30. Свобода та необхідність в філософії спінози

Свобода — центральне поняття соціально-етичної концепції Б.Спінози. Свободу філософ тлумачив як панування розуму над почуттями, пізнання над таїнством буття, аскези мудрих над розмаїттям життєвих негараздів. Б. Спіноза «виводить» свобо­ду з пізнання необхідності, узгодженості розуму (свідомості) з необхідністю. «Практика» свободи його фактично не цікавить. Стосовно цього Б. Спіноза дотримується позицій стоїцизму. Ідеалом свободи для нього є вивільнений від життєвої марноти, побутово-практичних протиріч, судових спорів, конфліктів, по­міркований муж, головним змістом життя якого є «інтелекту­альна любов до Бога», тобто глибока пристрасть до пізнання природи всього сущого. Згідно з дим ідеалом Б. Спіноза вибудо­вував і власне життя.

Безсилля людини у боротьбі зі своїми пристрастями Спіноза називав рабством. Свободою ж він називав панування над своїми афектами, що досягається шляхом їх пізнання. Таким чином, згідно з Спіноза, шлях до свободи лежить через пізнання самого себе. Свободу він протиставляє не необхідність, а примусу або насильства. Пізнання афектів не рятує людину від них, але приводить їх у відповідність із законами нашого розуму і, тим самим, зменшує їх дію на людину.

Свобода, що досягається діяльністю свідомості, суперечлива за своєю суттю. Перша сходинка до свободи, на думку Спінози, полягає в тому, що людина наводить свої ідеї у відповідність з порядком і зв'язком речей. Потім, коли людина домагається збігу своїх ідей з порядком всієї природи він отримує можливість привести стан свого тіла у відповідність з порядком своїх ідей. Так людина досягає панування над своїми афектами, тобто гармонії. У цьому полягає вчення Спінози про свободу.

Кінцева мета держави - свобода, казав Спіноза. Держава повинна прагнути до того, щоб звільнити людей від страху і поставити їх у такі умови, за яких вони користувалися б вільним розумом. Міра свободи індивіда чи держави визначається, за його вченням, не межами дозволеного нею свавілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода є можливою лише на основі природної необхідності. Воля і розум - те саме, підкреслював філософ. Тільки розумна воля, за його твердженням, є вільною.

Практично це означає, що найвільнішою є та держава, закони якої засновані на здоровому глузді та узгоджуються з необхідністю. Хоча природне право кожного, застерігав Спіноза, визначається не здоровим глуздом, а бажанням і могутністю (силою). Свобода ж людини цілком визначається глибиною людського пізнання. Якщо людина корилася тільки своїм афектам і пристрастям, вона була їх рабом. Розум же робить людину істотою активною, оскільки вона пізнає закони природи, афекти і пристрасті вона ставить собі на службу, підкоряючи їх собі, та використовує їх для свого блага.

Людина в усьому підпадає впливові природи, але як істота, обдарована розумом, може, зі свого боку, впливати на природу. У цьому сенсі розум робить людину вільною. У противному випадку, не осягнувши необхідності, люди роблять хибне припущення про свободу своєї волі. Таке припущення є наслідком недостатнього, неадекватного знання людиною дійсності, через що у своїй діяльності вона керується не необхідністю, осягнутою розумом, а силою зовнішніх речей, які діють через афекти і пристрасті.

Отже, щоб бути справді вільною у своїй діяльності, людина повинна пізнавати не тільки сферу зовнішніх речей, а й сукупність власних афектів. Розум покликаний розплутати цей вузол афектів - пристрастей, якими закута вся діяльність людей.

Спіноза вважав також, що без свободи розуму, без свободи думки не можуть розвиватися науки і мистецтва, оскільки останні розробляються тими людьми, які мають вільне і цілком неупереджене мислення. Ці положення мислителя були спрямовані, насамперед, проти релігійної нетерпимості і фанатизму духовенства. Сам Спіноза обстоював свободу думки і вважав, що кожна людина за найвеличнішим правом природи є володарем своїх думок. Навіть вступаючи до державної організації, вона не поступається правом думати і судити про суспільні справи.

Демократична держава, за оцінкою Спінози,- найбільш природна і найбільше наближається до свободи, яку природа відпускає кожному. У демократії кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, а на більшу частину суспільства, членом якого він є сам. Тому всі в демократії, як колись у природному стані, є рівними.

Демократичний устрій держави забезпечує розумність законів, а отже, і свободу. Тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись самим лише розумом, твердив філософ. Розумність законів у демократії гарантується тим, що вони приймаються численними зборами, в яких навзаєм тлумляться суперечливі пристрасті. У демократичній державі всі домовляються за загальним рішенням діяти, а не судити й розмірковувати, тобто, оскільки всі люди не можуть мислити однаково, вони домовляються про те, що силу має те рішення, яке дістало найбільшу кількість голосів. Підкорення цьому початковому рішенню забезпечує загальні рівність і свободу.