2. Українські землі у складі Речі Посполитої

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалося не на користь литовців. Литва зазнавала також поразок від татар, які спустошували литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558—1583). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство.

Об'єднання двох держав було підготовлене всім ходом попередніх подій. Нездатність Литви (а частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (1548р. обраного королем) намітилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. 3 іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення в українські землі. Відбувалось неконтрольоване властями проникнення польського панства в Україну, що неминуче поставило б питання про офіційне затвердження шляхетських надбань.

У 60-ті роки XVI ст. виснажена величезними військовими витратами, поставлена перед загрозою вторгнення московських військ, Литва була змушена звернутись по допомогу до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але за умови об'єднання обох держав в одне політичне ціле.

Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримували цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і отримати широкі привілеї подібно до польських феодалів. Литовські та українські магнати чинили перешкоди повному об'єднанню з Польщею, побоюючись втратити свої статки і вплив на вирішення державних справ, але були згодні на унію, корисну в організації спільної боротьби проти зовнішньої агресії і в зміцненні власного становища в незалежній Литві. Загалом в середині XVI ст. українські князі та верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.

Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського Сейму, що розпочав роботу 10 січня 1569 р. і мав остаточно розв'язати питання про характер і форму унії Королівства польського і Великого князівства Литовського. Вже в перші дні зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі. Національно-політичні інтереси української нації на Сеймі не були представлені зовсім. Це сталося і через обмеженість прагнень представників української еліти сферою матеріальною, і через те, що українські землі вже давно втратили ознаки автономії. Українці не порушили питання про надання українським землям статусу державної автономії й перетворення таким чином майбутньої Речі Посполитої у федеративну польсько-білорусько-литовсько-українську державу.

Через наявність двох програм і неузгодженість позицій від самого початку робота Сейму набрала гострого характеру. Магнати Великого князівства Литовського на чолі з протестантським князем Криштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким, які були незадоволені ходом переговорів, після місячних безплідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на це польська сторона вжила рішучих заходів. Вона самочинно привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовського князівства, і королівською грамотою 5 березня 1569 р. проголосила їх приєднаними до Польської держави. Ще одним об'єктом агресивних зазіхань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які були «возз'єднанні» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація повернулась на Сейм, всі українські землі вже перебували поза державними межами Литви.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита — польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме: місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його роль у політичному житті об'єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала в усьому Польща. Платою за збереження хоча й обмеженої державної суверенності Литви стали українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За Литвою залишилась невелика частина земель — Берестейська і Пінська області, отже, вона вже не могла справляти суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а відтак — зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправда, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, висунуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо. Наприклад, на Волині землі було прирівняно в правах до коронних. Було зроблено редакцію останнього правового статуту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для всіх територій. Державні та судові установи на певний час було переведено на місцеву мову. Права православної шляхти було прирівняно до католицької знаті. Однак, незважаючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до Польщі українських провінцій Литви відбувалося за зверхності Польщі в новому державному об'єднанні Речі Посполитій і відкривало широкий простір для колонізації багатих українських земель.

Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі наслідки. Ситуацію не полегшувало навіть те, що тогочасна Польща була країною з передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями. Спланована в Любліні модель «братерства в унії» виявилась життєздатною тільки в теорії. Реальне життя показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей.

Якщо до 1569 р. становище українських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н. Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «3 половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю».

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.

З проникненням нового польського режиму вглиб української території зростала взаємна національна антипатія, закладалися основи денаціоналізації українського етносу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнатніші українські роди— Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських — зрікалися рідної мови, традицій, православ’я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така позиція дуже негативно сприймалася низами — міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям. Щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об’єднання двох церков — католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного навернення православних в католицьку віру. Нова церква зберігала українську обрядність, при відправленні служби слід було користуватись церковнослов'янською мовою і календарем, визнаючи при цьому зверхність Ватикану та приймаючи догмати католицької церкви. Це питання було вирішене на церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596р.). За його рішенням уніатське духовенство (як і католицьке) було звільнене від податків, шляхта, що прийняла унію, отримала право обіймати державні посади нарівні з католицькою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до міщан-католиків.

Православне духовенство покладало на унію певні надії. Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські та білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об’єднання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції були відкинуті, і акт Берестейської унії відбувся як вимушений крок верхівки православної церкви, зумовлений потужним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватикану.

Уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території держави. Таким чином, православна церква була поставлена поза законом.

Рішення уніатського собору не відповідало ані інтересам, ані настроям української більшості населення, для якого православна віра зберігала традиційну роль символу національно-визвольної боротьби, а католицька церква сприймалася як знаряддя іноземного поневолення. Тому закономірним наслідком Берестейської унії став релігійний розкол в Україні.

Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення, заклало підвалини протиріч, що існуватимуть між українцями і поляками впродовж кількох століть.

Не тільки Велике князівство Литовське та Річ Посполита претендували на українську спадщину. Наприкінці XV — на початку XVI ст. завершився процес формування єдиної Московської держави, яка також розраховувала розширити свої кордони за рахунок українських територій. У 1503 р. в Москві був укладений мирний договір, за яким до Москви відходили Чернігово-Сіверські землі з Черніговом, Стародубом, Новгород-Сіверським, Брянськом та іншими містами, що становило майже третину території литовської держави. Так було покладено початок входженню українських земель до складу Московського царства. В 1523 р. Москва приєднала до себе ще й Новгород-Сіверське князівство.

З XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства. У 40-х роках XV ст. за правління хана Хаджи-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди і скоро визнало васальну залежність від Туреччини. Кримські татари, заручившись підтримкою Туреччини, з 80-х років XV ст. почали здійснювати постійні напади на Україну. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відійшла до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдерся в Київську землю і взяв Київ. Наприкінці XV — першій третині XVI ст. татарські орди майже щороку грабували та спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим ринком невільників була Кафа (Феодосія).

За підрахунками Я. Дашкевича, в період з 1400 до 1650 рр. під час грабіжницьких походів на Україну було захоплено в полон або убито від 2 до 2,5 млн осіб.

Незважаючи на те, що литовські князі під тиском обставин почали сплачувати кримським ханам щорічну данину, кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на українські землі. Таким чином, південна Русь жила під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-руська держава до Люблінської унії, ні польсько-литовська Річ Посполита після неї не мали достатньо сил, щоб організувати захист віддаленої окраїни з її незахищеним кордоном.

У XV—XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII— XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення.

Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. „Життя по уходах,— писав М. Грушевський,— захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори". Однак тут на випадок татарських „наїздів" доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових „ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність для тих, хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, „терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини", кого гнали з насиджених місць „обставини або закони". „Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення —козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю появою сусідству з „Татарією", воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів — у назвах, побуті, звичаях.

Правлячі кола Польщі й Литви розглядали козацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо-й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, вони водночас вважали за можливе спрямовувати його енергію у річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда I, використати прикордонних відчайдухів для „послуги й оборони". Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи. Однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набрало певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.

Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового періоду східноєвропейської історії. Як в Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Османською імперією. Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві, як козаки в Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишневецький. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що у 1553—1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.

Козацько-селянські повстання 90-х років XVI ст., 20-30-х років XVII ст. показали, що їх учасники боролися не лише під кутом зору своїх особливих станових інтересів. Це були перші широкі антифеодальні виступи козацько-селянських мас, вони мали характер національно-визвольної боротьби. Гетьману П. Сагайдачному вдалося об’єднати військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України.

Намагаючись взяти козацтво під свій контроль, польський уряд у січні 1638 р. прийняв “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, яка істотно обмежила самоврядування реєстровців.

Ось як цинічно польська знать виявляла своє розуміння козацького питання: «Козацтво — це нігті в організмі нашого суспільства, вони надто швидко відростають і тому потребують частого підстригання». I справді, протягом наступних десяти років небувалого спокою та стабільності, що їх польські історики часто називають «золотим спокоєм», здавалося, ніби репресії — це найефективніший спосіб взаємин із козаками. Проте це був спокій перед бурею. Україна нагромаджувала сили для боротьби за волю і чекала для цього слушної нагоди. Козацтво взяло на себе історичну місію будівничого національної держави. Боротьба козацтва за свої права і вольності стала платформою об’єднання всіх сил українського народу у боротьбі за державність.

Питання для самоконтролю

1. Якими були наслідки входження українських земель до складу Великого князівства Литовського?

2. Визначте основні етапи інтеграції Литви і Польщі.

3. За яких обставин була прийнята Люблінська унія?

4. Які наслідки мала Люблінська унія для України?

5. Охарактеризуйте становище українських земель у складі Речі Посполитої.

6. Чому була укладена Берестейська церковна унія? Як її оцінюють історики?

7. Розкрийте причини виникнення і джерела формування українського козацтва.

Лекція 6. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (СЕРЕДИНА XVII – КІНЕЦЬ XVIII СТ.). ГЕТЬМАНСЬКА УКРАЇНА ТА ЇЇ ДОЛЯ

Навчальні питання:

1. Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст.

2. Утворення Української гетьманської держави.

3. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.