45. Віровчення ісламу

Основні положення віровчення ісламу викладені у Священній книзі — Корані (араб. ал-Куран — читання). Його було укладено упродовж кількох десятиліть після смерті Пророка при халіфі (букв. заступник Пророка) Османі (644—656).

Текст Корану написаний римованою прозою і складається зі 114 сур (глав) і більш ніж 6200 віршів — айатів, що дорівнює, для порівняння, приблизно 2/3 обсягу Нового Завіту.

Аналогом Священного Переказу в ісламі є Суна (араб. звичай, при­клад). Суна — це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання Пророка Мухаммада. Вона була в основному скла­дена у IX ст. мусульманськими богословами. Дотепер не всі мусульмани визнають авторитет Суни, а ті, хто її вшановує, запевняють: якщо Суна може обійтися без Корану, то Коран не може обійтися без Суни. При мечетях створюються школи — мектебе, у яких викладають мулли (араб. маула), що є в ісламі одночасно і служителями культу, і наставниками дітей. У цьому немає нічого дивного, якщо врахувати, що і для першого, і для другого потрібне знання Корана.

Віровчення ісламу ґрунтується на наступних основних положен­нях:

1. Віра в Аллаха, доведена до логічно завершеного монотеїзму. Аллах (араб. ал-Ілах — божество) — Бог єдиний, вічний, мудрий І всемогутній, всемилостивий. Аллах — і Творець усього сущого, і вер­ховний суддя, чудово обізнаний з усій, що відбувається у світі (57:1—6, 112:1—4 та ін.).

2. Віра у надвічність Корану, списки якого споконвіку існували на небесах. Потім вони були перенесені ангелом Джибраїлом від престолу Аллаха на найближче до землі небо, а уже звідти його зміст протягом 22 років передавався Пророку Мухаммаду, починаючи з 610 р. за христи­янським календарем. Якщо Коран створений Аллахом, тоді зрозуміло, чому мусульмани у своєму житті повинні керуватися тільки досконали­ми розпорядженнями, які містяться у цій божественній книзі.

3. Віра у Пророка Мухаммада, що доніс до правовірних, слово й волю Аллаха.

Узагалі, релігійний закон, дарований людям за допомогою пророцтв, почався з Нуха (бібл. Ной) й Ібрагима (бібл. Авраам). який через свого первістка Ісмаїла (бібл. Ізмаїл — син Авраама) є прабатьком всіх арабів, а через другого сина Ісхака (бібл. Ісаак) — прабатьком євреїв. Потім пророчий дар був дарований Мусі (Мойсеєві), відзначеному особливим одкровенням. Цей закон намагався відродити у його первозданній чистоті пророк Іса (Ісус). В остаточному підсумку останнє, і в силу цього найістиніше з пророцтв, було даровано «печаті пророків» — Мухаммаду, що міг не тільки одержувати одкровення, а й витлумачувати їх.

4. Віра у загробну віддяку. Ця віра грунтується на трьох догма­тах:

— про безсмертя людської душі:

— про існування пекла і раю:

— про неминучість останнього — Судного дня світу, коли всі одержать віддяку за свої вчинки.

Характерною рисою мусульманського вчення про загробну віддяку є уявлення про матеріальний характер воскресіння і загробного життя. Про це виразно свідчить такий мусульманський переказ. Один чоловік накопичив величезну кількість гріхів й перед смертю наказав своїм синам спалити його тіло, стерти попіл у порох і викинути у море. Однак Аллах воскресив його і пробачив, адже грішник все ж таки визнав над собою його суд.

Поняття добра і зла, відповідно до яких буде визначатися загробна доля кожної конкретної людини, в ісламі відрізняються від трактувань в інших релігіях. Іслам вважає гріхом не природні бажання людини, а лише їхнє надмірне задоволення.

5.Віра у божественне приречення. Ця віра випливає з віри у винятковість і всемогутність Аллаха, завдяки якому всі людські спра­ви ще до створення світу були занесені в особливі скрижалі (36:11), і є зворотною стороною віри у загробну віддяку. На практиці вона знаходить вираження у звичаї фатіха — молитовного звернення до Аллаха на самому початку будь-якої справи, а також в улюбленому всіма мусульманами вислові «Іншаллах!» («Така воля Аллаха!»), яким з незламним спокоєм мусульманин зустрічає кожну — велику або малу, добру або погану — подію у своєму житті.