15. Проблема людини у філософії Сократа

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невга­симе завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до лю­дини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

16. Вчення про ідеї і теорія пізнання Платона. Значне місце в філософії античної класики належить філософу Платону (427347 рр.до н.к.) славетному мислителю, основоположнику об'єктивноідеалістичної філософії. Основне досягнення філософії Платона відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей. Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Світ ідеальних це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів. ідея (ісіеа) Платона це не тільки загальне, рід , начало , причина, але й образ , зразок . Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини наблизитися до справжнього світу світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. "Ідея Блага, за словами Платона, причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного сама володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті".

Вчення про ідеї (ЦЕ МОЖНА НА ІСПИТ НАЙГОЛОВНІШЕ) Вчення про ідеї – центральний елемент філософії Платона. Він трактував ідеї як певні божественні сутності. Вони – вічні, незмінні, вони не залежать від умов простору й часу. У них узагальнене всекосмічне життя: вони керують Всесвітом. Це архетипи, вічні зразки, за якими з безформної й текучої матерії організується вся множина реальних речей. Ідеї мають своє власне існування в особливому світі, і речі існують лише остільки, оскільки вони відображують ту чи іншу ідею, поскільки та чи інша ідея в них присутня. По відношенню до чуттєвих речей, ідеї є одночасно й їхніми причинами, й метою, якої прагнуть істоти чуттєвого світу. При цьому між ідеями існують відношення координації й підпорядкування. Вища ідея – це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії. Теорія пізнання Теорія пізнання Платона будується як теорія пригадування, керівним початком при цьому виступає розум або розумна частина душі. За Платоном, душа безсмертна, причому до народження людини вона знаходиться в позамежному світі, де вона спостерігає блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування про бачене раніше. “И раз все в природе друг другу родственно, а душа все познала, ничто не мешает тому, кто вспомнил что-нибудь одно – люди называют это познанием – самому найти и все остальное, если только он будет мужествен и неутомим в поисках: ведь искать и познавать – это как раз и значит припоминать” (Менон).

Людина отримує істинні знання, коли душа пригадує те, що вона вже знає. Знання як пригадування того, що було до народження людини, є в Платона одним із доказів безсмертя душі

17. ВЧЕННЯ ПЛАТОНА ПРО ДЕРЖАВУ.Соціально-політичним питанням Платон присвятив кілька своїх творів трактат «Держава», діалоги «Закони», «Політик». Платон у своїх творах уявляє собі модель ідеальної держави.

Ідеальна держава Теорія ідеальної держави найповніше викладена в “Державі” й розвинута в “Законах”. Істинне політичне мистецтво є мистецтво спасіння й виховання душі, а тому Платон висуває тезу про співпадіння істинної філософії з істинною політикою. Тільки якщо політик стає філософом (або навпаки), можна побудувати справжню державу, що ґрунтується на вищій цінності Правди й Блага. Побудувати Місто-Державу означає пізнати до кінця людину й її місце в універсумі.

Держава, за Платоном, як і душа, має трійчасту структуру. Відповідно до основних функцій (керування, захист і виробництво матеріальних благ) населення поділяється на три стани: землеробці-ремісники, стражники й правителі (мудреці-філософи). Справедливий державний устрій має забезпечити їх гармонійне співіснування. До першого стану належать люди, в яких переважає пожадливий початок. Якщо в них переважає така чеснота як самовладання, свого роду любов до порядку й дисципліни, тоді це найгідніші люди. Другий стан складають люди, в яких переважає вольовий початок, обов’язок стражника – мужність по відношенню як до внутрішньої, так і до зовнішньої небезпеки. Згідно з Платоном, державою покликані керувати лише аристократи як найкращі й наймудріші громадяни... Правителями мають бути ті, хто вміє любити своє Місто більше за інших, хто здатний виконати свій обов’язок з більшою старанністю. А найважливіше, якщо вони вміють пізнавати й споглядати Благо, тобто в них переважає раціональний початок і їх можна справедливо назвати мудрецями. Отже, досконала держава – це така держава, в першому стані якої переважає самовладання, у другому – мужність і сила, у третьому – мудрість.

Концепція справедливості полягає в тому, що кожен робить те, що йому належить робити; це стосується громадян у державі й частин душі. Справедливість у зовнішньому світі є лише тоді, коли вона є в душі. Тому в досконалій державі має бути досконала освіта й виховання, причому для кожного стану воно має свої особливості. Велике значення надає Платон вихованню стражів як активної частини населення, з якої виходять правителі. Виховання гідне правителів мало сполучати практичні навички з опануванням філософії. Мета виховання – через пізнання Блага дати приклад, який має наслідувати правитель в своєму прагненні втілювати Благо в своїй державі.

В фіналі IX книги “Держави” говориться, що “не так важливо, як має чи як може бути” в ідеальній державі, досить вже, якщо хтось один живе за законами цієї держави, тобто за законом Блага, Добра й Справедливості. Адже перш, ніж виникнути в реальності ззовні, тобто в історії, платонівська держава народжується всередині людини.

“ …Ты говоришь о государстве, устройство которого мы только что разобрали, то есть о том, которое находится лишь в области рассуждений, потому что на земле, я думаю, его нигде нет. – Но быть может, есть на небе его образец, доступный каждому желающему; глядя на него человек задумается над тем, как бы это устроить самого себя. А есть ли такое государство на земле и будет ли оно – это совсем неважно. Человек этот занялся бы делами такого – и только такого – государства”.