2. Утворення Української гетьманської держави

Результатом багаторічної козацько-селянської війни стало здобуття незалежної Української держави, ліквідація панщини та кріпацтва. Почалося формування нової моделі соціально-політичних відносин і державної влади. Провідна роль у суспільстві закріпилася за козацтвом.

Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро постало питання про власну національну державність.

Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Функціонування держави в цей час виявилося у:

• запровадженні власного територіального поділу;

• створенні та діяльності органів публічної влади;

• введенні своєї податкової системи;

• створенні власної армії.

За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально вищим органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні. господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандувачем, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти — універсали.

Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — із сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювали магістрати, у малих але привілейованих — отамани.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювалося з чотирьох основних джерел:

• із земельного фонду;

• з прикордонного торгового мита: евекти — митний податок, що стягував гетьманський уряд за вивіз товарів за кордон, та індукти — митний податок, що стягувався з купців за ввіз товарів;

• з доходів від промислів та торгівлі;

• з податків.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. Її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та інші. Армія формувалася з добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

Восени 1657 р., скориставшись неповноліттям Ю.Хмельницького, владу в Україні перебрав Іван Виговський(1657-1659). Новий гетьман реставрував феодальні порядки і зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. Для цього він зміцнює зв'язки з Польщею. Невдоволення соціально-економічною політикою Виговського вилилося в антигетьманське повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря.

У червні 1658 р. гетьман штурмом узяв Полтаву, стратив Пушкаря й жорстоко розправився з повсталими; загальне число жертв сягало 50 тис. осіб.

Полтавська трагедія зовсім не стабілізувала ситуацію в країні, а тільки накликала гнів на Виговського з боку населення Лівобережжя. Українське суспільство опинилося на межі нової глибокої кризи.

Зовнішня політика гетьмана, коли він восени 1658 р. вдався до спроби зближення з усе ще могутнім західним сусідом, призвела до укладання Гадяцького договору. За ним козацька Україна (Київщина, Чернігівщина й Брацлавщина) входила на правах формально рівноправного суб'єкта до “єдиної та неподільної” Речі Посполитої, проте більша частина історичних українських земель була зафіксована як невідривна територія Польської держави.

Відтепер король призначав гетьмана: останнього визнавали довічним правителем, однак позбавили права на проведення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики. Збройні сили так званого "Руського князівства" обмежувалися 60 тис. осіб. Втім, незабаром Виговський пристав на подвійне його скорочення.

Гадяцький договір, попри його неоднозначний правовий статус (так, існує кілька його текстів, один із яких "завізовано" тільки Виговським), на практиці означав ліквідацію адміністративно-територіального устрою України. Окрім того, він спричинив неминучість воєнної конфронтації з Московією.

Війна почалась у листопаді 1658 р. вступом в Україну 150-тисячного московського війська; влітку наступного року воно було розгромлено у вирішальній битві під Конотопом.

Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: "Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію...".

Проте авторитет Виговського стрімко падав. На Лівобережжі почали ширитися промосковські настрої. Восени 1659 р. більшість лівобережних полковників присягнула на вірність цареві.

За цих обставин козацька еліта, залишаючись вірною ідейним заповітам "Божою милістю гетьмана Військ Запорозьких" Богдана, 24 вересня скликає в с. Германівка під Обуховом Чорну раду; на ній Виговський вимушено поступається булавою на користь Юрія Хмельницького, й уже наприкінці року укладається новий українсько-московський договір. Він передбачав суттєве зростання військової присутності Москви в Україні, санкціонування царем обрання гетьмана та заборону йому вирішувати воєнні й зовнішньополітичні справи, перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії.

На Правобережжі, де закріпилася влада короля, швидкими темпами почали відновлюватися польсько-шляхетські порядки. Втручання Ю.Хмельницького (1659-1663), спрямовані на збереження козацьких "вольностей", дістали категоричний відсіч з боку сейму. Усвідомлюючи безперспективність свого формального статусу, Ю.Хмельницький в січні 1663 р. зрікається булави, яка переходить до Павла Тетері (1663-1665). Водночас тут підіймається могутня хвиля національно-визвольної боротьби; на її гребені до гетьманської влади приходить (серпень 1665) Петро Дорошенко (1665-1676) — яскравий виразник ідеї сильної самостійної соборної України. Рішуче заперечуючи положення Андрусівського перемир'я, він виступає за об'єднання Правобережжя та Лівобережжя під однією булавою. Щоб зміцнити своє становище, він впроваджує ряд реформ, які зблизили старшину і рядове козацтво. Проте ці наміри були знехтувані гетьманом Лівобережної України Іваном Брюховецьким (1665-1668), обраним за наполяганням Москви.

Це стало ще одним трагічним підсумком громадянської війни в козацькій Україні (1658-1663), що призвела до страхітливого спустошення та обезлюднення цілих районів, підірвала продуктивні сили держави та її військову міць, творила умови для перманентної політичної боротьби.

На початку 1667 р. укладається московсько-польське Андрусівське перемир’я, яке поділивши Україну між двома коронами, обернулося новою трагедією для української нації. Перемир’я фактично означало політичну катастрофу для України. Імовірно, що під впливом цього фатального для України документа відбулась еволюція поглядів І.Брюховецького. У лютому 1668 р. він очолив антимосковське повстання, розіславши перед тим листи до мешканців міст і козаків з повідомленням про розрив із Москвою.

Саме в ті роки реалізувати "об’єднавчу" ідею вкотре намагається П.Дорошенко. Щоб усунути Брюховецького від влади, він у червні 1668 р. переправляється через Дніпро й стає військом біля Опішні. Частина лівобережної старшини видала Дорошенкові свого гетьмана; після розмови без взаємного порозуміння Брюховецького було страчено. Так трагічно урвалося життя цього державного діяча, політичний шлях якого — від промосковської орієнтації до усвідомлення ідеї незалежної України.

