3. Україна на завершальному етапі війни (1944 – 1945 рр.)

Першим українським населеним пунктом, звільненим від фашистських загарбників 18 грудня 1942 р., було с. Півнівка Міловського району Луганської області.

Відступаючи німецькі війська застосовували варварську тактику "спаленої землі". У спеціальному наказі Гіммлер вимагав: "Не повинні залишатись жоден чоловік, жодна голова худоби або центнер зерна, жоден залізничний вагон. Жодного нерозваленого дому, жодної незруйнованої шахти, до якої можна б було підступитись протягом кількох літ, жодного неотруєного колодязя... Ворог повинен знайти справді цілком спалену і зруйновану країну".

Берлін вимагав від своїх військ в Україні битися на рубежі Дніпра до останнього солдата. Водночас Сталін наказував не припиняти наступ. Розраховуючи зіграти на національних почуттях, він розпорядився усім чотирьом фронтам, що діяли в Україні, присвоїти назви українських. Для нагородження командирів, які відзначилися в боях за визволення українських земель, 10 жовтня 1943 р. було впроваджено орден Богдана Хмельницького. Отож, підійшовши до Дніпра, передові частини з ходу форсували його і закріплялись на плацдармах. У ході кровопролитних боїв 6 листопада була визволена столиця України Київ, куди невдовзі перебралися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.

Наступальні операції в Україні 1943 р. завершились успіхом, але дісталися ціною не завжди виправданих великих втрат. Історія війни дає багато прикладів, коли, виконуючи нереальні завдання чи, щоб відзначитись особисто і першим доповісти про взяття якогось села, командири нехтували солдатським життям. Нерідко, як це було на Міусі, Сіверському Дінці, на підступах до Дніпра, стрілецькі частини йшли в атаку без підтримки, за відсутності боєприпасів, артилерії, танків та авіації. Розгорнуті в Україні польові військкомати мобілізовували на визволеній території всіх здатних тримати зброю. Невишколених, погано озброєних їх часто відразу ж кидали у бій. Наслідки були страшними. Та за втрати ніхто з вищого командування не відповідав.

Великими наступальними операціями на землях України був відзначений 1944 рік. У результаті великих боїв радянські війська, визволили Україну, здійснили загалом 35 наступальних операцій, багато з яких розцінюються як унікальні. Найбільш кровопролитними були бої за Тернопіль та в районі Бродів, де схрестила зброю з Червоною армією дивізія СС "Галичина".

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію.

Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неоднозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці з боку ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичина» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної української молоді від участі в русі опору, фактично перетворювало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських «Бюлетнях», «твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «галичан» і «українців» та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху третім рейхом. Виходячи з цих міркувань ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».

Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. I хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров'ю.

28 жовтня було визволено від фашистів останній населений пункт тодішньої території України — залізничну станцію і селище Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. Цього ж дня було визволено м. Ужгород.

Після відступу німецьких військ за межі України перед командуванням УПА і проводом ОУН-Б постало питання про подальші дії. Йшлося про те, чи відступати на захід, чи залишитися в Україні й продовжувати боротьбу проти радянської влади за українську справу. Керівництво ОУН, зокрема головний командир УПА Р.Шухевич, розуміло, що боротьба проти могутніх радянських збройних сил — це неминуча загибель, а відмова від боротьби — капітуляція. Провід ОУН прийняв рішення продовжити боротьбу.

Ставлення УПА до ситуації, яка склалася влітку і восени 1944 р. в Україні, було чітко визначене у політичній декларації: "Ми за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів".

Отже, УПА та її політичний провід ОУН-бандерівці вступили у відкриту війну з більшовицькою владою в Україні. УПА-ОУН боролися за самостійну Українську державу, за кардинальні зміни національного питання в Україні, а Москва вважала їх повністю вирішеними. УПА-ОУН були єдиними чинниками, які своєю наполегливою і довголітньою боротьбою виносили українське питання на міжнародну арену, тоді як уряд Хрущова був слухняним виконавцем вказівок Сталіна. Отже, конфронтація між цими силами — це боротьба протилежних політичних ліній та ідеологій. Але УПА була приречена на поразку, бо перемогти могутню тоталітарну систему не було перспективи, тим більше, що Захід залишався байдужим до багатолітньої боротьби українського народу за свою волю і незалежність.

