25. Особливості етнічних та регіональних (національно-державних) релігій

Регіональні та етнічні релігії приходять на зміну первісним фор­мам релігії. Основний напрямок еволюції релігійних вірувань і обрядів полягав у заміні залежності кожної окремої людини від стихійних сил природи, звичаїв і обрядів своєї громади, залежністю від пануючих у тій або іншій державі соціальних сил — типів соціального устрою, влади й релігії, що цю владу освячувала.

Головна причина утворення етнічних і регіональних релігій — роз­виток людства, перехід від первісного, примітивного, архаїчного су­спільства до цивілізації.

До числа етнічних і регіональних релігій відносять і ті релігії, які можна позначити як давні — давньоєгипетську, давньогрецьку, давньоримську, давньовавилонську, і релігії, що також з'явилися багато сторіч і навіть тисячоріч тому, однак зберігаються у багатьох країнах світу й у наш час — індуїзм (Індія), конфуціанство й дао­сизм (Китай), синтоїзм (Японія), зороастризм (Іран), іудаїзм (релігія єврейського народу).

Визначальна риса етнічних і регіональних релігій: приналеж­ність до них — сповідання тієї або іншої національної релігії — зара­ховує людину до того чи іншого народу або держави.

Іншими особливостями етнічних і регіональних релігій є:

1. Виникнення стійкої ідеї Бога або богів.

2. Політеїзм—багатобожжя.

Ідея Бога й віра у багатьох богів виростає з розвинутого анімізму, або полідемонізму. На відміну від демона, Бог — всемогутній, пере­буває поза світом або недоступний для спілкування людей у світі, а головне — персоніфікований, має особисте ім'я, тоді як у більшості випадків назви духів не мали однини (давньоримські пенати). Важли­вою особливістю образів богів є також надання їм функції Творіння, тоді як духи на стадії полідемонізму вважалися лише «господарями» річок, гір, каміння. Поволі серед безлічі богів виділяється невелика група богів, а серед них — головний, верховний бог.

3.Формування уявлень про потойбічний світ і загробну віддяку. Якщо у первісних віруваннях, нагадаємо, потойбічне життя сприй­мається як просте продовження земного життя, то етнічні та регіональні релігії встановлюють пряму залежність між поведінкою лю­дини у земному житті та її посмертною долею.

4. Спеціалізація культової діяльності, що виявляється:

— у появі постійних культових споруд (Єрусалимський храм, мону­ментальні давньоєгипетські комплекси у Карнаку і Луксорі);

— у встановленні релігійного ритуалу, тобто системи молитов, об­рядів, культових дій та церемоній. Головною обрядово культо­вою дією на етапі етнічних і регіональних релігій слід вважати жертвопринесення, що поділялися на кривові (тварини, люди) і безкровні (овочі, фрукти, квіти, ароматичні речовини, одяг та інші речі);

— у виділенні виконавців і організаторів релігійних дій в окрему соціальну групу жерців, місце в якій найчастіше передасться у спадщину.

У цілому ритуально-обрядові дії. релігійні заборони і розпоряджен­ня в етнічних і регіональних релігіях значно важливіші за морально-етичний елемент

Культова практика етнічних і регіональних релігій поділяється на публічну та домашню:

— Домашній культ регулярно справляється у родинному колі й, крім щоденних відправ, включає численні обряди життєвого циклу, якими супроводжується життя людини від народження до смерті, а також ворожіння й застосування магічних вправ.

— Публічний культ, як правило, представлений богослужіннями у великих храмових комплексах, урочистими церемоніями, ходіннями, святами, іграми, які відправляються у чітко визначений термін або у разі надзвичайних обставин. Крім того, деякі домашні обряди (наприклад, похорон чи повноліття) могли відзначатися якомога ширше, як значуща подія у житті всієї етнічно-релігійної спільноти

Релігійна організація в етнічних І регіональних релігіях досить складна й складається з великої кількості взаємопов'язаних релігійних осередків — родинного, територіального, соціального (професійного), до яких віруючий одночасно залучений. Усі ці осередки розглядаються як невід'ємна частина загальнодержавної чи загально етнічної спіль­ноти, хоча сформованої єдиної централізованої релігійної організації ще не було.

