1. Теорії походження Давньоруської держави

Становлення держави східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства. Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — «норманістами» та «антинорманістами».

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». У "Повісті минулих літ" розповідається: "У рік 852... стали називатись (наша земля — руська земля..." У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, (і з) кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів... У рік 862. Вигнали (чудь, словени, кривичі і весь) варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. I не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами..." Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь... Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами". I вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь".

В офіційній дореволюційній російській і в західній історіографії значне поширення отримала норманська теорія.

Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Згідно з нею держава Київська Русь постала завдяки зусиллям варязької (норманської) династії Рюриковичів, що утвердилась в Києві з 882 р. При цьому попереднє державотворення ігнорується, як і те, що самі варяги не мали в той час розвинутої державності. Підкреслювання важливості варязьких впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. М.Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досьогодні.

Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та інші;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов’янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов’янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, американський вчений українського походження, професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємицею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

Серед церковних істориків побутує візантійська теорія. Вони стверджують, що розвинутою державою Київська Русь стала завдяки візантійським впливам. В роки СРСР єдино правильною могла бути лише одна теорія, інші були приречені вважатися абсолютно антинауковими. Звісно, що єдино правильною була визнана теорія місцевого (автохтонного) походження держави. Так, ця теорія наукова. Але її абсолютизація, ігнорування раціонального в інших теоріях веде до викривлення історичної правди. В дійсності ж на державотворення мали вплив і варяги ( князі, дружинники), які завдяки своїй практиці найманих воїнів мали досвід як європейської, так і хозарської державності, і самі хозари, у васальній залежності від яких протягом тривалого часу перебували східнослов'янські купці ( а це дало сильний поштовх розвитку торгівлі, яка зіграла виключно велику роль в історії Київської Русі). І зовсім недопустимим є ігнорування візантійських впливів. Саме після прийняття християнства відбувається процес зміни договірних відносин Києва з племенами на централізовану систему управління, налагоджується охорона кордонів, проходить писемне оформлення на основі візантійського права державного законодавства. Отже, для дійсно наукового вирішення проблеми про походження держави Київська Русь доцільно користуватись сучасною так званою “синтезною" теорією, яка за основу бере місцеву теорію, але доповнює її раціональними моментами інших теорій, які не можна без шкоди для істини абсолютизувати, але невірно й ігнорувати.

Походження назви «Русь» на сьогодні наукою до кінця не з'ясоване. Одні дослідники (М.Грушевський та інші) вважають, що вона виникла в Україні, де зустрічаються подібні назви (наприклад, гідроніми Рось, Росава). Інші вважають, що ця назва перейшла з VII ст. від сарматів на середньодніпровську групу східнослов'янських племен або запозичена у норманів. О. Пріцак пов'язує термін «Русь» із діяльністю неслов'янського міжнародного купецького товариства, яке поступово перенесло свою діяльність на Дніпровий шлях. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Незаперечним є те, що однослівне поняття «Русь» або «Руська земля» вживалося в старих літописах для позначення Наддніпрянщини. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри казали, «...князь наш убієн, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі». Не випадково, що в українців ця назва в своїй первісній формі затрималася дуже довго: «Князівство Руське» за Гадяцькою угодою гетьмана І.Виговського 1658 р.; патріотичний твір «Історія Русів» початку XIX ст., «русини» західних областей України тощо. Назва «Росія» - грецький відповідник слова «Русь». Хоча московські князі-царі і митрополити використовували ці терміни в своїх титулах здавна, але як офіційна назва країни та народу «Росія» була закріплена лише за Петра І. «Во всех курантах почитают государство наше Московским, а не Российким, и того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали Российским, о чем и как во всем дворам писано» - таке розпорядження було надіслане з наказу Петра I Меншиковим до посла в Голландію. Назва «Мала Русь» вперше зустрічається в ХІV ст. стосовно Галицько-Волинської держави. З включенням частини українських земель до складу Російської імперії вона починає набирати принизливого відтінку. Усне мовлення українців наймення «малорос» щодо себе не зафіксовано.

Назва «Україна» вперше зустрічається в Київському літопису від 1187 р., а отже не може трактуватися як похідна від поняття «окраїна» Польщі або Росії. Її коріння - в праслов'янській мові. Дослідники виводять назву від «кра» в розумінні «кінець», «погранична територія» точніше, від прийменникової конструкції «у края» або в розумінні «рідна земля» («рідний край»); від «краяти», «украяти» в розумінні «відрізати», «наділити»; від «країна» в розумінні «внутрішня земля, заселена своїм народом». Є версія за якою цей термін означає - "укріплена земля". Деякі вчені вважають, що первісно назва стосувалася відокремлених територій (племені, князівства, пізніше - прилучених земель). Для козацьких літописів ХVII ст. вже є типовим використання цієї назви в збірноетнічному розумінні. В народній традиції ця назва повністю відповідала поняттям «рідна земля» і «Батьківщина».