На початку 1944 р. командування вермахту намагалося привернути на свій бік багатотисячні загони УПА та підпілля ОУН. Були випущені з концтаборів С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші провідні українські діячі. Відразу після звільнення С.Бандеру запросили на нараду в Берлін за участю командувача Російською Визвольною Армією генерала Власова, але голова проводу ОУН відмовився. Протистояння німецьким окупаційним властям та військам вермахту тривало до останніх днів їх перебування в Україні.

Попри намагання УПА уникнути боїв з фронтовими частинами Червоної армії не вдавалося. Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого 1944 р. смертельно поранила із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл.

Виконуючи вказівки Сталіна про ліквідацію ОУН — УПА у 1944—1945 рр., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. 3 грудня 1944р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. У січні 1945 р. у Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду Хрущов. Він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім'ї, запровадити систему заручників. Радянський терор посилювався. Збільшувалася кількість убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Розгорнулась масова депортація сімей повстанців, а дуже часто і жителів сіл, які оголошувались бандерівськими, але ніякої участі в діяльності ОУН не брали. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944 – 1945 рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис., затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тис., то зрозуміло, значну частину вбитих і арештованих становило мирне населення.

Але збройний опір сталінському тоталітаризму не вщухав. Частини УПА продовжували утримувати цілі райони сільської місцевості, здійснювали напади на районні центри, рейди по західноукраїнських землях, нищили енкаведистів, бійців винищувальних батальйонів, партійно-комсомольський актив. Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців із закликом скласти зброю. Його представники з мандатом Хрущова 23 лютого провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Радянська сторона вимагала капітуляції в обмін на амністію повстанцям та безпеку керівництву руху Опору та їхнім сім'ям. Представники УПА відкинули вимоги та обіцянки, бо вони не передбачали наймізерніших поступок Москви щодо національної політики в Україні, не говорячи вже про кардинальні зміни. Переговори успіху не мали, але регулярні звернення, листівки про амністію якоюсь мірою досягли своєї мети. За радянськими джерелами, близько 40 тис. повстанців припинили боротьбу й здалися органам радянської влади. Як правило, їх не репресували, відпускали по домівках.

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939— 1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Влітку 1944 р. на визволеній від німців східній частині Польщі за ініціативою Москви було створено прорадянський уряд — Тимчасовий Комітет Національного Визволення на чолі з Е. Б. Осубкою-Моравським. За вказівками Москви 9 вересня 1944 р. у тодішній тимчасовій столиці Польщі Любліні між урядом УРСР і Комітетом була підписана угода про українсько-польський кордон і взаємне переселення українського населення з Польщі до УРСР, а польського з України до Польщі. Так, рішенням Сталіна і Хрущова прадідівські українські землі 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддавалися Польщі як дарунок за соціалістичний вибір. Ухвала 9 вересня 1944 р. суперечила усім міжнародно-правовим актам, цинічно нехтувала правами людини, стала причиною трагедії сотень тисяч українців і поляків, які змушені були покинути батьківщину, привела до загибелі тисяч мирних жителів.

На першому етапі, повіривши в радянську пропаганду про щасливе життя в Україні, а також під тиском польських властей і погроз з боку загонів АК близько 80 тис. українців виїхали із Закерзоння добровільно. Але більшість населення рішуче відмовилась залишати рідні землі. Темпи переселення на початку 1945 р. різко знизилися. Відтоді акція переселення набрала виключно примусового характеру. Польські власті за допомогою війська, поліції, служби безпеки та шовіністичні загони АК перетворили переселення у геноцид проти українського народу Закерзоння. Збройні напади, особливо навесні 1945 р., супроводжувались масовими вбивствами українців, спаленням цілих сіл. За польськими джерелами, тієї весни загинули понад 10 тис. українців.

Уряди СРСР і УРСР отримували повну інформацію про трагічні події на українських землях Закерзоння. Але ефективних заходів ніхто не вживав. Отож, практично єдиним захисником українського населення стали загони УПА, які за наказом Р.Шухевича були перекинуті у райони розгорнутого терору.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на користь Польщі 5 — 8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове і навіть тридцятикілометрове відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км², де проживало майже 7 млн населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км².

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території.

8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 2 вересня 1945 р. капітулювала Японія. Історія розпорядилася так, що акт капітуляції Японії на борту лінкора “Міссурі” в Тихому океані від імені СРСР підписав 40 – річний генерал із села Косинівка, що на Уманщині, українець Кузьма Дерев’янко. Цей історичний день означав завершення Другої світової війни.

Всенародна радість від перемоги над фашизмом була затьмарена величезними людськими жертвами. Втрати України у війні становлять від 7 до 8 млн осіб. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського та інших урядів.

Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М.Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-українців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці. Талановитих командирів висунули зі своїх рядів також УПА (Р.Шухевич, Д.Маєвський, Р.Клячківський) та радянські партизани (С.Ковпак, О.Федоров).

Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — I.Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.

В останні роки відновлена ще одна об'єктивна сторінка історії Другої світової війни. Політичним символом всесвітнього значення перемоги над фашизмом став Прапор Перемоги, встановлений над рейхстагом в ніч з 30 квітня на 1 травня 1945 року. Весь світ знає про те, що переможний прапор над рейхстагом встановили сержант М. Єгоров і рядовий М. Кантарія. Ім'я ж українця, уродженця с. Горяйстівка Охтирського району Сумської області лейтенанта Олексія Береста упродовж кількох десятиліть ніде і не згадувалось. Він пройшов з боями усю війну з початку і до переможного кінця. Саме йому було доручено очолити групу бійців-розвідників і будь-що встановити Прапор Перемоги.

Достеменно відомо, що лейтенант О. Берест не просто очолював цю відчайдушну операцію, а був найактивнішим безпосереднім її виконавцем. Більше того, вже незабаром стало зрозуміло, що якби не богатирський зріст командира групи, то подальший шлях став би взагалі неможливим, бо замість повністю відсутніх сходових маршів постійно доводилось створювати живу драбину, стаючи один одному на плечі. Та й на дах з фронтального боку рейхстагу українець увірвався першим. Він особисто закріпив на бронзовій скульптурній групі на честь кайзера Вільгельма Прапор Перемоги. Як згодом згадували безпосередні учасники тих подій, після повернення групи командир батальйону капітан Неустроєв ще й перепитав у лейтенанта О. Береста, чи надійно закріплено прапор. „Сто років простоїть! Я його ременем прив'язав до коня!" — бадьоро відповів офіцер.

В поданні командування на відзначення званням Героя Радянського Союзу було представлено трьох: українця лейтенанта О. Береста, росіянина сержанта М. Єгорова і грузина М. Кантарія. Але сталося, що рядові бійці одержали найвищу нагороду, а офіцер О. Берест - ні. Під тиском багатьох обставин в післявоєнні роки на найвищому компартійно-державному рівні робилися спроби відновити справедливість. Було визнано за доцільне не замовчувати ім'я українця О. Береста і згадувати його у книгах та інших матеріалах про штурм рейхстагу. Але так і не визнали помилку офіційно.

Завдяки засобам масової інформації ім'я та подвиг героя штурму рейхстагу, відважного сина українського народу Олексія Прокоповича Береста замовчувати стало неможливим. Громадськість України неодноразово зверталась до колишнього Президента України Л. Кучми про відновлення справедливості стосовно співвітчизника лейтенанта О. П. Береста. Але тільки з приходом до влади в Україні Президента В. Ющенка все стало на місце. У травні 2005 р. видано Указ Президента України В. Ющенка в якому зазначалося, що лейтенанту О. П. Бересту „за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом" присвоєно звання Героя України із удостоєнням ордена Золота Зірка (посмертно). Наприкінці серпня 2005 р. в м. Охтирці, на батьківщині Героя, встановлено пам'ятник О. П. Бересту.

Подвижництво українського народу дістало міжнародне визнання: 1945 р. Україна разом з іншими учасниками антигітлерівської коаліції виступила фундатором ООН.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. 3 одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. 3 іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

Питання для самоконтролю

1. Як проходила радянізація західноукраїнських земель, зайнятих Червоною Армією?

2. Охарактеризуйте становище в Україні на початку Другої світової війни.

3. Яким був німецький окупаційний режим в Україні у 1941 – 1944 рр.?

4. Проаналізуйте діяльність ОУН в роки Другої світової війни.

5. Що було спільного і відмінного в діях радянських партизанів і УПА?

6. Яким був внесок України в перемогу над фашизмом?

Лекція 12. УКРАЇНА В УМОВАХ НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНОГО ЛАДУ

Навчальні питання:

1. Україна в перші післявоєнні десятиліття.

2. Суспільно-політичне життя в 1960–1980-х роках.