26. Олімпійська релігія давніх греків і римлян

Олімпійська релігія в основі своїй склалася у давніх греків VI—V ст. до н. є. й багато в чому була запозичена римлянами, починаючи з IIIст. дон. є.

Пантеон богів давніх греків носив політеїстичний характер. У них було безліч богів, місцеперебуванням яких вважалася гора Олімп.

На чолі олімпійських богів знаходилися :

Зевс (рим. Юпітер), батько богів і людей, що, втім, не був творцем світу.

Аід (Плутон), правитель підземного царства,

Посейдон (Нептун), повелитель водної стихії.

Інші відомі боги: Арес (Марс) — бог війни, Афродіта (Венера) — богиня любові краси. Апоплон — бог стад, стрільби з лука, музики, Діоніс (Вакх) — ототожнювався з вирощуванням зерна, фруктів, виноробством.

Священні тексти: відсутні, проте були цикли міфів, присвячені олімпійським богам.

Специфічною рисою олімпійської релігії була теофанія — періодичне явлення богів у світі людей, про які оповідають численні міфи. До того ж для богоявлення часто було достатньо простої примхи наприклад, закоханості бога у земну жінку.

Показовими елементами давньогрецького олімпійського культу були:

1) піснеспіви (як правило, у вигляді хорового виконання гімнів на честь богів);

2) театралізовані ходіння й вистави із розігруванням міфологічних сцен із життя богів;

3) жертвопринесення, криваві і безкровні часто приносилися масові жертви — гекатомби (до 450 биків).

Свята, що вважалися невід'ємною частиною релігії, часто приймали форму ігор на честь бога або героя. Найвідомішими серед 4 загальногрецьких змагань були Олімпійські ігри, що проводилися раз на чотири роки. За олімпіадами давні греки вели своє літочислення.

Центром поклоніння богам були кам'яні храми із зображеннями богів, що знаходилися у них. Ці зображення були кам'яним дерев'яними, глиняними, мармуровими тощо.

Особливого роду жрецькими об'єднаннями були оракули, що займалися ворожіннями і давали поради на всі випадки життя. Найбільшим авторитетом з VII ст. до н.е. користувався оракул при храмі Аполлона у Дельфах.

Релігійна організація давніх греків відзначалася багатоступеневістю.

Сім’ї та роди утворювали - фратрії, братераства по крові, які нібито вели свій родовід від загального предка. Усі елліни відрізняли себе від нееллінів («варварів») й уважались членами єдиної культової спільноти на чолі із Зевсом.

Римська релігійна міфологія від початку була зайнята створенням «римського міфу» про чудесне заснування міста Рима та його велике всесвітне призначення.

Римляни поділяли своїх богів на небесних, земних, підземних. Найбільше значення вони надавали «Капітолійській тріаді» — Юпі­теру, Юноні, Мінерві. Прикметною особливістю їхнього пантеону було обожнення загальних понять. Так, Вікторія уособлювала перемогу. Лібертас — свободу, Конкордія — суспільну злагоду.

Культова практика давніх римлян чітко поділялась на домашню та родинну й суспільну. У колі родини найбільше шанували своїх по­мерлих предків, зображення яких у вигляді масок зберігались у домі. Особливі обряди виконувались при народженні дитини, вступі у шлюб, досягненні повноліття тощо. Виконання жрецьких обов'язків тут по­кладалось на голову родини.

Центром суспільного і державного культу в Стародавньому Римі вважався храм на честь Юпітера Найкращого і Найбільшого на Капітолійському пагорбі.

У римлян жерці були об'єднані у колегії (товариства) Вищими зі жрецьких колегій були понтифіки.

Громадський культ уключав у себе молитви, урочисті клятви при складанні угод масові процесії під звуки труб і флейт, публічні жер­твопринесення тощо.

