3. Походження слов’ян та їх розселення на території України

На рубежі нашої ери на історичну арену як цілком самостійна етнічна спільнота стрімко виходять слов’яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частинні Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та інші. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. 3 появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — I ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вчених I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я).

На початку нової ери завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V – IX ст. частина слов’ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов’янська група.

Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об’єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об'єднувала слов'янські племена, а також ті, що заселяли простори України, — рештки готів, греків, іранців.

Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передавалися наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувалася диференціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які знаходять під час розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.

Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії. На чолі антської держави стояли зверхники — царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». Царську владу обмежували народні збори — віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.

Ось як описує їх життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому у них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — творець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обіт: якщо уникнуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши (смерті), жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи чевонуваті. Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий, як і в массагетів (кочовиків)... А втім, вони менше всього підступні і каверзні, але й у простоті (своїй) вони зберігають гунський норов. Та й ім'я за старих часів у склавінів і антів було одне».

Звичайно, життя слов'ян було відмінним від візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й їх характеристика істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.

II — VI ст. було динамічним і драматичним часом великого переселення народів. Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінітарій. Він “...підійшов до них, був переможений у першому зіткненні, потім повів себе хоробріше і короля їх по імені Боз із синами його та 70 знатними людьми розіп’яв, щоб трупи повішаних подвоювали жах підкорених”. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінітарій був переможцем «хіба що протягом одного року» (Йордан). У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. Як стверджує М. Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь. Візантійський імператор Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов’янської міграції: “Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварською”.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу — аварський каганат, підкоривши переважно слов’янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави.

Як повідомляє візантієць Менандр Протектор, уже в часи аварської експансії слов’янські вожді на вимогу кочовиків підкоритися їм гордо відповідали: «Чи народився серед людей і чи гріється під променями сонця той, хто підкорить нашу силу? Адже ми звикли володіти чужою (землею), а не інші нашою. I це для нас непорушно, поки існують війни і мечі». Однак не завжди такі горді твердження відповідали дійсності.

Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».

У VI—VII ст. східні слов'яни заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів племен, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об’єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

Східнослов’янське суспільство впевнено прямувало до свого поступу. Ось як повідомляє Нестор-літописець про вимогу хозар платити їм данину: «Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму (від садиби) по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» I вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будугь брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, (бо) говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням».

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — гнізд. У володінні общини перебував увесь земельний фонд. 3 розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.

Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. 3 часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст.

Організація охорони племінних та державних земель, утворення спеціальних структур та побудова споруд для цього, просліджується на території України з часу розселення тут слов'янських племен.

Оскільки держава антів, а потім і слов'янські племена страждали від постійних навал кочівників, то оборону свою і захист територій вони організовували не лише силою зброї, а й за допомогою будівництва городів. На Київщині їх до нашого часу нараховується до 450, на Чернігівщині - 150, на Волині - 350, на Поділлі - 250, на Галичині - понад 150.Всього археологи дослідили понад півтори тисячі городищ. Частина їх походить ще з доісторичного часу, але переважне число - з V - VII ст. Слов'янські племена не мали сил, щоб перемогти ворога у чистому полі, тому й боронились тим, що ставили скрізь укріплення, в чому були великими фахівцями.

З найдавніших і найбільших міст потрібно виділити Київ, Білгород, Вишгород у полян, Чернігів у сіверян, Іскоростень у древлян тощо.

Слов’янські городи розташовувались по-різному. Найчастіше вони стояли на високих берегах рік або на горбах чи в недоступних лісах. Інколи місто ставили навіть на палях серед боліт. В них мирне населення ховалось у випадку небезпеки. Крім того, міста виконували функцію захисту торгових шляхів.

Розмір городищ був різним. Невеликі містечка вміщали кілька господарських садиб, інші - мали кілька сотень або й тисяч жителів. На рівнині міста мали звичайно форму еліпса або кола, а на горбах - залежно від їх конфігурації. Їх укріплення складалось з валів і ровів. Вал був кількох метрів заввишки, а в небезпечних ділянках доповнювався частоколом. Найчастіше вали йшли двома й трьома рядами. Як правило вал насипався з глини й землі і добре трамбувався. Із зовнішньої сторони валу викопувався глибокий рів, часто заповнений водою. Вхід до міста був через укріплені ворота. Городища були надійним захистом, рідко хто наважувався їх штурмувати.

В той же час виникла ще одна форма оборонних споруд – так звані "Змієві вали." Ця назва пішла від давньої народної легенди про те, як змій - людоїд захотів з'їсти двох святих, ковалів Кузьму й Дем'яна , але ті піймали змія й переорали світ двічі від моря до моря. Від цієї роботи змій втомився, напився води і луснув. Загальна протяжність цих валів біля 1000 км. Будувались вони в період з II по VII ст., як правило фронтом на південь, щоб захистити землі від кочівників. На валах були дозори на вежах, які попереджали про напад ворога. Така система економила великі людські сили, бо вивільняла їх від постійного чатування на кордонах.