4. Розпад колоніальної системи (початок 1960-х рр.)

На міжнародній арені з'являється велика група країн, що розвиваються, які практично відразу стали одержувати економічну допомогу від капіталістичних країн і таким чином, не припинили своєї участі в світогосподарських зв'язках, хоча й здебільшого специфічної участі – як сировинні придатки, а також ринки збуту товарів метрополій. Причиною, що спонукала західні країни переорієнтувати свою допомогу на країни, що розвиваються, стала погроза розриву сформованих у колоніальну епоху господарських зв'язків, а також прагнення зберегти країни, що розвиваються, у сфері свого впливу, не допустити їхнього переходу в соцтабір.

5. Зближення рівнів економічного розвитку сша й інших промислово розвинених країн (середина 1970-х рр.).

Загальносвітове економічне домінування США змінилося багатополюсною системою світового господарства, що жорстко підсилило конкуренцію між трьома центрами світового економічного розвитку: Північна Америка (на чолі зі США), Західна Європа, Південно-Східна Азія (на чолі з Японією).

6. Світові економічні кризи 70-80. Перехід до глобальної економіки.

В 70-80р. у світі пройшла ціла смуга криз: енергетична, валютна, сировинна й інша кризи, які, зокрема, призвели до різкого росту цін на окремі види сировини й палива, збільшенню нестабільності світової валютної системи.

Однак, це не супроводжувалося різким занепадом міжнародних економічних зв'язків, як, наприклад, у роки "великої депресії", тому що на той час світове господарство досягло досить однорідного глобально-ринкового характеру, незважаючи на розходження в типах суспільного ладу різних країн. Світова економічна система переходить на новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, – економічну глобалізацію, що характеризується інтенсифікацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв’язків у планетарних масштабах, перетворенням національних господарств та їх суб’єктів на складову частину планетарного відтворювального процесу.

7. Початок 90-х років. Це початок нового періоду в розвитку міжнародної економіки: перехід до нового укладу суспільного виробництва –постіндустріальному, інформаційно-науковому суспільству, що прагне з'єднати досягнення сучасної НТР із усе більш соціально орієнтованим ринковим механізмом.

8. Фінансово-економічна криза 2008- 2009 рр.

Сучасна світова фінансово-економічна криза викликана відсутністю адекватного регулювання світової економіки за умов глобальних масштабів соціально-економічних процесів і взаємозалежності різних країн. Вона довела, що процес поглиблення й інтенсифікації міжнародних економічних зв'язків досяг якісно нового рівня, коли національні господарства і їхні суб'єкти стають складовою частиною планетарного відтвореного процесу, що включає всієї його стадії: виробництво, розподіл, обмін і споживання. В умовах глобалізації визначальними стають всесвітні економічні відносини, коли національні суб'єкти господарського життя змушені усе більше пристосовуватися до правил, установленим у межах певного економічного союзу, та міжнародними організаціями.

Таким чином, сучасний етап розвитку світової економіки відрізняється, насамперед, глобальним характером світогосподарських зв'язків. Він супроводжується перебудовою народногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури, в якій домінувало промислове виробництво, до структури, де визначальним є інформаційний сектор суспільного виробництва. Нещодавно економічна наука вирізняла три сектори суспільного виробництва: видобувну промисловість та сільське господарство, обробну промисловість, сферу послуг (включаючи транспорт). Наразі успішно розвивається четвертий – інформаційний сектор. До нього відносять освіту, науку, конструкторські розробки, створення промислових роботів, ґнучких автоматизованих систем, передачу та обробку інформації. Ключове місце в інформаційному секторі посідає електронно-обчислювальна техніка.

Унаслідок структурної перебудови економіки промислових країн, значного підвищення продуктивності праці відбувається скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу. За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у 5 разів. Аналогічні процеси відбуваються й у видобувній та обробній промисловості. Тут чисельність робітників скоротилася відповідно у 4 та у 2 рази. Одночасно значно збільшилась кількість працюючих у сфері послуг. У Сполучених Штатах відсоток зайнятих у цій сфері вже перевищив 70% і є найбільшим у світі. Особливо високими темпами зростала зайнятість у фінансовій і страховій справі, у сфері особистих професійних та ділових послуг, у державному управлінні.

Важливий чинник сучасного економічного зростання як фактора – рівень підготовки кадрів. Ще у 80-ті рр. у всьому світі почала втілюватися у життя концепція безперервної освіти. Дослідження показали, що існує прямий зв’язок між витратами на освіту й продуктивністю праці: чим вищі темпи зростання витрат на освіту, тим вищі темпи зростання продуктивності праці. Зараз у цивілізованому світі темпи росту витрат на підготовку кадрів збільшуються у 1,5 – 2 раза швидше, ніж темпи зростання національного доходу країн. За рівнем витрат на освіту та показником продуктивності праці провідне місце посідають США. В інших країнах світу спостерігається пряма залежність рівня продуктивності праці від величини витрат на освіту.

Крім високого рівня середньої освіти, сучасні промислово розвинені країни забезпечують безперервне підвищення рівня кваліфікації протягом усього життя працюючої людини. Така концепція була схвалена ЮНЕСКО як генеральний напрямок підвищення ефективності освіти, найбільш наближений до життя. Реалізація цієї концепції висувала нові вимоги до середньої й вищої школи, а також забезпечувала додаткове навчання у сфері виробництва, тобто перепідготовку робітників та службовців, спрямовану на врахування вимог “інформаційно-технологічної” революції.

Вважається, що витрати на перепідготовку робітників дають більший ефект, ніж звільнення малопідготовлених й набір нових. Таким чином, новий тип економічного зростання ґрунтується на поєднанні досягнень НТР із творчим розвитком людини, із соціально орієнтованим ринковим механізмом, розвитком науки, освіти.

Новим явищем в галузі виробництва стали процеси, протилежні диверсифікації, тобто розформування конгломератів, звільнення від непрофільних виробництв і концентрація зусиль на головних видах діяльності. Відбувається реструктуризація корпорацій у бік більшої спе­ціалізації й концентрації на профілюючих сферах діяльності. Найбільш розвинутою фазою такої діяльності є так званий аутсортінг, коли з передачею всіх неосновних функцій, включаючи маркетинг, допоміжне виробництво, закупки та фінанси, залишається тільки розробка продукції, продаж та обслуговування клієнтів.

Значний вплив на світогосподарські процеси здійснюють нові головні суб’єкти господарювання. Це міжнародні організації: МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД (конференція ООН із торгівлі й розвитку), Продовольча й сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ), країни “великої сімки”, регіональні угруповання, багатонаціональні корпорації, інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії), неурядові організації, відомі учені, фінансисти й підприємці.

В основі сучасного світового господарства лежать ринкові відносини, а економічними лідерами є країни з більш високим рівнем розвитку цих відносин. Не випадково країни, що орієнтувалися раніше на ідеали соціалізму й переваги централізованої економіки, що проповідували, поставили метою побудову ринку.