12. Атомістична філософія Демокріта

Філософія Демокріта це атомістичний матеріалізм. Увесь світ, всі тіла, відповідно до цієї концепції, складаються з атомів (atomos - неподільний) - дрібних матеріальних неподільних часток. Рух - внутрішня властивість атомів (здогад про внутрішнє джерело матерії, яка є в русі); різноманіття явищ навколишнього світу пояснюється розходженням форм атомів. Послідовно проводячи матеріалізм, Демокріт вважав, що душа складається зі сферичних, рухливих, вогненних атомів. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі, які чергуються з атомами тіла. Після смерті душі розпадаються і атоми розсіюються в просторі. Боги також мають атомарну структуру і складаються із круглих вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все-таки не вічні.

Демокріт, обґрунтовуючи першоначало, вважав, що ним є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.  Оскільки атомісти допускають два начала у світобудові — буття і небуття, вони дуалісти. Оскільки ж вони трактують саме буття як нескінченну множину атомів, то вони над плюралісти. Демокріт стверджує, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти^ не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т.д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.  Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.  Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення.  Розглядаючи душу, атомісти вважають її сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі.  На уяві про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пізнання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (незаконнонароджене) і істинне (законнонароджене), а також два види пізнання — за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє складність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього приводу він образно говорив, що "дійсність — у безодні", вона глибоко лежить на дні морському.  При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, - а цього вчить філософія. 

13. Загальна характеристика класичноо періоду у розвитку античної філософії

Розквіт античної філософії доводиться на 5-6 вв. до н.е. Він пов'язаний з іменами найбільших старогрецьких мислителів - Сократа, Платона і Арістотеля. Центром філософської думки цього періоду були Афіни, тому класичний період античної філософії називають також афінським.

Головною особливістю класичної філософії стало створення систематизованих навчань, а також переміщення проблематики філософських міркувань від натурфилософских питань до питань антропологічного і гносеологічного характеру. До класичного періоду (V-IV ст. до н. е.) відносять творчість Сократа (470-399 рр. до н. е.), Платона (428-347 рр. до н. е.), Арістотеля (384-322 рр. до н. е.).

СОКРАТ Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним 'завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення  шукати  істину  в  діалозі,  критично  оцінювати загальноприйняті думки.

Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, Маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.

Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

ПЛАТОН Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце в філософи Платона посідає вчення про ідеї. Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей/ Ідеї — вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.

Платон вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоиом, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,.особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості. Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».

У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.