- •Поняття та історичні типи світогляду
- •Філософія як теоретична форма світогляду
- •Взаємозвязок філософії і конкретних наук
- •Причини і передумови виникнення філософії. Міфологія і філософія як способи пояснення світу
- •5.Предмед і струкура філсофського знання. Функції філософії
- •Структура філософії
- •6. Філософія Стародавньої Індії
- •Філософія Стародавнього Китаю
- •Основні питання філософіїі науки докласичного періоду у розвитку античної філософії
- •9. Натурфілософія мілетської школи
- •10. Діалектича філософія Геракліта
- •11. Загальна характеристика елейської філософії. Апорії Зенона
- •12. Атомістична філософія Демокріта
- •13. Загальна характеристика класичноо періоду у розвитку античної філософії
- •14. Філософія софістів. Сутність релятивізму
- •15. Проблема людини у філософії Сократа
- •18. Учення Арістотеля про матерію і форму
- •19. Соціально-філософські погляди Арістотеля
- •Скептицизм
- •Епікуреїзм
- •Стоїцизм
- •23. Проблема віри і розуму та її вирішення в середньовічній філософії
- •25. Філософія реалізму Нового часу.
- •29. Громад. Сусп. В укр.
- •30. Свобода та необхідність в філософії спінози
Скептицизм
Скептицизм - напрям у філософії, що виник під впливом античної філософії на основі ідеї про плинність всього сущого («все тече, все змінюється»). Зокрема Демокріт стверджував, що мед нітрохи не солодший, ніж гіркий, крім того він постійно змінюється. Будь-яка річ, з точки зору скептиків, «Тобто це не більшою мірою, ніж те». Скептики також відзначали різницю між чуттєвим сприйняттям та мисленням. Тому стверджувати нічого в точності не має сенсу. Краще висловлюватися, наприклад, так: «Мені здається, що їжа солодка». Утримання від категоричних суджень призводить до незворушності - ідеалу для мудреця.
Засновником скептицизму є Піррон (360-270 до н. е.). На його переконання сильний вплив справив Демокріт, а також аскети і сектанти, з якими Піррон мав справу в азіатському поході Олександра Македонського. Однією з центральних ідей філософії Піррона є прагнення до безтурботності (атараксії). Піррон не писав творів, а викладав свої ідеї усно.
Епікуреїзм
Найяскравішими представниками епікуреїзму були Епікур (341-270 до н. е.) та Лукрецій Кар (бл. 55 - 90). Епікур розвинув ідеї атомізму. Він не міг прийняти причинність, що панувала у світі атомів Демокріта, за яким усе створено в результаті «зіткнень» атомів. Епікур приписує атомам здатність «відхилятися» в своєму русі від строго визначених законів. Він фактично приписує атомам певну волю, через яку світ не є хаотичним. Факт прояву волі і «відхилення атомів» Плутарх називає випадком. Таким чином виходить, що «в необхідності немає жодної необхідності». Епікур вважає, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: «Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає». Знання Епікур розглядає як результат осмислення чуттєвого досвіду. Центральною ідеєю етичного вчення Епікура є прагнення до насолоди (принцип гедонізму), часто споглядальної. Вищим благом для філософа за Епікуром є постійне відчуття насолоди, тобто звільнення від страждань. Для цього він закликає жити розумно і морально, проявляти повагу до богів.
Лукрецій - філософ, політик і поет, автор поеми «Про природу речей», в якій витончено описує невловиму дію випромінюваних атомами «ейдолів» на органи чуття, які викликають у людей почуття і емоції. Атоми за Лукрецієм не є мінімальними дробовими частками речовини, але свого роду творчі образи, матеріал для природи. Також як і Епікур визнає існування богів і душі, розглядаючи її як сукупність з найгладкіших частинок.
Стоїцизм
Засновником стоїцизму є Зенон з Кітію. Стоїцизм як підхід в філософії проіснував з III ст. до н. е.. до III ст. н. е.. Праці ранніх стоїків (Зенона Кітійского, Ксенофана, Хрісіппа) дійшли до нас неповними, пізніх (I, II ст. Плутарх, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій) - у вигляді окремих збережених творів.
Ідеал стоїка - незворушний, навіть «бездушний» мудрець, вільний від пристрастей. Стоїки у своїх навчаннях приділяли багато уваги феномену волі. На вчення стоїків тому сильний вплив справив Сократ, який мужньо виніс суд над собою і страту. На думку Хрісіппа весь всесвіт складається з єдиної душевної жіночно-ніжної матерії - ефіру. Марк Аврелій, римський імператор, вважав, що все у світі взаємопов'язане, розвивається за якомось законом, під керівництвом божественного провидіння. Існує єдина світова душа, що управляє всім сущим. Особливо виразно ця думка звучить у працях Сенеки, для якого свобода - вищий ідеал.
Філософія ранніх стоїків будується на тому, що світ складається з чотирьох стихій: землі, води, вогню і повітря. Треба сказати, що стоїки вірили прогнозам і астрології. Основою світобудови вважалися вогонь і повітря. Закон, за яким вогонь переходить в інші стихії, слідом за Геракліт ом назвали логосом. Доля для стоїків є логос космосу: він упорядковує все у світі. Марк Аврелій також вважав, що всі люди рівні від народження і поважав форми правління, при яких в управлінні країною задіяно все населення країни. Під час його царювання було покращено становище жінок і рабів. Крім того, стоїки приділяли велику увагу граматиці.
