6. Філософія Стародавньої Індії

кастовий устрій в Індії зумовив збереження і подальше поширення традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні та розвитку перших філософських течій.

Це згодом проявилося в тому, що у світогляді східних країн набула переваги релігійно-етична проблематика над науково-теоретичною.

Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю проявляється також у специфічному розумінні картини світу. Природа тлумачиться в основному не як предмет теоретичного дослідження, а як об'єкт релігійно-морального аналізу. Вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину. Філософи відшукують в бутті не природні причинно-наслідкові зв'язки, а всесвітній моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях та долю людини.

У філософії цього часу можна спостерігати різні школи і напрямки матеріалістичного та ідеалістичного характеру. Так, у староіндійській письмовій пам'ятці культури "Ведах" (буквально — "знання") знаходимо релігійно-ідеалістичні положення, в яких сили природи сприймаються як божества, розвивається вчення про слабкість людини перед цими силами. Поряд із цим у "Ведах" і, особливо, в коментарях до них — "Упанішадах" (таємне вчення) — намічається матеріалістичне тлумачення навколишньої дійсності, відчувається пошук, прагнення до відкриття істини в речах, явищах.

У VIII—VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрямок локаята (від "лока" — цей світ). Прибічники цього напрямку заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення "Вед", прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування і пекла, і раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровного щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.

Різновидом філософії локаята був досить поширений напрямок чарвака ("чар" — чотири, "вак" — слово). Його прибічники виступали проти ідеалізму і релігії в різні періоди історії Індії. Чарваки вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. З таких матеріальних часток складаються і живі істоти, в тому числі і людина. Розмаїтий світ речей є багатоманітною комбінацією цих незмінних, вічно існуючих елементів.

Питання про відношення свідомості до матерії чарваки вирішували наївно-матеріалістично. Свідомість вони розуміли як властивість, що належить тілу. Але в елементах, взятих нарізно, свідомості немає — вона виникає в результаті поєднання всіх чотирьох елементів у людському тілі.

У VI—V ст. до н. е. поширюється йчення вайшешика (від "вішеша" — особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних і найдрібніших часток — ану. Всі об'єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, нестворювані і незнищувані, але об'єкти, що виникли з них, минущі, мінливі і непостійні. Ану відрізняються один від одного не лише якісно, а й кількісно, своїми розмірами і формою. У філософії вайшешика розвивалися елементи теорії відображення, логіки.

Характерною особливістю типу філософствування в Стародавній Індії було й те, що мудрець залишався чужим до чистого знання. Цінувалося тільки те знання, яке вело до блага. Індійські мислителі, пов'язуючи себе обов'язком гармонізації людського духу, за основу всіх своїх учень брали вчення про моральність життєвого і посмертного шляху людини і всіх істот. Грунтуючись на космічному русі світу, виникненні всіх істот із світового простору і поверненні через певний строк у нього, мудреці віщували ідею вічного кругообігу тіла і душі, бо без такої ідеї людина, усвідомлюючи свою духовну і фізичну конечність, могла дійти до хаосу вседозволеності. Ця ідея легко вкладалася у свідомість людини через систему традицій, ритуалів, побудованих на циклах природи, і через безпосереднє споглядання цих циклів у ритміці часу. Поєднуючи кінець і початок життя і смерті, мудрець накреслював шлях кругообігу тіла і душі, шлях богів і предків, освячених моральними оцінками. Ця ідея набувала сили природної потреби, і її треба було тільки здійснювати.