- •Поняття та історичні типи світогляду
- •Філософія як теоретична форма світогляду
- •Взаємозвязок філософії і конкретних наук
- •Причини і передумови виникнення філософії. Міфологія і філософія як способи пояснення світу
- •5.Предмед і струкура філсофського знання. Функції філософії
- •Структура філософії
- •6. Філософія Стародавньої Індії
- •Філософія Стародавнього Китаю
- •Основні питання філософіїі науки докласичного періоду у розвитку античної філософії
- •9. Натурфілософія мілетської школи
- •10. Діалектича філософія Геракліта
- •11. Загальна характеристика елейської філософії. Апорії Зенона
- •12. Атомістична філософія Демокріта
- •13. Загальна характеристика класичноо періоду у розвитку античної філософії
- •14. Філософія софістів. Сутність релятивізму
- •15. Проблема людини у філософії Сократа
- •18. Учення Арістотеля про матерію і форму
- •19. Соціально-філософські погляди Арістотеля
- •Скептицизм
- •Епікуреїзм
- •Стоїцизм
- •23. Проблема віри і розуму та її вирішення в середньовічній філософії
- •25. Філософія реалізму Нового часу.
- •29. Громад. Сусп. В укр.
- •30. Свобода та необхідність в філософії спінози
14. Філософія софістів. Сутність релятивізму
Софісти — були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.
Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.
Основна проблема, що її вирішують софісти, — - це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є. тільки світ думки, світу сущого не існує». Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини. Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.
В античній софістиці дуже важко знайти цілісну концепцію чи течію, вона має розмаїття вчень, поглядів різних її представників. Однак й спільною ознакою можна чітко визначити суспільне становище софістів. Розквіт софістичної філософії відбувся у період Пелопонеської війни (431-404 pp. до н.е.). Найбільш відомими із старших софістів визнають Горгія, Протагора, Гіппія, Продіка, Ан-тифонта. Горгій (прибл. 483-373 pp. до н.е.). Висунув три найвідоміші тези:1) нічого не існує; 2) якщо щось існує, то його неможливо пізнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пізнати, неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині. Докази цих тез будуються на чіткій логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція базується на прийнятті відповідного положення, з якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим поглядам.
Горгій досить чітко вирізняє значення слів, використовує зміни значень у різних контекстах. Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою характерна для всіх софістів.
Протагор (481 -373 pp. до н.е.). Відомий як один з найбільш популярних учнів Демокріта. Відстоює традиційний для софістів релятивізм. Є автором знаменитої тези: "людина є мірою усіх речей, існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують". Вказану тезу у Протагора допомагають зрозуміти суттєві пояснення Секста Емпірика про те, що "Протагор ... мірою називає критерій, речами — справи.., що людина є критерій усіх справ, діянь". Повне роз'яснення концепції Протагора принципово суперечить вченню Арістотеля про збігання висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху під час завершення задуманої справи, — істинні, а успіх у справах є універсальною людською мірою знань, будується на абсолютно протилежному Арістотелеві вченню про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не "нус", "абстрактне мислення", "ідея".
Найбільш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо софісти усвідомлювали свій обов'язок саме як вчителі, наставники молоді.
Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, здійснив поділ мови на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми думками про синоніми.
Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.
Релятивізм - методологічний принцип, який полягає у метафізичній(метафізика - розділ філософії, що займається дослідженнями первісної природи реальності, світу і буття як такого. ) абсолютизації відносності і умовності змісту пізнання.
Суть даного філософського напрямку: всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини.
Сутність релятивізму можна передати тезою "Все є відносним ".
Дотепну критику релятивізму вигадали ще давньогрецькі філософи. Вони казали: якщо все є відносним, тоді й твердження "Все с відносним" є також відносним. А якщо воно відносне, тоді може існувати щось і безвідносне, тобто - абсолютне. Таким чином, виходило, що теза "Все є відносним" поставала парадоксальною, внутрішньо суперечливою.
Головне ж полягає у тому, що поняття відносного обов'язково передбачає певне мірило, певний взірець, із яким порівнюють наявне і роблять висновок щодо його відносності. Але без уявлення про те, чим відносне відрізняється від іншого, безумовного та абсолютного, такий висновок був би просто неможливим. Отже, релятивіст не виявляє засади своєї позиції, а ми можемо поставити питання: на основі чого можна зафіксувати відносність? Якщо все перебуває у тому ж самому русі, то його просто не можна виявити. Згадаймо, що ще Г.Галілей встановив, що не можна відрізнити спокій від рівномірного прямолінійного руху.
Можна стверджувати, що релятивізм також не вміє поєднувати протилежності, розв'язувати суперечності; на відміну ф від догматизму, він зупиняється на відносному, не здобуваючи абсолютного. Релятивізм також може підкріплюватись зовнішніми стимулами, наприклад, усвідомленням того, що існує невизначена множина різних підходів до того ж самого явища, що немає одного єдиного критерію істини, що не існує такого експерименту, який встановив би щось одного разу і назавжди.
Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька моментів. По-перше, софісти прив'язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інтересів може реалізуватись. Скоріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. Софістика, таким чином, вважає, що відносність позицій та знань можна використати для проведення приватного інтересу. По-друге, момент: софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому варто лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати; отже — все є відносним. В сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спрямування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого перекручення думки чи за допомогою мови, чи то через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій.
