90. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації. (3.47)

§ 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Застосування норм права — це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм права як особлива форма його реалізації на відміну від додержання, виконання та використання має певні характерні риси. Це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом конкретних суб' єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого відбувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб'єктами в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов' язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні право-застосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право одержати борг за допомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов' язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб' єктивні права і юридичні обов' язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу.

2. Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спорах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями).

3. Коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчинений злочин).

4. Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціонуванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, вине­сенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов'язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує держава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право власності на приватизований об'єкт та ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів, контрольна закупівля товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними і спеціалізованими судами.