Прикметна особливість домашнього і публічного культу — широке використання дивінаціі. Римляни вірили, що за певними ознаками чи прикметами можна прочитати волю богів.

27. Релігія Стародавнього Єгипту

Релігія Стародавнього Єгипту і своїй основі виникла у III тися­чолітті до н.е. і проіснувала до середини І тисячоліття н.е. Весь цей час у ній відбувалися вельми значні зміни. Найвідоміші — релігійна реформа Ехнатона, який у XIV ст. до н.е. вперше в історії релігії спро­бував ввести культ єдиного бога Атона.

Пантеон богів поділявся на місцевих, шанованих у певній міс­цевості, і загальноєгипетських. Найбільш шановані:

1. Ра — бог-сонце, верховний бог держави, цар богів, покровитель фараонів;

2. Амон — ще один сонячний бог, що з часом злився з богом Ра.

3. Осиріс — бог поза­земного світу, безсмертя.

4. Ісида — цариця богів, велика богиня-мати, божество родючості і землеробства,

5. Анубіс — бог мертвих, хранитель гробниць і поховань.

Крім богів, у Єгипті був розвинений культ тварин. Найбільш шано­вані: бик Апіс. крокодил, сокіл (яструб), кішка, змія (зображення змії використовувалося на головному уборі правителя Єгипту для захисту від ворогів). Тому, хто робив замах на священних тварин, загрожувала смертна кара.

Обожнювався також правитель — фараон. Єгиптяни вірили, що фараон — нащадок династії богів, що спрадавна правили небом і землею, земне втілення бога Гора.

Віронавчальні основи староєгипетської релігії містяться у міфах. Найбільш поширені міфи — про Осиріса і Ісиду. Вони в алегоричній формі передають зв'язок між життям і смертю, між вмиранням і вос­кресінням, що відбувається у природі щорічно.

Особливий вид релігійно-магічної літератури складають тексти, при­свячені заупокійному культу. Велика увага у них надається правилам по­ведінки в іншому світі і магічним заклинанням, за допомогою яких можна подолати всі небезпеки пекла (умовна назва — «Книга мертвих».

Найбільші культові центри Давнього Єгипту — Геліополь, Мемфіс і Фіви, де були споруджені монументальні храмові комплекси Карнак і Луксор (в головному залі Карнака міг би спокійно розміститися Собор Паризької Богоматері).

Кожне божество мало своїх жерців, на чолі яких стояв верховний жрець, що призначався фараоном. До їх складу входили також співаки і музиканти, що брали активну участь у прове­денні різних обрядів. Жерці відрізнялися від решти єгиптян голеною головою, білим лляним одягом і білими сандалями.

Щоденне богослужіння полягало у тому, що зображенням бо­жеств, що зберігалися у храмах, віддавалися особливо урочисті почесті, підносилися їжа і питво, оскільки вважалося, що самі божества незримо присутні у своїх матеріальних образах. Служба відбувалася усередині храму, а її учасниками були тільки жерці. Крім того, кожний храм мав власний розклад свят на честь свого божества.

Святкування, як правило, супроводжувалися урочистими процесіями із зображенням божеств, містеріями — театралізованими виставами з життя богів, розігруванними жерцями. У святах брали участь і прості єгиптяни.

Найважливішим елементом староєгипетської релігії був поховаль­ний і заупокійний культ. Заупокійний культ був направлений на те, щоб забезпечити продовження гідного життя людини і після її смерті. Він включав: збереження тілесної оболонки померлого (муміфікація тіла), будівництво гробниці, у якій перебувала

Ка — двійник людини (існувала ще Ба — уявна істота, що являла собою душу людини і богів), принесення йому регулярних жертв (іноді у вигляді простих написів зі спеціальною магічною формулою). До мертвих могли звертатися за допомогою і порадою (наприклад надсилаючи їм листи).

Важливе значення мав обряд «відкриття вуст» — тобто магічної обробки всіх отворів тіла з метою забезпечити померлим можливість бачити, чути тощо. Подібній обробці піддавалися статуї і зображення богів, щоб перетворити їх на живе вмістилище божественної душі.

Після смерті фараони на барці відправлялися у східну частину неба. де перебували разом з богами. Прості смертні повинні були пройти суд Осиріса, який оцінював ступінь гріховності або праведності земного життя людини. Залежно від вироку людину чекало або продовження існування у замогильному світі, т. зв. «дуаті». або повна і остаточна загибель.

28. Релігія Стародавньої Месопотамії

Релігія Стародавньої Месопотамії почала формуватися у межиріччі Тигра і Євфрата у кінці IV тисячоліття до н.е. разом з появою перши міст-держав, писемності тощо у різних формах шанування місцевих богів; зберігалася аж до перших століть нашої ери.

Месопотамські боги у пантеоні части мінялися, на передній плаї виступали то одні, то інші через те, що на цій території послідовні змінилося кілька державних утворень — Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилон. Стабільної царської влади тривалий час не було сформоване отже, верховного правителя на ранніх стадіях релігійного життя

Месопотаміі не обожнювали.

Від початку батьком всіх богів уважався: Ан — бог неба,

також главою пантеону була богиня землі — Ки. Від них походять могутні боги, що без посередньо впливали на життя шумерів: бог повітря Енліль (покровител шумерів), бог води Єа (уявлявся у вигляді людини-риби) і покровител культури Енки (що створив перших людей). Давні шумери вірили, що людина — істота нижчого порядку, безправний раб. Вважалося, що людина, створена богами для служіння їм Боги стояли на першому місці. Вони мешкали у блаженній країні, в якій не було ні старості, ні страждання жили для свого задоволення, чого не могли дозволити собі люди.

Посмертна доля людини, за уявленнями шумерів, була ще більш безрадісна, ніж земне життя. Дух померлого поміщався у приховай глибоко під землею область під назвою Кур, де його існування було смутним і похмурим

Тут виник міф про смерть і воскресіння Там муза, який в алегоричній формі передає зв'язок між життям і смертю, між вмиранням і воскресіння,. що відбувається у природі щорічно (порівняти: міф про воскреслого Осиріса у Давньому Єгипті). Таммуз (Думузі), який втілює родючість природи, гине і воскресає за допомогою богині родючості — Іштар, яка перемагає смерть. Тому свята на честь Таммуза та його дружин Іштар влаштовувались наприкінці землеробського року. Під час цих свят розігрувались містерії, які у театралізованій формі відтворювали головні події цього міфу.

Крім інших міфів, у міфології Месопотамії склалася розповідь про вселенський потоп, який дійсно мав місце в історії. Археологи дійсно знайшли, що давні шари месопотамських міст відокремлені від пізніших багатометровими відкладеннями мулу.

Релігійна система межиріччя Тигра і Євфрата поступово удоскона­лювалася і вже у 2 тисячолітті до н.е. мала досить розвинену структуру і ієрархію богів. Місце верховного божества зайняв Мордук (бог-покровитель Вавилона). При цьому державна влада так зміцнилася, що стало можливим обожнювання правителя. Розвивалася і давня наука (астрономія, математика, календар, писемність), хоча її зв'язок з релігією, і за походженням, і за своїми функціям безперечний.

У Месопотамії сформувався впливовий жрецький стан. Жерці походили в основному із знатних родів і передавали свій статус у спадок.

Богослужіння зводилося до догляду за статуями богів як за жи­вими людьми (богів зазвичай зображували у людському вигляді і з людськими пропорціями) і принесенні їм жертв. Культ відправлявся у спеціальних храмах, які були за формою східчастими баштами (зіккурати) з цегли сирцю величезних розмірів (декілька десятків метрів зав­ширшки і у висоту). Впродовж всієї історії Месопотамії храми мали не тільки релігійне, але і важливе господарське і культурне значення. При храмах знаходилися майстерні, склади, архіви, бібліотеки, школи.

