2. Поразка національно-демократичних сил. Політичні уроки Центральної Ради.

Державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів з гетьманських дружин, які загинули в коротко­часній перестрілці із січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Це була єдина військова части­на, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після зустрічі її командира Є.Коновальця з П.Скоро­падським припинила опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. На той час у Києві було пошире­но підписану гетьманом „Грамоту до всього ук­раїнського народу", в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П.Ско­ропадський так визначив своє політичне кредо: "Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в на­прямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків".

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської „Грамоти". В ній мовилось про неспроможність по­переднього уряду здійснювати державне будівниц­тво, про бажання трудових мас за обставин, що за­грожували національною катастрофою, мати дер­жавну владу, здатну „забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". У зв'яз­ку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Україна перейменовувалася на „Українську державу", її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити ук­раїнський Сейм. А доти вся верховна влада в країні, як законодавча, так і виконавча, мала нале­жати гетьманові. Прерогативи його влади були роз­писані в „Законі про тимчасовий державний устрій України", оприлюдненому того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міні­стрів, затверджував і скасовував склад уряду, вис­тупав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі держав­ного управління приходить авторитарний режим.

Гетьманський переворот був спробою консерва­тивних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств. У геть­манській „Грамоті" декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: „Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою (...) Відбудовується повна свобода в розробленні купчих з купівлі-про­дажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділян­ками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особ­лива увага звертатиметься на поліпшення правово­го становища та умов праці залізничників (...) На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва та ініціативи".

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувся до­сить спокійно, труднощі, що виникли в найближчий до перевороту час, ускладнили подальше станов­лення гетьманського режиму. Ще напередодні, 29 квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборо­бами-власниками і хліборобами-демократами. Ос­танні формально не брали участі в перевороті, а 30 квітня збори представників партії хліборобів-демо­кратів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань української держав­ної влади. Не заперечуючи проти створення міцної державної влади вони зазначали, що „влада ця му­сить бути щиро народною, демократичною, щиро українською" і що вона „не дасть запанувати в дер­жаві ні українській голоті, ні великим багатіям". Хлібороби-демократи вимагали скликання повно­правної, обраної усім народом Української Держав­ної Ради щонайпізніше через півроку із забезпечен­ням широких виборчих прав селянству й проведен­ня такої земельної реформи, за якою „великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами", а купувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й вимоги стосовно формування уряду. До нього мали входи­ти тільки ті, хто „показав свою вірність українській національно-державній ідеї". Більше того, в ньому не могло бути „людей, які тягнуть до Росії або до Польщі". Партія хліборобів-демократів не брала участі і в формуванні нового уряду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її пред­ставники у березні-квітні 1918 р. послідовно крити­кували курс Центральної Ради, а за два дні до дер­жавного перевороту оголосили, що залишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані переворотом. Вони відхилили пропозицію заповнити своїми представниками сім міністерських місць. 3 травня соціалісти-феде­ралісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гренера із спеціальною заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на грунті української державності й демо­кратичних традицій, відчуло себе „глибоко враже­ним русофільським, монархістським переворотом". А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе із сво­го боку визнати його як тимчасового президента України і взяти участь в уряді, але із застережен­ням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський „Закон про тимчасовий державний устрій України", а прийняту Централь­ною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Перего­вори з Гренером не привели до порозуміння.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10—13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над „і" у стосунках з новою владою. В одній із з'їздівських резолюцій гетьманський уряд було на­звано „недемократичним і в багатьох випадках ре­акційним і протидержавним", партія оголосила, що „стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу".

Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли українські соціал-демократи й есери. 8-10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебу­вала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський з'їзд, який висловився проти нової влади купки „земле­власників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції", і закликав селянство до створення бойових парти­занських загонів і підготовки виступу проти геть­манського режиму („Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не відда­мо!").

За підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8—11 травня провели у Києві крайовий з'їзд партії, та "Протофіс", об'єднання проми­словців, торговців і фінансистів України. Хоч з'їзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на геть­манських рішеннях про відновлення приватної влас­ності на землю, сприяння свободі торгівлі та підприємницькій ініціативі. Можна сказати, що в Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, абсолютно не притаман­ний партії 1917 р., продемонстрували кадети. Відкривши з'їзд, Григорович-Барський наголосив, що „найвищі інтереси краю примушують нас при­стосуватись до нових форм державного життя". Що це означало, видно з резолюції з'їзду про „проблему влади", де говорилося: „З'їзд, лишаю­чись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної і неділимої Росії), пе­ред загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі".

