8.3. Висновки

В Амстердамі держави-члени ЄС затвердили важливі зміни повноважень Спільноти в сфері юстиції та внутрішніх справ, яка відповідно до Маастрихтсь­кого договору належала до сфери міждержавної співпраці. Повноваження Спільноти поширилися на регулювання режиму внутрішніх і зовнішніх кордонів, візову й імміграційну політику, питання біженців та імміграції, а також судову співпрацю в цивільних справах. Внаслідок цих перетворень на зміну неефектив­ним конвенціям і спільним діям прийшли директиви та регламенти Спільноти, ухвалювані Радою та Парламентом за ініціативи Комісії; їх виконання здійснюється під контролем Європейського Суду [див. підрозд. 4.2.]. Розвиток спільної політики щодо юстиції та внутрішніх справ означає подальше передаван­ня суверенітету з національного рівня на рівень Спільноти.

Ключовою ідеєю Амстердамського договору є гарантування того, що свобо­да, яка передбачає й право вільного пересування на території Союзу, ре­алізується в умовах безпеки й справедливості однаковою мірою для громадян і всіх його мешканців. Відповідно, Союз має виробити спільну політику щодо при­тулку та імміграції, а також запровадити дієвий контроль на зовнішніх кордонах задля припинення незаконної міграції та боротьби з її організаторами в усьому світі. Справжня спільна політика щодо притулку та імміграції передбачає інтегрування політики регулювання міграційних потоків до зовнішньої політики ЄС, зокрема через підписання із зацікавленими країнами угод щодо реадмісії, через розвиток європейської системи обміну інформацією щодо біженців, міграції та країн походження мігрантів; затвердження спільних стандартів стосовно про­цедур надання притулку, прийняття та об'єднання сімей.

Реалізація принципу свободи потребує формування справжнього простору правосуддя, в якому громадяни будь-якої країни Союзу однаково вільно звер­таються до судів і владних органів іншої країни Союзу. Ще одним важливим питанням є економічна й соціальна інтеграція офіційно зареєстрованих у ЄС громадян з держав, що не є членами Союзу, на основі принципу недис-кримінації, передбаченому Амстердамським договором. Існує нагальна потреба в доопрацюванні Женевської конвенції положеннями щодо розв'язання про­блеми біженців на сучасному етапі, особливо в ситуації масового припливу осіб, які шукають міжнародного захисту.

Сфера юстиції та внутрішніх справ має особливе значення для держав-претендентів на вступ до Європейського Союзу, які мають у себе запровадити правовий доробок (acquis) Спільноти в цій сфері. Варто зауважити, що протя­гом всього періоду, який передує вступу цих країн, правовий доробок Спільноти постійно розвивається. Як Європейський Союз, так і країни-претенденти на вступ потребують якнайшвидшого та якомога конкретнішого розроблення такого законодавства. Це необхідно для формування чіткої й усеохопної структури про­стору свободи, безпеки та справедливості. Забезпечення такого простору можли­ве за розвитку потенціалу Союзу діяти та сприйматися як єдиний учасник на міжнародній арені в цілому та в Європі зокрема.

136.

Це є метою зовнішньої політики Союзу. Договір про ЄС закликає Союз "об­стоювати свою ідентичність на міжнародній арені". Саме Амстердамським догово­ром визначено детальні механізми й ефективну процедуру ухвалення рішень у рам­ках спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). Європейська Рада на основі консенсусу ухвалює "спільні стратегії", які реалізовуються спільними діям та позиціями, що їх ухвалює Рада міністрів, діючи кваліфікованою більшістю. Поло­ження про "конструктивне утримання" дозволятиме країнам-членам не брати участі в спільних діях, у такий спосіб полегшуючи процес ухвалення ініціатив, що мають переважну підтримку (дві третини зваженої більшості). При цьому зали­шається можливість для застосування права вето, й країна може заблокувати рішення з огляду на "важливі причини національної політики". Це право послаб­люється тим, що Рада міністрів може кваліфікованою більшістю ухвалити запит щодо передання справи до Європейської Ради, яка часто діє як "розрахункова пала­та" для різноманітних національних інтересів [див. підрозд. 4.1.1.]. Останні досяг­нення в процесі розвитку ЄБОП зміцнили й посилили її цивільний та військовий потенціал, а також сприяли формуванню в рамках Союзу структур і процедур участі в урегулюванні криз. Це створило підстави для аналізу, планування, прийняття рішень і проведення операцій з урегулювання криз, до яких безпосередньо не залу­чається НАТО.

Утім у зовнішньополітичній діяльності Союзу ще й досі чимало проблем, оскільки держави-члени Союзу все ще не діють у світовій політиці єдиним фрон­том. Узагалі зовнішня діяльність Союзу втілюється в двох паралельних формах: у спільній активності Спільноти в сфері зовнішньої торгівлі та сприяння розвитку; та в слабких і нестійких механізмах спільної зовнішньої та безпекової політики [див. частину VI та підрозд. 8.2.1.]. Такий дуалізм не дозволяє Союзові повноцінно впливати на міжнародні справи. Справді, розроблення ефективної зовнішньої та безпекової політики потребує часу, оскільки вона передбачає узгоджену діяльність, можливість спільного аналізу ситуації, а також постійний пошук спільних інтересів. Все це дуже тонкі складники процесу, які традиційно належа­ли до сфери національного суверенітету - набагато більшою мірою, ніж еко­номічна діяльність [див. підрозд. 1.1.2.]. Однак повільний розвиток спільної зовнішньої політики Європейського Союзу мало відповідає сподіванням гро­мадськості ефективно залучатися до врегулювання міжнародних конфліктів [див. європейські перспективи в загальних висновках].

Крім того, для третіх країн важко розрізняти чітку відмінність відповідальності окремих складників Європейської Спільноти/Союзу, їх право­вий статус і повноваження. Звісно, що для третіх країн, які звикли сприймати Спільноту як єдине ціле, функціональне роздвоєння Спільноти й Союзу ставить під сумнів здатність одного чи іншого ефективно представляти інтереси на міжнародному рівні. Втрати ідентичності та впливу на міжнародній арені значні, а вартість очікувань громадськості дуже висока. Аналізуючи перспективи Європейського Союзу, які подаються наприкінці книги, ми матимемо змогу поба­чити, що ЄС має потенціал стати політичною наддержавою, однак для цього він мусить багато зробити. Ключовою передумовою такого перетворення є справжня спільна зовнішня та безпекова політика.

137.