Месопотамці також вклонялися численним духам, найважливі­шими серед яких, звичайно, уважалися духи річок і каналів. Священ­ним деревом для них був кедр. Він уособлював безсмертя Кедрове масло використовувалося для благовоній, зрубання кожного стовбура обов'язково супроводжувалось виконанням певних ритуально-магічних дій. При храмах утримувались священні тварини або вшановувались фантастичні зображення із рисами людей і тварин. Зокрема відомі кам'яні ідоли духів - хранителів у вигляді крилатих левів чи биків, у яких людська мудрість поєднувалася із швидкістю орла та силою лева

29. Релігії сучасної Індії: Індуїзм, джайнізм

Індуїзм сповідує переважна більшість (за 80%) багатонаціональ­ного населення сучасної Індії. Загальна чисельність прихильників індуїзму наближається до 1 млрд.

Своїм корінням індуїзм сягає у II—І тис. до н. є. Основні священні тексти — це чотири Веди («Ригведа» (або Веда Гімнів)) та ін.

Головна особливість індуїзму — тісний зв'язок з традиційною соціальною структурою індійського суспільства, його поділом на варни і касти, великі соціальні прошарки.

Пантеон індуїзму включає безліч богів, на верхньому рівні Три-мурті:

Брахма, Вішну і Шива.

Віровчення індуїзму може бути зведене до положення про цик­лічний устрій буття і його проекцію на буття окремої людини у вигляді вчення про переселення душ.

Світ весь час функціонує за циклом: від «золотого віку» до сучасно­го стану загального занепаду і кризи. Душа людини також перебуває у сансарі — нескінченному колі плотських перероджень. Порядок пере­роджень визначається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів, законом етичного воздаяння — Кармою. Згідно із законом Карми, перевтілення людини напряму залежать від суми хороших або поганих діянь, зроблених нею у минулих і нинішньому життях.

Задача людини — слідувати своїй Дхармі (обов'язку) і домагатися виходу з кола перероджень. Для цього потрібне з релігійного боку:

1) регулярне здійснення безкровних домашніх жертвопринесень (пудж);

2) виконання обрядів життєвого циклу і вшанування предків;

3) відвідування храмів, проведення паломництв і прийняття і додержання обітниць.

Серед жрецтва великим авторитетом користуються гуру, які висту­пають у ролі духовних радників певної (зазвичай, дуже заможної) сім’ї або групи сімей.

Найулюбленіше індуїстське свято — Холі — присвячується богу лю­бові Камі (в багатьох районах Індії — богу Крішиі). Зараз від його прадавніх ритуалів зберігся тільки звичай посипати один одного червоним порошком і поливати підфарбованою водою.

Джайнізм виник у VI—V ст. до н.е. на сході сучасної Індії (штат Біхар). Уважається, що найбільший вплив на формування джайнізму здійснив Маховіра Джина (приблизно 599—527 рр. до н.е.).

Священний канон джайнів — Агама, або Сиддханта, ядро якого складають проповіді Махавіри.

Віровчення джайнізму.

1. Джайни вірять у те, що світ існує вічно.

2. У своєму існуванні він зазнає періодів підйому і спаду.

3. Джайни вірять у переселення душ згідно із вченням Карми.

4. Мета людини — покласти край потоку нескінченних перероджень.

Для цього необхідно слідувати трьом основним принципам, викладеним Джиною:

1) «довершене переконання», тобто правильний погляд на світ;

2) «довершене пізнання», тобто збагнення істинної суті душі і навколишнього світу, подолання невідання, яке є причиною земних пристрастей і бажань;

3) «довершена поведінка», тобто дотримання п'яти великих морально-етичних обітниць (неспричинення шкоди всьому живому, правдивість, непривласнення чужого, дотримання цнотливості, стриманість від суєтної прихильності, тобто від власності, розваг, задоволень).

Миряни зобов'язані суворо слідувати тільки принципу ахімси, не заподіяння шкоди ніякій живій істоті, відвідувати святі місця, храми і хра­мові майданчики зі статуями великих святих, подвижників минулого.

