1. Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст

Період з 1648 р. до кінця XVIII ст. був переломним в українській історії. У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга робила цю активність можливою — створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 р.?

Причини початку національно-визвольної боротьби були такі:

• складна соціально-економічна ситуація, що призвела до зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва;

• погіршення становища міщанства;

• погіршення становища козацтва, особливо після того, як у січні 1638 р. польський уряд прийняв "Ординацію Війська Запорозького реєстрового";

• критичне становище у політичній сфері (відсутність власної держави);

• прогресуюча втрата національної еліти;

• церковний розкол;

• полонізація та окатоличення;

• слабкість королівської влади;

• розширення впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави та втрата контролю над нею з боку Польщі.

Рушійними силами Визвольної війни були козацтво, селянство, міське населення, нижче православне духівництво, а також частина дрібної української шляхти. Провідну роль у ході та керівництві війною відігравало козацтво.

Війна мала національно-визвольний, антифеодальний характер.

Зміст національно-визвольної війни полягав у розв'язанні таких завдань: знищенні польського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоюванні національної незалежності, ліквідації середньої й великої феодальної власності на землю, кріпацтва й утвердженні козацького (фермерського) типу господарства.

Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

3 огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

• утворення та розбудова Української національної держави;

• встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

• радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

• скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

• ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

• визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

• втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Революція, як відомо, почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер; стали менш масштабними і локальнішими. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 р. — червень 1652 р.). Характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворена Українська держава де-факто виборює незалежність, а селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

II етап (червень 1652 р. — серпень 1657 р.). Відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави усіх етноукраїнських земель. У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату.

III етап (вересень 1657 р. — червень 1663 р.) Охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й розколола Україну на два гетьманства.

IV етап (липень 1663 р. — червень 1668 р.) Ознаменований намаганнями польського і російського урядів поділити Українську державу та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності.

V етап (липень 1668 р. — вересень 1676 р.) Припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі та поразку революції.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), піл Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність національно-визвольної та антифеодальної боротьби зумовила посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь». Не кращою була і ситуація у Варшаві: «Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя».

Шлях на Варшаву був відкритий. Це був дуже важливий момент для Б. Хмельницького. Вперше ставала реальною можливість об'єднання усіх українських земель у межах національної держави. У гетьмана вперше з'являються думки щодо звільнення західноукраїнських земель. Однак національна державна ідея ще не стала панівною у політичній програмі українських діячів, що залишалися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва).

На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.

Більшість істориків вважає, що відмова від наступу вглиб Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького. Замість того щоб укріпитися на західних кордонах українських земель, завершити створення місцевих органів влади і козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно протистояти наступові ворога гетьман добровільно віддав йому західний регіон України. Внаслідок цього було втрачено майже третину визволеної території з її високорозвинутим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ.

Наступні події свідчили про переосмислення Б Хмельницьким перших уроків національно-визвольної війни. У лютому 1649 р. на переговорах у Переяславі польській стороні було викладено основні принципи української національної ідеї. Вони передбачали:

1. Право українського народу на власну державу в межах етнічного проживання;

2. Незалежність нової держави від влади польського короля;

3. Соборність (унітарність) Української держави;

4. Визнання Української держави спадкоємицею Київської Русі.

Отже, уроки минулорічної боротьби стали своєрідним каталізатором для еволюції поглядів Б.Хмельницького.

Польська шляхта, зрозуміло, навіть у думці не припускала існування незалежної Української держави. Уже в травні вона організувала воєнний похід на Волинь. Туди ж вийшло козацьке і союзницьке татарське військо, узявши в облогу Збараж. У серпні на допомогу обложеним вирушив 20-тисячний загін на чолі з Яном Казимиром; Хмельницький завдав йому дошкульних ударів і примусив до втечі. У пошуках порятунку король звернувся до кримського хана. Підкуплений поляками і, боячись зміцнення української держави, хан відвів своє військо і гетьману нічого не залишалося на запропоновану королем і ханом Зборівську угоду. Згідно із нею Польща виплатила Кримові контрибуцію та згодилася на 40-тисячне реєстрове козацтво. Але територія Богданової України обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Шляхта поверталася до своїх маєтків, українське населення знову обкладалося повинностями.

Але, оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а українці були переконані, що отримали занадто мало, ця угода так і не була повністю виконана.

Зборівська угода висвітила внутрішні і зовнішні проблеми, на які мав зважати гетьман. Те, що вона фактично проігнорувала інтереси українського селянства не могло не позначитися у майбутньому. А тут іще магнати повернулися до своїх маєтків і взялися з подвійною енергією визискувати селян.