Кадети становили ядро гетьманського уряду, на середину травня остаточно сформованого Ф. Лизогубом, великим землевласником, головою Пол­тавського губернського земства, октябристом. 12 із 16 членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д.Дорошенка) виховува­лись на російській політичній культурі, яка не шану­вала жодної національної (неросійської) ідеї, в тому числі й української. Консервативні діячі, що увій­шли до складу уряду, змушені були примиритися з існуванням Української держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктурних, на їхню думку, обставин. Українська ідея не мала для них самоцінності.

Разом з тим у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників.

Усе це не могло не позначитися на долі геть­манського режиму. Сподівання П.Скоропадського, що йому вдасться побудувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. Українське суспільство, деформоване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, про­сто було нездатним до суголосних форм політично­го життя. Його роздирали суперечності. Саме вони перешкодили об'єднати суспільство на підставі де­мократичної платформи. Ці суперечності й поготів далися взнаки при спробі використати як об'єдну­ючі консервативні цінності. Можна говорити, що реальних суто українських модернових консерва­тивних цінностей практично не існувало. Втратив­ши наприкінці XVIII ст. останні атрибути держав­ності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на грунті якої формувалася революційно-демократична політична традиція, тоді як консерва­тивна встелялася шаром етнографізму й архаїчності.

Не випадково П.Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відповідника твердої авторитарної влади довелося вдатись до по­шуків у сивій давнині. Форма гетьманату, запози­чена з часів феодальної держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим з часу його створення мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській державі ймовірний поряту­нок від катаклізмів революції, встановлення поряд­ку і звичних норм життя.

Українська демократія, яка на заключному етапі діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім втратила здатність до колективних дій, в опозиції гетьманові знайшла безпрецедентну підставу для об'єднання. З переходом до опозиції вона звільнилась від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу критикувати, вести боротьбу, елек­тризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пе­режила справжній політичний ренесанс.

За таких умов імовірний напрям розвитку подій залежав від позиції окупаційних військ: чи відігра­ють вони роль стабілізуючого фактора, чи спричи­нять нові революційні струси. Не гетьман виступив ініціатором запрошення іноземних військ в Україну. Йому, бойовому російському генералові, тяжко бу­ло змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил. Взаємини Центральної Ради з окупаційними військами також послужили уроком.

2 травня П.Скоропадський уперше як голова держави відвідав штаб німецьких військ у Києві. В інформації цього штабу до Берліна зазначалося, що гетьман вів мову про політичне й економічне стано­вище України і визнав, що відновити нормальний рівень господарського життя можна лише при умові повної орієнтації на Німеччину. Штаб констатував: „В даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування".

Якийсь час німці та австрійці демонстрували свою непричетність до перевороту й будували офіційні стосунки з гетьманом за принципом de facto, посилаючись на те, що питання юридичного визнання вирішуватиметься у Відні та Берліні.

У травні 1918 р. події в Україні кілька разів ста­вали предметом обговорення німецького парламен­ту. Депутати соціал-демократи критикували політи­ку німецької влади в Україні, та зрештою 2 червня Німеччина й Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Це визнання, за яким стояла май­же півмільйонна окупаційна армія, відкривало пе­ред режимом певні перспективи. Але одразу ж по­ставало питання, чи зможе Українська держава розрахуватися за таку „допомогу".

10 травня 1918 р. уряд Ф.Лизогуба опублікував декларацію, в якій визнав своїм головним завданням — „зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народного представництва, котре висловить справжню, ніяким напором з ніякого боку не пофальшовану волю українського народу щодо буду­чого державного ладу України".

За дорученням гетьмана Д. Дорошенко, який мав тісні зв'язки з українською демократією, повів переговори про участь українських політичних сил в уряді. Тривалий час ці переговори залишалися безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не могли віднайти платформи для порозуміння. Геть­мана приваблювала національно-державна частина програми українських партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідео­логія. Українські партії як виразники демократич­них тенденцій суспільства загалом не потребували гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як з політичною реальністю.

У жовтні почала швидко змінюватись міжнародна політична кон'юнктура: поразка Центральних країн у світовій війні уже не викликала сумніву. 22 жовтня П.Скоропадський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними про­блемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості. Вирішен­ня їх, на думку гетьмана, стало б „незрушимою підвалиною майбутнього розквіту самостійної Ук­раїнської держави". 24 жовтня Ф. Лизогуб сфор­мував новий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О.Лотоцький, П.Стебницький, А.Вязлов, В.Леонтович та М.Славинський.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.

Створення 24 жовтня коаліційного кабінету Ф.Лизогубом ні на йоту не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства. 14 листопада П.Скоропадський у грамоті „до всіх українських громадян" оголошував про зміну урядового курсу: Україні „першій належить виступити у справі утво­рення Всеросійської федерації. Її конечною метою буде відновлення Великої Росії". Для виконання цього завдання гетьман затвердив новий склад уря­ду на чолі з С.Гербелем. Звичайно, в ньому вже не могло бути представників УНС. Склад цього кабінету В.Винниченко визначив як „цілком єдинонеділимський, антиукраїнський і ви­разно реакційний".

Отже, з незалежною Україною було покінчено.

Реакція Національного союзу, на оголошення гетьманом нового державного курсу була адекват­ною: оголошення повстання проти влади гетьмана. Власне, ідею повстання сформулювали раніше, але, як свідчить В.Винниченко, спочатку її поділяли ли­ше двоє, він і М.Шаповал, тоді як більшість Національного союзу в успіх повстання не вірила, а отже, була проти. Але з розвитком подій настав критичний момент, і засідання Національного сою­зу „підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, визначило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити рево­люція, й приступило до виборів Директорії".

На засіданні УНС 13 листопада було сформовано Директорію у складі: В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка та П. Андрієвського. Директорія стала керівним політичним органом повстання.

15 листопада Директорія виїхала до Білої Цер­кви у розташування січових стрільців. Їхній коман­дир Є.Коновалець був посвячений у план повстан­ня й обіцяв його підтримати. Приклад січових стрільців наслідували й інші військові гетьманські підрозділи, командування яких перебувало під впливом національних ідей. 18 листопада біля Мотовилівки у першому ж бою війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва.

Намагаючись втримати владу, гетьман 18 листопа­да призначив головнокомандувачем усіма збройни­ми силами Української держави російського генера­ла Келлера. Територію країни було оголошено „те­атром воєнних дій", розпочалася мобілізація офіцерів старої російської армії, які перебували в Україні. Навіть Д. Дорошенко мусив визнати, що з цих заходів нічого суттєвого не вийшло: „Гетьма­нові довелося дуже скоро розчаруватись у надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому ак­тивну підтримку з боку російських і русофільських кіл на Україні, особливо серед колишніх офіцерів російської армії. Навіть київська російська преса зустріла грамоту з 14 падолиста дуже холодно. Російські й русофільські кола покладали тепер усі надії на Антанту, помимо гетьмана й помимо Ук­раїнської держави".

Генерал Келлер, якщо й зміг чимось відзначити­ся, то тільки переслідуванням у Києві українських демократичних кіл.

14 грудня гетьман зрікся влади. Того дня до Києва вступили частини Директорії.

Сім з половиною місяців існування Української держави з більш-менш силь­ною владою показали, як далеко могла б піти Ук­раїна вперед, якби їй вдалося вирватися з рево­люційного потоку як самостійній державі. За рівнем життя вона виглядала 1918 р. куди приваб­ливішою за свою північну сусідку, звідки не припи­нявся потік емігрантів. Важливих результатів було досягнуто в культурно-освітній галузі.

Однак не ці тенденції визначали життє­здатність режиму. Повторимо: ні національний, ні соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли необхідної підтримки з боку суспільства. Більше того, вони його помітно революціонізували. Жор­стока громадянська війна стала суворою реальністю України.

Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва Директорії, парад повстанських військ у столиці України — все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія пережива­ла момент тріумфу, свого найвищого злету. Але пе­ред кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питан­ня: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму дер­жавного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним си­лам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскра­вий приклад цього — історія УНР доби Директорії.

Як з'ясува­лося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівниц­тва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони — це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діамет­рально протилежних напрямах, тому необхідно бу­ло шукати компромісів, а це, своєю чергою, призво­дило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.

22 січня 1919 р. відбулося проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну дер­жаву. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність ли­ше продекларували. На думку одного з учасників злуки М.Шаповала, вона була „більше теоретично-юридичною, ніж фактичною". Хоч Західноу­країнська Народна Республіка перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, посту­пившись соборницькими інтересами перед власни­ми.

Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачи­ли її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впли­вом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньо­політичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР.

14 листопада 1920 р. уряд УНР на чолі з А.Лівицьким залишив Кам’янець-Подільський, назавжди розпрощавшись з рідною землею. Він осів у га­лицькому місті Тарнов. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і ра­дянською Росією. Польща в обмін на територіальні поступки визнала УСРР і зобов'язалася за­боронити перебування на своїй території всіх ан­тибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.

Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки. Це був період відродження й консолідації української нації, фор­мування і становлення національно-державних інституцій та політичних партій, вкорінення націо­нальної свідомості в усі верстви суспільства. Хоч українська демократична державність не утверди­лась, вона заявила про себе на повний голос. Тож більшовики, засновуючи державу нового типу на теренах колишньої російської імперії, не змогли не­хтувати українське питання і змушені були встанов­лювати свою владу у формі національної держав­ності.