Ченці бродять по всій країні у простому білому одязі або зовсім без нього. Голова джайна - аскета позбавлена волосся, він постійно поститься. дотримується численних обітниць, наприклад, обітниці мовчання. Джайни - аскети цідять крізь тканину воду для пиття, тому що у ній мо­жуть знаходитися невидимі оку живі істоти, метуть перед собою шлях, щоб не роздавити мурашки або черв'яка, не розпалюють вночі вогонь, тому що у його полум'ї можуть загинути нічні метелики.

У наш час послідовники джайнізму становлять приблизно 0.5% населення сучасної Індії.

30. Релігії Китаю: конфуціанство, даосизм

Конфуціанство — політичне і соціальне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління державою і взаємовідно­сини між людьми.

Основоположник — Конфуцій, Кун-цзи, Кун-фу цзи (Мудрець Кун) (551—479 рр. до н.е.). У II ст. до н.е. конфуціанство почало здійматися у ранг офіційної ідеології і залишалося нею до револю­ційних подій 1913 р.

Основний священний текст конфуціанства — «Лунь юй» (VI— V ст. до н.е.), «Бесіди і думки» Конфуція, записані його учнями.

У конфуціанстві немає окремо створеного пантеону. Однак особ­ливе значення надається шануванню Неба як символу божественно­го верховного порядку, регулювальника Всесвіту з центром у Китаї (Поднебесній), що видає китайському імператорові верховний мандат на управління країною. Сам Конфуцій не був обожнений. Але в очах простих китайців він займає перше місце серед інших шанованих богів і героїв.

Етика конфуціанства включає у себе чотири чесноти:

жень («людинолюбство»), споріднену із ним «шанобливість» і «відданість» (сяо),

і («обов'язок—борг»),

лі («ритуал», «етикет», «культурна поведінка»),

синь («взаємність»).

Головний її зміст полягає в тому, що найпершим моральним завданням будь-якої людини є суворе дотримання тих соціальних обов'язків, які накладаються на неї тим місцем у суспільстві, яке вона посідає від народження.

З VI ст. на території Китаю стали будуватися храми на честь Конфу­ція, їх число досягало 1500. Двічі на місяць у них проводилися звичайні церемонії із запалюванням свічок і воскуріннями благовоній, а двічі на рік — навесні і восени — особливо урочисті обряди з кривавими жертвопринесення. У цей час статуетки Конфуція або ієрогліфічні таб­лички з його ім'ям можна зустріти у невеликих каплицях або храмах інших божеств.

Крім офіційного культу, широкого поширення у конфуціанстві на­була вимога дотримання правил «лі» як правил соціального етикету за деякими підрахунками, таких правил нараховується 300 основних і 3000 другорядних), культу синівської шанобли­вості і культу предків.

Даосизм — національна релігія давнього і середньовічного Китаю. Нарівні з ученням конфуціанства і буддизмом, запозиченим із Індії, він входить до так званої «тріади вчень», які складають основу втісі духовної культури Китаю протягом більшої частими його історії.

Засновником даосизму с мислитель Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.).

Основний зміст віровчення даосизму був сформульований пізніше і може бути зведений до вчення про безсмертя і шляхи його здобуття.

Даоська практика набуття безсмертя уключала не тільки релігій­ні обряди, а й різноманітні способи фізичного і хімічного впливу на організм: від здорового способу життя до спроб виготувати особливу «пілюльку-таблетку безсмертя».

Існував і своєрідний «народний даосизм», зайнятий складанням гороскопів, астрологічних карт, книг для ворожіння тощо; виготовлен­ням талісманів і знахарством.

Елементи релігійної організації у даосизмі з'явилися тільки у II ст. н.е.. коли Чжан Дао Лін на території сучасної провінції Сичуань створив своєрідну теократичну державу із чіткою структурою, принци­пами, підданством. Себе ж вій назвав тянь-ши (небесний наставник). До 1927 р. у різних місцях і з різним офіційним статусом ця держава існувала у Китаї як автономне політичне утворення. У VII—X ст. виник інститут даоського чернецтва.

