечити вільний рух не лише товарів і послуг, а й факторів виробництва, себто праці та капіталу. Щоб здобути ці основні свободи, притаманні вільному ринкові, дер-жави-члени мали розвивати спільні політики в багатьох сферах, як у тих, де їх уже запроваджено, так і в нових, серед яких соціальний захист, охорона довкілля та захист споживачів. Це, своєю чергою, призводить до подальшого інтегрування національних суверенітетів країн-учасниць. Така вимога щодо запровадження спільних політик в інших сферах свого часу затримала процес формування спільного ринку Європейської Спільноти, адже до 1992 року (уз­годженої дати завершення цього процесу) Спільнота, поза тим, мала розшири­тися з шести до дванадцяти членів (див. розділ 6). Аби це здійснити, потрібно

67.

було внести низку поправок до основоположних договорів; ці поправки ввійшли до Єдиного європейського акта (див. підрозділ 2.1).

Але навіть якщо досягнуто всіх свобод, що їх передбачає спільний ринок, він все одно не нагадуватиме справжнього внутрішнього ринку, адже коливання кур­су валют та ризики, пов'язані з їх обміном, можуть створити нові перешкоди для торгівлі, обмежити взаємопроникнення фінансових ринків і загальмувати розви­ток бізнесу там, де фактори виробництва виявляються найсприятливішими для нього. Аби оптимізувати умови торгівлі, інвестування та виробництва, держави-учасниці спільного ринку насамперед мають перейти до наступної фази еко­номічної інтеграції, тобто до Економічного та валютного союзу (ЕВС). Він пе­редбачає єдину валютну політику, необхідну для управління спільною валютою, та зближення всіх економічних політик держав-членів для досягнення еко­номічного й соціального гуртування, тобто зближення структурних і соціальних умов країн та регіонів, що входять до союзу. Зрозуміло, що запровадження спільної політики в цих нових сферах спричинить додаткове передання складників суверенітету спільним інституціям. Аби закласти підґрунтя для нового етапу європейської інтеграції, постала потреба в новому договорі, яким став Мааст­рихтський договір (див. підрозділ 2.2 та розділ 7).

Ще до повного завершення цієї фази інтеграції держави-учасниці інтеграційного процесу встановлюють таку велику кількість економічних і політичних зв'язків між собою, що постає потреба зближення їхніх нееко­номічних політик. Ними є політики в сфері юстиції та внутрішніх справ, потрібні для ефективного захисту зовнішніх кордонів від нелегальної міграції, контрабандистів, торгівців зброєю та наркотиками, та зовнішня політика, потрібна для того, щоб економічний гігант, створений країнами шляхом еко­номічної інтеграції, мав на світовій арені вагу, сумірну з його розмірами (див. підрозділ 2.3 та розділ 8). Таким чином країни досягнуть відправної точки політичної інтеграції, а еволюційний процес триватиме і час від часу потребу-затиме внесення змін у договори чи до Європейської Конституції, запровад­ження якої цілком можна передбачити. Насправді багатонаціональна інтеграція є безмежним процесом, оскільки, як це чітко проголошено в пре­амбулі та статті 1 Договору про Європейський Союз, на меті інтеграції є "де­далі тісніший союз між народами Європи", які раніше було розділено кордо­нами, націоналізмами та ненавистю.

68.