АБО ЦЕЙ ВАРІАНТ, ВІН МЕНІ НАЧЕ КРАЩИЙ. Філософія в період еллінізму частково змінила вміст і свої основні цілі. Ці зміни були обумовлені соціально-економічними і політичними процесами в суспільстві еллінізму, що розвивалося. Їх викликав і самий факт відділення від філософії ряду спеціальних наук. Філософи періоду еллінізму головну увагу звернули на вирішення проблем етики і моралі, проблеми поведінки окремої людини в світі.
Дві старі авторитетні школи Платона і Арістотеля поступово втрачали свою особу і авторитет. Для філософських шкіл, що виникли і розвинулися в період еллінізму, характерне визнання за рабами їх людської гідності і навіть можливості наявності у них вищих моральних якостей і мудрості. Паралельно із занепадом старих філософських шкіл класичної Греції в період еллінізму виникали і розвивалися три нові філософські системи - стоїків, епікурейців і скептиків.
Для епікурейців і стоїків - філософія - вчення про мудрість. Мудрість - не ідеал знання, а етичний спосіб життя. Скептицизм - "дивлюся, розглядаю, обдумую, розумію”.Родился у академії Платона. (15 тропів скептиків)Основне учення - постулат того, що утримується від думки, від рішучої переваги однієї з двох рівносильних думок, що перечать один одному. Родоначальник Піррон.
По його ученню, філософ - людина, яка прагнути на щастя. Щастя може полягати лише в спокої і відсутності страждань. Про будь-який спосіб пізнання не можна сказати достеменний він або помилковий. Істинно філософський спосіб відношення до речей - утримується від думок про них. Достовірні наші плотські воспріяті або враження, помилки - в думках.
Епікурейство - філософський напрям засноване Епікуром. Створив школу в Афінах під назвою "Сад Епікура”. Е. обгрунтовує ідею про можливість і необхідність досягнення індивідом щасливого життя. Потрібно побороти страх перед богами, перед смертю, бути упевненим в можливості поступати по своїх бажаннях. Філософія повинна переконати, що не існує в світі такої сили, яка могла б перешкодити мудрій людині жити відповідно до своїх ідеалів.
Передумова етики - вчення про природу - натурфілософія. Е. визнає вічність і неминучість буття. Основні доданки буття - атоми і порожнеча. Він атоми рухаються не по заданій траєкторії, а убік від неї. Визнання випадковості направлене проти ідеї панування в людській долі Долі. Одне з головних понять етики - поняття свободи. Боги не впливають на життя людей.
Вищим благом для людини Е. рахував досягнення блаженства, насолоди. Мета не страждати тілом і не бентежитися душею. У зв'язку з цим розділяє всі бажання на природних і необхідних. Природні треба задовольняти помірно, бо задоволення має своя межа. Дійсно тривалими і міцними можуть бути духовні насолоди. Вища форма блаженства - стан повного душевного спокою, незворушності, відчуженість від всіх проблем - атараксія.
Засновником стоїчної філософії був уродженець острова Капра, Зенон (ок. 336-264 рр. до н.е.). Стоїцизм був не лише найпоширенішою, але і найдовговічнішою філософською школою еллінізму.
Основною гідністю стоїки вважали незворушність і свободу від зовнішнього світу і від власних пристрастей. Розробили основні правила "науки смерті” - справжній мудрець не повинен боятися смерті - це і є філософія. Інший принцип стоїків - залежність від долі, даремність опору. Свобода - визнання і згода з долею, необхідністю. Необхідність - Бог. Людина нічого не може змінити в порядку віщою. Людина постійно прагнути бути вільним, але в його силі лише духовна свобода, інше не в його владі.
21. Передумови виникнення та основні риси Середньовіч. Філос.. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією, А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обгрунтування своїх основних ідей.
Феодальний спосіб життя, який був панівним в Європейському Середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності “за образом і подобою”, в цьому плані людина феодального суспільства постає “духовною людиною”, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед “одухотвореною”(такою, що має духу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім (і безпосередньо) люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - “душі”.
Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто “земних” проблем середньовічна людина шукала у сфері духу. На цьому “ґрунті” і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності.
На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог. Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити. Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність. Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра. В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та су тніть пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання: 1/ Чи є річ? 2/ Що вона собою являє? Яка вона? 3/ Для чого вона існує? Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена богом. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині - розумний чи тваринний? Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює. Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини - найважливіша риса .середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною /такою, що має душу/ істотою. Феодальна епоха - це не тільки "темні віки" у поступальному рухові людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними, 3вязки, що включають індивіда у священні спільності, а такою є насамперед церква, мають винятково духовний .характер.
22. Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів /Ансельм Кентерберійський /1033-1109 рр. та ін. / пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття /т.зв. універсалії/ - лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін /XІ -XІІ ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття - це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне - тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці". Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" /іпостасі/ трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного. Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обгрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального /загальних понять, універсалій/. Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.