Більшовики, безкомпромісні протягом 3 років громадянської війни, обрали шлях поступок. 1921 р. В.Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлення до „воєнного комунізму". Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністич­ною ідеєю і реальною державною владою, він виб­рав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження непу поклало край грома­дянській війні і на довгі десятиліття утвердило ра­дянську владу в Україні, закамуфлювавши її в національні форми державності.

Сповідуючи в політиці виключно гуманні принципи, Центральна Рада була дійсним національно-демократичним інститутом. Вона зійшла з історичної арени лише внаслідок насильницьких дій з-поза етнічних українських кордонів (збройні сили більшовиків, німецька армія). За багатьма параметрами - послідовний демократизм, ставлення до національних меншин, прагнення вирішувати всі політичні проблеми мирними, цивілізованими засобами тощо - Центральна Рада випереджала свій час, торуючи нові шляхи, сприяючи виробленню певних еталонів. Але в політиці зразкове не завжди потрібне і корисне - такий один з уроків її діяльності.

Центральна Рада продовжила традицію плекання ідеї федерації в українському визвольному русі аж до початку 1918 року, пов'язавши цілі покоління борців за неї (Гадяцький трактат гетьмана Виговського, Кирило-Мефодієвське братство, ідеї М. Драгоманова). Проте вона не змогла вчасно переступити цей поріг. Очевидно, дорога до надійної співпраці лежить лише через реальний суверенітет і повне творче самовиявлення народів.

Центральна Рада не зажила політичного авторитету своїм співробітництвом із Тимчасовим урядом. Прив'язавшись до нового російського воза, Центральна Рада позбавила себе політичного маневрування, бо була частково паралізована взятими зобов'язаннями, не зуміла використати всіх можливостей порозуміння з більшовиками після захоплення ними влади у Петрограді. Подібна політична заангажованість у наш час, коли аналогом Тимчасового уряду виступає СНД, ще більш небезпечна.

Центральна Рада в тих складних умовах була найбільш представницькою політичною організацією народу України, в певному розумінні - надпартійною асамблеєю. Проте це не дало належного ефекту. Багатопартійність і багатопредставництво були не останніми чинниками політичних криз всередині самої Ради. Чи не те саме спостерігаємо в українському парламенті зараз? Виразна політична структуралізація суспільства за допомогою раціонального закону про політичні партії та їх участь у політичному житті - цьому вчить досвід Центральної Ради. Але ще не навчив.

З 12 серпня 1917 року до Центральної Ради входили представники національних меншин України. Однак, діяльність Центральної Ради показала, що надання найширших прав національним меншинам ще не забезпечує з їхнього боку беззастережної підтримки українського державотворення. Вони хиляться до сильного, а не до доброго. В наші ж дні майже все вирішує життєвий рівень.

Мріючи про національну державність Центральна Рада навдивовижу мало піклувалася про власну армію. Українська влада самоусунувшись від роботи для її створення, одночасно відмовилась від послуг таких діячів, як Микола Міхновський та Павло Скоропадський, які збирали українське військо. І добре, що сучасне керівництво України не повторює цієї помилки.

Соціальна база Центральної Ради не була широкою через недостатній рівень національної свідомості мас, вікову русифікацію українського народу. Нинішня ситуація з українською ментальністю нагадує тодішню, бо здобутки національного відродження 20-х років зведено нанівець українофобами та яничарами. Без копіткого формування здорового почуття національної гідності, поваги і честі, особливо в зрусифікованих містах, не здобутися на своє обличчя і належне культурне реноме в світі. Кінцевий результат вимушених угод Центральної Ради з Німеччиною про співробітництво зайвий раз нагадує українцям про золоте правило - опиратися на свої сили: чужина – не рідна мати, хліба не дасть.

Центральна Рада зволікала із вирішенням поточних справ, бо не мала сильної виконавчої влади на місцях: багато було політиків, та мало виконавців - творців.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки пе­ремогу радянської влади на теренах колишньої Російської імпе­рії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий тери­торіальний розкол українських земель. Героїчна боротьба українського народу 1917 – 1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте діяльність Центральної Ради до проголошення УНР. Які основні періоди в її діяльності в цей час можна виділити?

2. Що можна сказати про взаємини Центральної Ради з загальноросійською партією більшовиків у 1917 р.?

3. Що спричинило прийняття IV Універсалу Центральною Радою і проголошення незалежності України?

4. Чому Центральна Рада зазнала поразки у війні з більшовиками?

5. Які наслідки мав для України Брестський мир 1918 р.?

6. Розкрийте причини поразки та історичне значення Української революції.

Лекція 10. УКРАЇНА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921 – 1939 РР.)

Навчальні питання:

1. Україна в умовах радянського тоталітарного ладу.

2. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.