Даоський пантеон увібрав у себе всі найбільш популярні у народі давні забобони, божества, духи, культи і т. д. Верховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор, повелитель неба і землі. Поруч з ним знаходився Лао-цзи

До XX ст. даосизм розчинився у матеріальній і духовній культурі Китаю (гомеопатичні препарати з лікарських рослим, дихальна гімнастика цигун і комплекс вправ тайцзи-цюань).

31. Традиційна релігія Японії: синтоїзм

Слово «синто» походить від китайських слів син-то, а японською ця релігія називається Камі – но - міті і перекладається як «шлях богів». Починає формуватися з IV ст. н.е. Періоду найвищого розквіту досягає у 1868—1945 рр.. коли вона була проголошена державною релігією. Впродовж всієї своєї історії синтоїзм був тісно пов'язаний з іншими релігіями — конфуціанством і буддизмом.

Найдавнішими джерелами національних японських традицій є книга «Кодзикі» (бл. 712 р.) і книга «Ніхонсьокі» (бл. 720 р.). Обидві вони містять як міфологічні, так і фактичні дані, що стосуються історії Японії і предків імператорського двору.

Ця релігія не має у своїй основі системи догм або розробленого богословського вчення і є великим комплексом: вірувань, звичаїв і обрядів.

Верховним божеством вважається сонячна богиня Аматерасу. в історії релігій це єдиний випадок, коли божество жіночого роду виявилося головним у державній релігії.

Проте центральним уявленням у релігії японців є «камі». Сло­вом «камі» позначаються боги або істоти, що володіють надприродною силою. Камі незліченна кількість. Вони розрізняються за могутністю, функціями, здібностями тощо. Камі можуть бути як чоловічого, так і жіночого роду. Камі є у всіх явищ природи, тварин, рослин і людини. Після смерті людина перетворюється на духа - камі.

Відносно людини камі нейтральні, вони можуть приносити їй користь або завдавати шкоди. Тому головна задача людини — не прогнівити камі. Для цього людині необхідно суворо дотримуватись всіх релігійних розпоряджень, регулярно приносити жертви духам у вигляді їжі і питва, а головне — лояльно ставитися до своєї країни і правлячої у ній династії.

Найбільше значення у синтоїзмі мають обряди очищення — як фізичні, так і символічні. До них належить, наприклад такий обряд коли після похоронів померлого члена сім’ї всі родичі заходять у воду і разом купаються. Тільки священнослужитель може здійснювати хараї (очисний обряд) за допомогою палички (хараїгусі). Після очищення приносяться у подарунок паростки священного дерева сакури — символу урожаю. Ритуальна дія супроводжується музикою, танцями і молитвами, зверненими до камі.

Більшість синтоїстських ритуалів відбувається у храмах.

Храм — це місце, де живе камі. Воно пов'язане з тією або іншою частиною ланд­шафту: горою, лісом, водоспадом. Символічна присутність камі у храмі позначена його емблемою (наприклад, дзеркало символізує Аматерасу) або, під впливом буддизму, статуеткою. За традицією у кожному японському будинку є камідана (домашній вівтар), у середині якого стоїть мініатюрний храм.

У церемонії під назвою синко (священний обхід) процесія з ембле­мою камі проходить по всьому кварталу.

1. Найзначніші свята пов'язані з Новий роком (согацу).

2. Весною (сьоцебун. 13 лютого).

3. Днем Хлопчиків (танго но-секю, 5 травня).

4. Фестивалем камі води (суйдзін мацурі. 15 червня).

5. Поминанням померлих (бон. 13—16 липня),

6. літнім рівноден­ням (акі но-хиган).

До числа прибічників синто відносять себе більше 100 млн японців.

У наші дні у повному обсязі за рішенням уряду Японії система синто була задіяна після смерті у 1989 р. імператора Хїрохіто. Вона зумовила весь різноманітний комплекс церемоній похоронів, порядок престолонаслідування вручення «божественних регалій», державної та імператорської печатки, перший прийом імператором Японії посадових осіб та іноземних послів.