Крім того, одна зі статей Зборівської угоди (таємна) розв'язала Кримові руки щодо українських земель. Татари негайно взялися спустошувати Поділля, Галичину, Волинь. Це призвело до низки селянських повстань 1650 р.

У лютому 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. Польська. армія на чолі з М. Калиновським увійшла в Шаргород і Ямпіль. Військо Б. Хмельницького відкинуло ворога. Зібравши 200-тисячну армію, Ян Казимир у червні завдав відчутної поразки козакам, яких у вирішальний момент битви під Берестечком на Волині знову зрадили татари. Поляки захопили західні, північні й центральні райони козацької України.

Білоцерківський договір (28 вересня) був ще менш вигідним, ніж Зборівський і фактично скасовував українську автономію й підпорядковував Б.Хмельницького коронному гетьману. Козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч, а українська влада обмежувалась Київським воєводством.

Не зважаючи на позірну згоду, Б. Хмельницький не збирався виконувати принизливі умови і вже в травні І652 р. відмобілізоване козацьке військо здобуло блискучу перемогу над поляками на кордоні Поділля з Молдавією, під Батогом. Це викликало нове масове піднесення визвольної боротьби; влітку вся Україна вже була вільною.

Чотирирічна польсько-українська війна не розв'язала ключових проблем взаємин між Річчю Посполитою та Україною. Жодна із сторін не змирилася із фактичним станом речей. Уже в лютому та навесні 1653 р. польські жовніри вдерлися на територію Брацлавщини й знищили десятки міст і сіл. На цей час міжнародне становище молодої держави почало ускладнюватися внаслідок непродуманої політики гетьмана щодо Молдавії; значно погіршилися стосунки з Кримом і Туреччиною. Воєнне українсько-польське протистояння того року склалося не на користь Б.Хмельницького. За його спиною кримський хан знову пішов на угоду з Яном Казимиром (укладена в Кам'янці). Вона не тільки не передбачала повернення до умов Зборівської угоди, а й ліквідовувала козацьку автономію взагалі.

У цій критичній ситуації гетьман розумів, що для успішного завершення повстання необхідна зовнішня підтримка. Найпевніше її могли надати Туреччина або Москва. Але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Туреччину. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Б.Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, — заявляв він, — я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків». Нарешті в жовтні 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б. Хмельницький туди не поїхав. Посли — військовий суддя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря —привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, «Статті Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Березневих статей».

На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Серед істориків ще и досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Росії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.

Як 6и не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Договір із Москвою мав такі наслідки:

1. На міждержавному рівні юридично засвідчувалося відокремлення України від Речі Посполитої;

2. Московія визнавала внутрішньополітичну суверенність України;

3. Поставала перспектива довести війну проти Польщі до об'єднання українських земель у межах єдиної національної держави.

Союз із Московією, як засвідчили події найближчих після Переяславської ради років, за своїми формально-правовими ознаками мав характер протекції з боку московського царату зацікавленого у додаткових матеріальних і людських ресурсах для боротьби із зовнішнім ворогом.

Однак, одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикалізація союзів у регіоні — поляки й татари об'єднали сили, розпочавши новий етап війни. Під час осінньо-зимової кампанії І654-І655 рр., коли Хмельницький вів запеклі бої проти 30-40-тисячного польського війська, що вдерлося на Брацлавщину, ефективної підмоги з боку Москви не було. В цій ситуації гетьман пішов на спробу створення військово-політичного альянсу із Швецією, яка на ту пору успішно закріпилася в Прибалтиці. Московія, налякана успіхами скандинавів, пішла на зближення з Річчю Посполитою й у травні 1656 р. оголосила шведам війну. Укладене на початку листопада Віленське перемир'я передбачало, що в разі підпорядкування польського трону російському цареві Україна залишиться в складі Речі Посполитої. Укладене перемир’я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв’язувало гетьманові руки. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Переговори Хмельницького з королем Швеції Карлом X скінчилися тим, що той висловився за незалежність України, але тільки в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Ясна річ, козацько-старшинська рада на такий "альянс" не згодилась.

Усі ці чинники стали згубними для реалізації української державної ідеї. До всього, 6 серпня І657 р. після виснажливої хвороби помер Б.Хмельницький. Єдине, чого він домігся перед смертю, — це встановлення спадкоємності державної влади: ще у квітні Корсунська рада передала гетьманську булаву в руки Богданового сина Юрія.

Богдан Хмельницький - великий творець Української держави. Він об'єднав розрізнені верстви українства навколо ідеї національного визволення, спрямував їх на здобуття незалежної соборної держави.

Історики багатьох країн порівнюють здобутки гетьмана Богдана Хмельницького з досягненнями таких визначних діячів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії.