1. Утворення Галицько-Волинської держави

Паралельно з процесами феодальної роздрібленості існувала і набирала сили тенденція економічного і політичного об’єднання. Найповніше вона проявилася у двох південно-західних князівствах: Галицькому і Волинському.

У багатовіковій історії державотворчих змагань українського народу важливе місце посідали Волинь і Галичина.

М.Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. «Київська держава, право, культура, — підкреслював він, — були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV —XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...» Інший видатний український історик С.Томашівський назвав Галицько-волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об’єднані князівства охоплювали 90% населення, котре проживало в межах сучасних кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Утвердившись на західних кордонах Київської Русі, вони стали ареною зіткнення інтересів різних європейських країн, що перманентно тривало аж до середини ХХ ст. Князівства були також рубежем, де зіткнулися дві культури та дві релігії; вони виступали як найсхідніший форпост католицького Заходу і водночас як найзахідніший – православного Сходу. Отже, державницьку традицію Київської Русі перейняло Галицько-Волинське князівство.

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим. Волинь, захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України. У ньому вирували не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділялися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до середини XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на володимирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздрібленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою. Воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося на своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Псресопниці, Дорогичині, а в окремі періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир — у Бересті, Святослав — у Червені, Всеволод — у Белзі. Лише завдяки наполегливій об'єднавчій політиці Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Дещо по-іншому склалась доля Галичини. Тут уже 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий — Теребовлянською, третій — Звенигородською. Головну увагу брати спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинських князів. Вони приборкали опозиційне боярство, розгромили угорські війська під Перемишлем (1099), за допомогою половців завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями.

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124 — 1152) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи присягу, нацьковуючи на своїх ворогів половців, свата Юрія Долгорукого, або підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету— було приєднано Погоринську волость на Волині.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1152-1187), батька оспіваної у «Слові о полку Ігоревім» Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пругу й Дунаю опинились, можливо, у певній залежності від Галича. Зростало значення водної магістралі Дністра у міжнародній торгівлі, а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємовідносини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. Його гостем був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл — за вісьмох мислить, автор «Слова о полку Ігоревім» відзначав:

Галицький Осмомислс Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм златокованім престолі,

Підперши гори Угорські

Своїми залізними військами,

Заступивши королеві дорогу,

3ачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть.

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого

На султанів у далеких землях.

I справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, не дозволив польським королям розоряти край. Успішно воював проти половецьких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати свою залежність від Галича.

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. Ії володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Великий князь Роман, з захопленням говориться в літописі, «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха».

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздрібленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.