23. Проблема віри і розуму та її вирішення в середньовічній філософії

Однією з центральних проблем, над якою розмірковують мислителі середньовіччя – проблема співвідношення віри і розуму. Християнські філософи розглядають віру як особливу, надприродну, пізнавально-світоглядну позицію суб'єкта. Віра має глибинні емоційно-вольові основи і є психологічно первинною стосовно дискурсивного пізнання. "Якщо не увіруєте, то не урозумієте", стверджував Климент Олександрійський. При цьому віра, як установка свідомості, ототожнювалася з релігійною вірою.

У середньовічній філософії сформувалося кілька точок зору на те, як вирішити проблему відношення віри і розуму.

1.Раціоналістична точка зору, представлена П’єром Абеляром (1079 – 1142 рр.) і його учнями. Прихильники її вимагали піддати догмати віри оцінці розуму як вищому критерію істини чи омани. Хоча віра і розум не суперечать один одному, проте, у випадку конфлікту між ними вирішальний голос повинен належати раціональному мисленню. Людина може прийняти з істин віри лише те, що узгоджується з критеріями розуму, все інше повинно бути відкинуте як помилкове. Цю точку зору розділяли також Роджер Бекон і Маймонід, що відстоювали примат розуму над вірою, примат логічних суджень над релігійним мисленням.

2.Точка зору двоїстої істини, висунута латинськими аверроістами, прихильниками теорії двох істин – теологічної і наукової. Вони вважали, що протиріччя між теологією і наукою мають під собою підстави, тому що теолог спирається на істини одкровення, а вчений – на дані науки. Аверроісти, розвиваючи погляди Аверроеса (1126 – 1198 рр.), прагнули до автономізації науки від теології. Вони прагнули довести, що, хоча предмет, яким займається наука, діаметрально протилежний предмету теології, проте кожна з них у власній сфері зберігає цінність. Протилежність між ними не виключає істиності обох. Філософія черпає свої знання з розуму, теологія ж – з істин одкровення і тому є ірраціональною. Тому вони повинні суперечити одна одній, і усунути це протиріччя неможливо, тому що вони виходять з різних передумов. Хоча погляди латинських аверроістів на проблему відношення науки і теології не є цілком однозначними, проте вони постулують розвиток наукових досліджень. Вони намагаються довести, що філософія, висловлюючись проти віри, не є помилковою, навпаки, на ґрунті раціонального пізнання вона істинна. Очевидно, аверроісти насамперед прагнули до емансипації науки від контролю і впливу теології, до забезпечення собі свободи наукових досліджень, що не потребують схвалення церкви.

3.Точка зору предметного розмежування яка, зокрема, знайшла своє вираження в поглядах Іоанна Салісберійського (1110 – 1180 рр.). Через його міркування червоною ниткою проходить тенденція розмежувати теологію і науку по їх предметах і цілям. Існують різні методи доказу істин: до одних приходять шляхом міркувань, до інших за допомогою почуттів, до третіх – через віру. Представники цієї точки зору аж ніяк не прагнули скасувати теологію чи усунути віру, а були прихильниками автономізації науки і звільнення її від впливу теології.

4.Точка зору повного заперечення цінності науки, виражена в особливо яскравій формі Тертулліаном (160 – 240 рр.) і підтримана пізніше Петром Даміані (1007 – 1072 рр.). Прихильники цієї точки зору на противагу прихильникам трьох попередніх доводили, що розум суперечить вірі, що раціональне мислення становить небезпеку для віри. Тертулліан, наприклад, вважав, що істини віри є цілком безглуздими з погляду розуму, але саме тому в них слід вірити. Наука не тільки не в змозі поглибити віру; вона, навпаки, псує, а не доводить її за допомогою розуму, тому що раціональне мислення обертається проти віри. Згідно Даміані, будь-яка філософська думка небезпечна для віри і є основою єресі і гріха. Тому єдиним істинним порадником для віруючої людини повинно бути священне писання. Це останнє не вимагає ніякої раціоналістичної інтерпретації, тому що воно єдина істинна мудрість.

Раціоналістична точка зору знаходилася в явному протиріччі з інтересами церкви, тому що ставила під сумнів істинність догматів віри. Церква не могла прийняти також точку зору двоїстої істини, тому що вона приводила до незалежності науки від теології, відволікала увагу від надприродного і направляла її на справи земні, що входять в сферу інтересів науки і філософії. Не відповідала інтересам церкви і точка зору розмежування предмета і мети, тому що, якщо наука і релігія займаються зовсім різними речами, то немає підстав для втручання теології в компетенцію раціонального знання. Вимога розмежування за метою, яка проголошує, що теологія потрібна для порятунку душі, а знання – для життя людини на Землі, будучи проведена послідовно, вела до автономізації земного від потойбічного. В умовах, коли усе більше яскраво пробуджувався інтерес до науки і філософії, не можна було як і раніше підтримувати точку зору повного заперечення цінності раціонального знання. Заперечення значення науки в тому вигляді, як це мало місце в Петра Даміані, зробило б неможливим, з одного боку, вплив церкви на наукове життя, з іншого ж – знецінило б церкву інтелектуально. Мова йшла про вироблення такого методу, що, не проповідуючи повної зневаги до знання, одночасно був би в стані підкорити раціональне мислення догматам одкровення, тобто зберегти примат віри над розумом. Цю задачу здійснює Фома Аквінський, спираючись на католицьке тлумачення аристотелевської концепції науки.

24. ЗАГАЛЬНА Х-КА ФІЛОСОФІІ ВІДРОДЖЕННЯ15-16ст. наз. Епохою відродження, ренесансу. Період Відр. на перше місце ставить Платона. Вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відр-я: орієнтація на мистецтво. Відр.-епоха художньо-естетична. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відр. усвідомлюється такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійно. Особистістю, що представляє саму себе. Формується нова  самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту.

Ідеалом людини епохи Відр. є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відр. є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відр. було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил--ні природи, ні Бога.

Мислителі Відр.: Піко делла Мірандола саме так розумів людину: Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність.