7. Феноменологія релігії

Феноменологія релігії сформувалася дещо пізніше інших галузей релігієзнавства — на межі XIX—XX ст. Тривалий час вона висувала претензії на роль провідного напряму релігієзнавчих студій, який би зміг підпорядкувати собі все зростаючу кількість конкретних і не пов'язаних між собою досліджень.

Предметом феноменології релігії є вивчення «святого» як усього, що наділене надприродними властивостями, у всьому різноманітті його проявів (матеріальні речі, простір і час, числа, слова, дії, переживання людини тощо), у різних релігіях.

Найхарактернішим методологічним принципом, який визначав не­повторне обличчя цієї релігієзнавчої дисципліни, є принцип емпатії, тобто переживання релігійних феноменів з точки зору їхніх носіїв, а не з точки зору зовнішнього спостерігача.

Вирішальне значення для становлення феноменології релігії мали твори Р. Отто (1869—1937), передусім книга з красномовною назвою «Святе»; «вступ до феноменології релігії» і «Феноменологія релігії» Г. ван дер Леува (1840—1950). Найвизначнішим представником фено­менології релігії слід вважати Мірч Еліаде (1907 — 1986).

Мірча Еліаде поділяв усе існуюче на священне і мирське. Священне і мирське протилежні одне одному, однак час від часу священне проявляє себе у об'єктах природи, людях, тваринах, рослинах, матеріальних речах, діях тощо. Подібні прояви священного отримали у М. Еліаде назву ієрофаній. На думку М. Еліаде, феноменологія релігії має виявити фундамен­тальні структури й найбільш усталені значення проявів священного. Ска­жімо, християнський хрест можна вважати «новим» релігійним явищем лише у тому розумінні, що він у своєрідній формі виражає ідею світового дерева як першого в історії цілої людської культури наочного уособлення світу, мосту між небесним, земним і підземним царствами.

Класикою феноменології релігії вважаються праці німецького релігієзнавця Ф. Хайлера (1892—1967), присвячені типологізаціі різ­номанітних священних об'єктів в історії релігіі:

Священний простір, де перебуває щось святе. Як правило, таким є все узвищене.

Священний час, коли відбувалися події священної історії або надзвичайні природні явища, наприклад, день літнього сонцестояння.

Священне число, яке має надприродні властивості (1 — число Бога, містичний центр Всесвіту; 3 — символ божої повноти. 7 — число цілісності. 12 — символ космічного ладу, персоніфі­кованого у зодіакальних сузір'ях). Символіці чисел приділяли велику увагу багато релігій, зокрема іудаїзм, індуїзм, давиьо-вавилонська й давньогрецька релігії.

Священна дія — мала на меті встановлення безпосереднього контакту зі священним. Вважалося, що священна дія містила у собі три етапи: 1) очищення; 2) споглядання; 3) єднання, обожнення.

Священне слово супроводжувало священну дію: піснеспіви, промовляння магічних звуків (на кшталт індуїстського «ОМ»), імен Бога. Вважалося, що воно складає невіддільну частку божественної сутності, а тому, безперечно, підсилить ефек­тивність священнодійства.

Свята людина. Одні люди володіли святістю завдяки своєму соціальному становищу, другі — за допомогою особливих обрядів, треті — пророки — вважалися захопленими божим духом, покликаними оповіщати його волю, четверті — міс­тики — здобували шляхом тривалого фізичного і духовного самовдосконалення, п'яті — святі — відзначалися природною досконалістю, передусім стійкістю віри, яку мали продемонстру­вати протягом земного життя як приклад, гідний наслідування простими смертними.

У 1970-ті роки феноменологія релігії зазнала суворої критики з боку інших представників релігієзнавчих дисциплін та вступила у смугу кризи. Звинувачення, які висувалися на її адресу, можна схарактеризувати таким чином: почалося критичне переосмислення базових понять і методологічних принципів цієї дисципліни. У той самий час активізувалися пошуки нової феноменологічної теорії, які тривають і в наш час.