Петро Дорошенко став гетьманом возз'єднаної козацької України.

Цього разу возз'єднана Українська держава наразилася на спротив не тільки Московії та Речі Посполитої, а й Кримського ханства. П.Дорошенко, розуміючи неспроможність протистояти такому троїстому союзу, в серпні 1668 р. спорядив депутацію до Стамбула. Її місія мала засвідчити спробу гетьмана піти під протекторат султана на умовах української сторони, а саме: об'єднання всіх етноукраїнських земель від р. Вісли, міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; довічне правління гетьмана; автономію православної Церкви; приборкання загарбницьких дій татар; погодження з гетьманом польської та московської політики султана й хана.

Генеральна старшинська рада, скликана в Корсуні (березень І669), схвалила намір Дорошенка заручитися протекторатом Порти. Того самого місяця Москва відновила гетьманство в Лівобережній Україні й поставила там правити Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який уклав із царським урядом "Глухівські статті", котрі хоч і були сприятливіші за "Московські статті" Брюховецького, проте відчутно обмежували права підпорядкованих Многогрішному земель.

На шляху відстоювання національних інтересів Дорошенко зробив дуже значущий для тодішньої східноєвропейської спільноти крок, звісно, зігнорований польською стороною: запропонував перетворити Річ Посполиту на триєдину федерацію Польщі, Литви й "козацької" України. У внутрішньополітичній діяльності вартими уваги слід визнати його старання зміцнити гетьманську владу з правом її успадкування, утвердження в державі козацького типу господарювання, ліквідувати панські та урядовські маєтки, відновити окремий Український патріархат.

Що стосується лівобережного гетьмана Д.Многогрішного, то він поступово вийшов з-під впливу Москви (особливо після її зближення з Польщею) й. зрештою, розділив долю всіх "прозрілих" прислужників царського трону: після страшних тортур у Москві йому було оголошено смертний вирок, замінений засланням у Сибір, де він і помер на початку XVIII ст.

Зміцнюючи владу, П.Дорошенко викликав невдоволення офіційної Речі Посполитої. Влітку 1671 р. польська армія перейшла в наступ і відновила панування над Брацлавщиною. Дорошенко, заручившись військовою підтримкою Туреччини та Криму, успішно протидіяв полякам. За укладеним у квітні 1672 р. Бучацьким договором Польща повертала Правобережжя і визнавала Українську державу (так уперше її називають в офіційних документах).

Москва відмову Речі Посполитої від Правобережжя сприйняла як нагоду розширити межі свого політичного і військового впливу. Для цього мав прислужитися новообраний гетьман Лівобережної України Іван Самойлович (1672-1687), який виношував наміри прилучити під свою булаву також і правий берег Дніпра. Тут варто відзначити послідовність Самойловича у його баченні всіх українських територій як єдиного державного організму.

Тим часом наростає розчарування П.Дорошенка політикою Туреччини щодо України. Офіційна Порта, виборовши для себе статтю в Бучацькому договорі про передачу їй Подільського воєводства, почала домагатися ліквідації всіх українських фортець (окрім Чигиринської), роззброєння населення, виплати данини. Спроба Дорошенка заручитися підтримкою Москви скінчилася невдачею, що розв'язало руки Самойловичу, який на початку І674 р. разом із І.Ромодановським оволодів Правобережжям, а 27 березня був обраний гетьманом козацької України "обох сторін Дніпра".

Це спровокувало неминучу війну Порти проти Московії, розпочату в середині липня. Кримська орда за вказівкою султана перетворила на пустку край між Дністром і Південним Бутом. Особливо постраждали Вінниця, Стіна, Косниця.

Самойлович і Ромодановський відступили на Лівобережжя, полишивши населення правого берега Дніпра на поталу ворогові. Тільки Умань і Ладижин учинили гідний опір загарбникам, але й вони були зрівнянні із землею. Усіх дорослих було забрано в неволю, дітей вирізано, а самі міста спалено дотла. Вцілілі жителі краю стали масово переселятися на Лівобережжя.

Щойно обраний польський король Ян Собеський, стурбований силою Порти, йде на переговори з П.Дорошенком, вбачаючи в ньому реального оборонця проти загрози з Півдня. У відповідь гетьман, твердо обстоюючи інтереси України, викладає власне бачення України як виокремленої державної одиниці в складі Речі Посполитої з усіма атрибутами національного буття.

Проте фортуна зраджує гетьмана. Собеський, застосовуючи закулісні інтриги доводить становище Дорошенка до критичного. Не рятує останнього й акт зречення турецької протекції та присяга цареві, що відбулася 20 жовтня 1675 р. в Чигирині — Москва його не сприйняла. Отож коли восени наступного року до Чигирина підступили російські війська, гетьман за наказом царя зрікся влади. У 1679-1682 рр. він служив воєводою у В'ятці, а скінчив свій життєвий шлях 19 листопада 1696 р. в с. Яропольчому (неподалік від Москви) в наданому йому маєтку.

Національна революція середини XVII ст. не була переможною. Головними причинами її поразки були:

• брак досвіду державотворення в національної еліти та гостра політична боротьба в її середовищі;

• територіальний розкол України на два регіони — козацьку та західну. а відтак і розпад на правобережне та лівобережне гетьманства;

• постійна зовнішня агресія.

Однак боротьба не була марною й не минула безслідно; вона заклала нові підвалини національної самосвідомості та державотворення, що увійшли в історичну пам'ять наступних поколінь українських борців за власну державу.